01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
02.07.2010 № 6/613
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Корсака В.А.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача: представники - Хазін М.А. та Яновська О.Г. - за довіреностями,
від Державного комітету архівів України: представник - Швець О.І. - за довіреністю,
від Центрального державного історичного архіву України: Кисіль І.М. - директор,
від Кабінету Міністрів України: представник - Пантюхова Л.Р. - за довіреністю,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Єврейської Релігійної Громади м. Києва
на рішення Господарського суду м.Києва від 11.03.2010
у справі № 6/613 ( .....)
за позовом Єврейської Релігійної Громади м. Києва
до Державного комітету архівів України
Центрального державного історичного архіву України
третя особа позивача
третя особа відповідача
про витребування власності з чужого незаконного володіння
У вересні 2009 року Єврейська релігійна громада міста Києва звернулася до Господарського суду м. Києва з позовом до Державного комітету архівів України про витребування з чужого незаконного володіння сувої Тори (фонд 1269, оп. 1, спр.1; 10;23; 26; 27; 28; 36; 40; 53; 59; 63; 68; 70; 76; 92; 95; 99; 104) та повернення у власність Єврейській релігійній громаді м. Києва, як правонаступниці 1-ї рабинської ділянки єврейської громади м. Києва.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що сувої Тори підлягають поверненню у власність позивача, як правонаступника 1-ї рабинської ділянки єврейської громади міста Києва.
Дані сувої Тори, за твердженням позивача, до 30-х років ХХ століття належали Хоральній синагозі, яка відносилась до 1-ї рабинської ділянки єврейської громади міста Києва.
Нормативно обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилається на ст. 17 Закону України “Про свободу совісті та релігій організації”, якою передбачено повернення будівель та майна, що становить державну власність, у власність релігійних організацій, Указ Президента України від 22.06.1994 р. № 53/94-рп “Про повернення релігійним організаціям культового майна”, в силу якого місцеві органи державної виконавчої влади повинні були до 01.12.1997 р. забезпечити передачу у власність релігійних організацій культових будівель і майна, Указ Президента України від 21.03.2002 р. № 279/2002 “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігій та відновлення порушених прав церков та релігійних організацій”, а також затверджене на його виконання Кабінетом Міністрів України розпорядження № 564-р від 27.09.2002 р., Указ Президента України від 24.10.2007 р. № 1004/2007 “Про передачу іудейським релігійним громадам України сувоїв Тори”.
У відзиві відповідач-1позовні вимоги не визнав повністю, вважаючи, що він є неналежним відповідачем, оскільки акт про видачу справ у тимчасове довгострокове користування від 30.01.2007 р. оформлено між позивачем і Центральним державним історичним архівом України, відтак, спірне майно знаходиться у останнього.
Також Державний комітет архівів України не погодився з тлумаченням позивачем ст. 17 Закону України “Про свободу совісті та релігій організації”, оскільки дана норма передбачає передачу культових будівель та майна, які становлять державну власність, у безоплатне користування або повернення у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
На даний час, як стверджує відповідач, сувої Тори передані у користування позивачу. Указ Президента України від 24.10.2007 р. № 1004/2007 “Про передачу іудейським релігійним громадам України сувоїв Тори” покладає на Кабінет Міністрів України обов'язок опрацювати питання щодо передачі в установленому порядку іудейським релігійним громадам України сувоїв Тори, і не встановлює обов'язок чи механізм такої передачі. На виконання даного Указу, в порядку, передбаченому Законом України “Про Національний архівний фонд і архівні установи”, міжвідомчою робочою групою зроблено висновок, що вилучення сувоїв Тори зі складу Національного архівного фонду і передача їх у власність іудейських громад суперечить чинному законодавству України. Сувої Тори є державною власністю (ч. 3 ст. 8 Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи”) і не можуть бути об'єктами приватизації, купівлі-продажу, застави (ч. 1 ст. 10 Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи”).
Крім того, відповідач-1 вважає недоведеним факт вилучення сувоїв Тори у 1-ї рабинської дільниці єврейської громади м. Києва.
У зв'язку з викладеним відповідач-1 заявив клопотання про заміну неналежного відповідача Державного комітету архівів України на належного, яким є Центральний державний історичний архів України.
Судом залучено до участі у справі як іншого відповідача -Центральний державний історичний архів України в порядку ст. 24 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідач-2 позовні вимоги відхилив з тих же підстав, що і відповідач-1. Крім того, Центральний державний історичний архів України зазначив, що колекція Тор староєврейською мовою було сформовано на основі архівних документів, що надійшли до Центрального державного історичного архіву України від Київського архіву давніх актів у 1944 році.
Заявою про зміну предмету позову від 10.12.2009 року позивач просив суд визнати право власності Єврейської релігійної громади міста Києва, як правонаступниці 1-ї рабинської ділянки єврейської громади міста Києва, на сувої Тори (фонд 1269, оп.1, Спр. 1; 10; 23; 26; 27; 28; 36; 40; 53; 59; 63; 68; 70; 76; 92; 95; 99; 104), що знаходяться в чужому незаконному володінні Державного комітету архівів України (т. 1, а.с. 91-92).
Рішенням Господарського суду м. Києва від 11.03.2010 року у даній справі у позові відмолено повністю.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, доповненням до апеляційної скарги, в яких просить його скасувати та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись на неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального права.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, судом першої інстанції не було надано правової оцінки тій обставині, що сувої Тори до 30-х років ХХ століття належали Хоральній синагозі, яка відносилась до 1-ї рабинської ділянки єврейської громади міста Києва, яку в подальшому було закрито, а майно, в тому числі 24 Сувої Тори, було вилучено.
Крім того, апелянт зазначає, що судом першої інстанції не було встановлено законність та правомірність володіння Центральним державним історичним архівом м. Києва колекцією Сувоїв Тори.
Також скаржник зазначив, що в оскаржуваному рішенні помилково зроблено висновок про те, що ні Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації”, ні розпорядження Президента України від 22.06.1994 №53/94-рп „Про повернення релігійним організаціям культового майна”, ні Указ Президента України від 21.03.2002 р. № 279/2002 „Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” не є тими нормативними актами, що регулюють і встановлюють обов'язковість передачі релігійним громадам культового майна.
На думку апелянта, необґрунтованим та незаконним є посилання суду першої інстанції на те, що вирішення даного спору виходить за межі його компетенції.
У відзиві відповідач-1 проти вимог апеляційної скарги заперечив та просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 11.03.2010 року - без змін.
У відзиві відповідач-2 проти вимог апеляційної скарги заперечив та просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 11.03.2010 року - без змін.
Третьою особою надано письмові пояснення щодо вимог апеляційної скарги, в яких Кабінет Міністрів України просив суд прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Розглянувши доводи апеляційної скарги та відзиву, дослідивши зібрані у справі докази, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального права, судовою колегією встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, Центральний державний історичний архів України створений у зв'язку з прийняттям наказу Народного комісара внутрішніх справ УРСР від 01.12.1943 р. № 021. Зазначеним наказом ліквідовано Центральний архів древніх актів в м. Києві, включено його документальні матеріали в склад Центрального державного історичного архіву України.
Колекція Сувоїв Тори, що відносились до фонду 1269, надійшла в Центральний державний історичний архів УРСР в 1944 році з бувшого Центрального архіву древніх актів в м. Києві, що підтверджується довідкою старшого наукового працівника, складеною 18.01.1969 р.
Судовою колегією встановлено, що на даний час Сувої Тори передані та знаходяться у користуванні позивача, що останнім не заперечується.
Дослідивши матеріали та обставини справи, судова колегія погоджується із висновком місцевого господарського суду щодо відмови в задоволенні позовних вимог повністю, з огляду на наступне.
Статтею 316 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Здійснення права власності полягає в володінні, користуванні, розпорядженні своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).
Виходячи з вагомості права власності поряд з іншими цивільним правами законом встановлена його непорушність (ч. 1 ст. 321 ЦК України). Відповідно до цієї ж норми закону ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Частиною 2 ст. 321 ЦК України закріплено, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.).
Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Тобто, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності, згідно зі ст. 392 ЦК України, є оспорення або не визнання існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду.
29.01.1994 р. введено в дію Закон України “Про Національний архівний фонд і архівні установи”.
Цей Закон регулює відносини, пов'язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання архівної справи.
Національний архівний фонд Законом України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” визначено як сукупність архівних документів, що відображають історію духовного і матеріального життя Українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбанням української нації.
Документи, які на час введення в дію Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” знаходились на державному обліку, Постановою Верховної Ради України від 24.12.1993 № 3815-XII “Про порядок введення в дію Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи ”віднесені до складу Національного архівного фонду.
Частиною 3 статті 8 Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” передбачено, що архівні документи, що нагромадилися за час діяльності органів державної влади, державних підприємств, установ та організацій, а також документи, що передані державним архівним установам іншими юридичними і фізичними особами без збереження за собою права власності, є власністю держави.
Таким чином, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції щодо того, що колекція Сувоїв Тори, що відносились до фонду 1269, у тому числі і спірні Сувої Тори, є державною власністю.
В силу ч. 1 ст. 10 Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” документи Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам, не можуть бути об'єктом приватизації, купівлі-продажу, застави або інших угод, пов'язаних з передачею права власності, і надаються лише в тимчасове користування. Право власності на зазначені документи може бути передане лише згідно з міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і законами України.
З огляду на вищезазначене, відсутні правові підстави для передачі Сувоїв Тори у власність Єврейській релігійній громаді м. Києва.
З цих же підстав є не обґрунтованим посилання позивача на ст. 17 Закону України “Про свободу совісті та релігій організації”, яка передбачає передачу культових будівель та майна, що становлять державну власність, у безоплатне користування або повернення у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також Указ Президента України від 22.06.1994 р. № 53/94-рп “Про повернення релігійним організаціям культового майна” та Указ Президента України від 21.03.2002 р. № 279/2002 “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігій та відновлення порушених прав церков та релігійних організацій”.
Зокрема, вказані правові акти не регулюють відносини, пов'язані з формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду. Крім того, вони також не наділяють суд повноваженнями прийняття рішень про передачу права державної власності у власність релігійних громад.
Не є підставою для набуття права власності, захист якого може бути здійснено за рішенням суду, Указ Президента України від 24.10.2007, № 1004/2007 “Про передачу іудейським релігійним громадам України сувоїв Тори”. Даним Указом доручено Кабінету Міністрів України опрацювати у місячний строк питання щодо передачі в установленому порядку іудейським релігійним громадам України сувоїв Тори, що перебувають у Національному архівному фонді України.
Тобто, Указ Президента України від 24.10.2007, № 1004/2007 не змінює правовий статус Сувоїв Тори, а тільки містить доручення опрацювати питання щодо передачі в установленому порядку іудейським релігійним громадам України сувоїв Тори, що перебувають у Національному архівному фонді України.
Статтею 8 Конституції України в Україні визнано та запроваджено принцип верховенства права, згідно з яким закони мають вищу юридичну силу і нормативно-правові акти повинні відповідати законодавству України.
Нормативно-правові акти, які не відповідають законодавству України, не застосовуються господарським судом (ч. 2 ст. 4 ГПК України).
Порядок передачі права власності на документи Національного архівного фонду, що належать державі, встановлено ч. 1 ст. 10 Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи”, згідно з якою право власності на зазначені документи може бути передане лише згідно з міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і законами України.
Отже, Указ Президента України не є тим нормативно-правовим актом, на підставі якого може бути передано право власності на документи Національного архівного фонду.
Таким чином, правові підстави для задоволення позову відсутні.
Доводами апеляційної скарги не спростовано зазначені вище обставини та висновки місцевого господарського суду.
Частиною 2 ст. 34 ГПК України передбачено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Позивачем не спростовані належними та допустимими доказами відповідно до положень ст.ст.33,34 ГПК України зазначені вище обставини.
Стосовно доводів апелянта про те, що судом першої інстанції не було надано правової оцінки тій обставині, що Сувої Тори до 30-х років ХХ століття належали Хоральній синагозі, які в подальшому було вилучено та посилань апелянта на те, що судом першої інстанції не було встановлено законність та правомірність володіння Центральним державним історичним архівом м. Києва колекцією Сувоїв Тори, зазначені доводи апелянта відхиляються судовою колегією, оскільки суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту незаконного вилучення спірного майна з власності Хоральної синагоги.
Враховуючи зазначене вище, судова колегія вважає, що судом першої інстанції всебічно з'ясовані всі обставини справи та надано їм належну правову оцінку, рішення місцевого господарського суду, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог повністю, відповідає чинному законодавству та матеріалам справи; колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
Місцевим судом правильно дотримані вимоги ст.49 ГПК України щодо покладення судових витрат на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 99, 103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Єврейської релігійної громади міста Києва на рішення Господарського суду м. Києва від 11.03.2010 року залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду м. Києва від 11.03.2010 року у справі № 6/613 - без змін.
3. Матеріали справи №6/613 повернути до Господарського суду м. Києва.
Постанова може бути оскаржена протягом місяця до Вищого господарського суду України.
Головуючий суддя
Судді