01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
05.07.2010 № 10/28
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Корсака В.А.
суддів:
За участю представників:
від ЗАТ «Розмарин» : Сопов В.М.. (за довір.),
від АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк»: Середюк Б.Л. (за довір.),
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ЗАТ "Розмарин"
на рішення Господарського суду м.Києва від 17.05.2010
у справі № 10/28 ( .....)
за позовом ЗАТ "Розмарин"
до Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку "Укрсоцбанк"
про визнання недійсним договору
В березні 2010 р. ЗАТ «Розмарин» звернулося до господарського суду з позовом до відповідача, в якому просило визнати недійсним укладений між ними кредитний договір №24-12/261 від 23.10.2007р. з підстав невідповідності його положень вимогам частини другої статті 235 Господарського кодексу України.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.05.2010 р. у справі №10/28 в позові відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, ЗАТ «Розмарин» звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати з підстав порушення судом норм матеріального й процесуального права, неповного з'ясування обставин справи, у справі прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
В обгрунтування власної позиції апелянт посилається на невідповідність окремих положень спірного кредитного договору нормам банківського законодавства, та стверджує, що редакція, в якій його було укладено сторонами не відповідає вимогам, що ставляться до кредитних договорів, а є притаманною для договору позики. За таких обставин позивач просить визнати частково недійсним цей договір шляхом вилучення з назви і тексту слово „кредит" в усіх відмінках, замінити його словом „позика" у відповідних відмінках та вилучити ті пункти, які притаманні лише договорам кредиту і суперечать діючому законодавству, а саме: п.п. 1.1, 1.3, 2.1, 2.3-2.6, 2.8, -2.12, 3.1.3, 3.2.1, 3.2.3 -3.2.6, 3.2.8, 3.2.9, 3.3.2-3.3.4,3.3.6- 3.3.19, 3.4.2, 4.1-4.4, 6.2, додаток № 1.
Відповідачем надано відзив, в якому він заперечує проти доводів викладених в апеляційній скарзі, просить суд відмовити в її задоволенні та залишити без змін оскаржуване рішення, оскільки позивачем заявлені вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Відповідач вважає, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків щодо відсутності обґрунтованих підстав для визнання спірного договору недійсним.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, наданого відзиву, дослідивши матеріали справи та зібрані докази, заслухавши пояснення представників сторін, колегія встановила наступне.
Спір між сторонами виник з приводу недійсності укладеного між сторонами кредитного договору №24-12/261 від 23.10.2007р., з огляду на те, що спірний договір не містить положень щодо юридичної відповідальності сторін.
В позовній заяві позивач посилається на те, що спірні правовідносини сторін за вказаних договором не можуть вважатися кредитними, оскільки його положення не містять всіх істотних умов, притаманних такому виду договорів. Позивач не заперечує факт укладення спірного договору, однак вважає, що відсутність у договорі умов про відповідальність банку є порушенням ч. 2 ст. 345 ГК України, а тому цей договір слід визнати недійсним на підставі ч.ч. 1-3, 5, 6 ст.203, ст.215 ЦК України (а.с.8).
15 квітня 2010 представником позивача було подано суду заяву про зміну підстав позову з посиланням на ст.22 ГПК України. Окрім зміни підстав позову позивач також в заяві просив суд винести рішення про тлумачення кредитного договору №24-12/261 від 23.10.2007р. у відповідності до положень ст.213 ЦК України, та про визнання його недійсним в частині пунктів 1.1, 1.3, 2.1, 2.3-2.6, 2.8-2.12, 3.1.3, 3.2.1, 3.2.3-3.2.6, 3.2.8, 3.2.9, 3.3.2-3.3.4, 3.3.6-3.3.19, 3.4.2, 4.1-4.4, 6.2 та додатку №1 (а.с. 38).
Колегія звертає увагу на те, що частиною 4 ст. 22 ГПК України визначено обсяг прав, які належать сторонам. Зокрема, позивач вправі до прийняття рішення по справі: змінити підставу або предмет позову.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.
Зміна предмету позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача. Зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.
Приписи статті 22 Господарського процесуального кодексу України не передбачають права позивача на одночасну зміну предмету та підстав позову. Натомість, як було правильно встановлено господарським судом, позивач фактично звернувся до суду з заявою про зміну одночасно предмету та підстав позову.
Надаючи правову оцінку заявленим позивачем вимогам в заяві про зміну підстав позову від 15.04.2010 р., колегія приходить до висновку, що господарський суд правомірно відмовив в прийняті до розгляду поданих позивачем змін, оскільки уточненими позовними вимогами позивач фактично змінює і предмет, і підстави позову, що суперечить вимогам ст.22 ГПК України.
Як свідчать матеріали справи, позивач, оскаржуючи судове рішення також в поданій апеляційній скарзі просить прийняти у справі нове рішення, яким, зокрема, визнати частково недійсним цей договір шляхом вилучення з назви і тексту слово „кредит" в усіх відмінках, замінити його словом „позика" у відповідних відмінках та вилучити ті пункти, які притаманні лише договорам кредиту і суперечать діючому законодавству, а саме: п.п. 1.1, 1.3, 2.1, 2.3-2.6, 2.8, -2.12, 3.1.3, 3.2.1, 3.2.3 -3.2.6, 3.2.8, 3.2.9, 3.3.2-3.3.4,3.3.6- 3.3.19, 3.4.2, 4.1-4.4, 6.2, додаток № 1.
З приводу заявлених в апеляційній скарзі вимог судова колегія зазначає наступне.
Згідно положень ст.101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність й обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються й не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Як свідчать матеріали справи, вказані в заяві позовні вимоги не були предметом розгляду під час розгляду спору судом першої інстанції. За таких обставин, враховуючи вимоги ст.101 ГПК України, колегія приходить до висновку, що заявлені позивачем вимоги на стадії апеляційного розгляду не підлягають задоволенню із вказаних вище підстав. Крім того, колегія вважає за необхідне роз'яснити позивачу про його процесуальне право звернутися в загальному порядку, встановленим законом, до господарського суду першої інстанції із відповідним позовом про тлумачення положень вказаного договору та визнання недійсними вказаних положень.
Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що правочин може бути визнаним недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Зважаючи на те, що позовні вимоги стосуються визнання недійсним договору на підставі ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України, під час вирішення цієї справи судом мають досліджуватися лише обставини відповідності положень спірного договору вимогам законодавства, а не обставини укладення договору.
Крім того, з огляду на заявлені позивачем позовні вимоги щодо невідповідності положень спірного договору вимогам ч.2 ст.345 ГК України, зокрема, відсутність в договорі положень щодо відповідальності банку, відповідному дослідженню та перевірці підлягає саме ця обставина.
Частиною 2 ст.345 ГК України визначено, що кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Колегія звертає увагу на положення частини третьої ст. 6 ЦК України, у відповідності до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
У відповідності до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно із ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
При цьому, ні ст. 345, ні глава 35 «Особливості правового регулювання фінансової діяльності» ГК України не встановлюють порядку укладення кредитних договорів, чи їх обов'язкових реквізитів, відсутність яких була б підставою для визнання такого договору недійсним.
Частиною другою ст. 345 ГК України визначаються загальні ознаки кредитного договору, однак не зазначається про те, що перелічені його умови є істотними, обов'язковими умовами, відсутність яких свідчила б про недійсність договору.
Ні в ст. 345 ГК України, ні в інших нормах законодавчих актів прямо не вказано про обов'язкову наявність у договорі кредитування пунктів про відповідальність банку.
Згідно з п.п. 2 ч. 2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Договір може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до ч. 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія приходить до висновку про необґрунтованість заявлених позивачем вимог щодо визнання недійсним спірного кредитного договору з вказаних підстав оскільки зазначене також спростовується спростовуються положеннями розділу 4 договору, в якому визначені умови настання та розміри юридичної відповідальності сторін за порушення договірних зобов'яань.
Про невідповідність також дійсним обставинам доводів позивача про відсутність в договорі положень щодо відповідальності банку, передбаченої положеннями ст. 345 ГК України, свідчить пункт 4.4 спірного договору, яким визначено, що у разі порушення кредитором строку перерахування кредитних коштів, який встановлений у п. 3.1.2 цього договору, кредитор сплачує позичальнику пеню в розмірі 0,005 процентів від несвоєчасно перерахованої суми кредитних коштів за кожний день прострочення на поточний рахунок позичальника.
Відповідно до частини 3 статті 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані в будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Отже, істотними умовами кредитного договору як господарського договору, відповідно до закону, є умови про предмет, ціну та строк його дії та інші умови, визначені сторонами як істотні. Спірний договір кредиту №24-12/261 від 23.10.2007р., як було встановлено судом, укладено у повній відповідальності з нормами цивільного та господарського законодавства.
Крім того, колегія звертає увагу на те, що відсутність положень про юридичну відповідальність в договорі не є підставою для визнання такого договору недійсним на підставі статей 203, 205 Цивільного кодексу України (така ж правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові суду від 05.02.2008 у справі №22/268).
Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції цілком обґрунтовано відмовив в задоволенні позову. Відповідно оскаржуване рішення відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам справи та зібраним у справі доказам на час його прийняття, підстав для його скасування або зміни не вбачається.
Статтями 33, 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Оскільки апелянтом належних доказів у відповідності до вимог ст.ст.33-34 ГПК України в обґрунтування власної позиції суду не надано, висновків господарського суду не спростовано, тому апеляційна скарга визнається необґрунтованою, і задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Апеляційну скаргу Закритого акціонерного товариства «Розмарин» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 17.05.2010 р. у справі №10/28 - без змін.
Матеріали справи №10/28 повернути до Господарського суду м. Києва.
Постанова набуває чинності з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом одного місяця.
Головуючий суддя
Судді