26 червня 2024 року
м. Київ
справа № 645/4060/19
провадження № 61-259св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «АНСУ»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Пилипчук Л. І., Триголова В. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
1. У липні 2019 року товариство з обмеженою відповідальністю «АНСУ»(далі -ТОВ «АНСУ») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, а саме: квартирою
АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів з квартири та зобов'язання ОСОБА_2 звільнити квартиру.
2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між ОСОБА_1 та АТ «Таврика» був укладений кредитний договір № 62/07-ВФЛ від 18 грудня 2007 року, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 50 000,00 доларів США.
3. З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором між нею та АТ «Таврика» укладено договір іпотеки, посвідчений 18 грудня 2007 року, відповідно до якого вона передала в іпотеку банку трикімнатну квартиру
АДРЕСА_1 .
4. 12 травня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трощій І. В. скасовано запис про державну реєстрацію обтяження предмета іпотеки, на підставі ухвали апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2014 року.
5. Цього ж дня, вищевказаним нотаріусом було посвідчено договір купівлі-продажу предмета іпотеки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , при цьому банк згоди на відчуження предмета іпотеки не надавав.
6. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 22 червня 2016 року скасовано ухвалу апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2014 року, що стало підставою відновлення первинного запису про державну реєстрацію обтяження предмета іпотеки, запису від 18 грудня 2007 року.
7. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 13 листопада
2018 року за позовом ПАТ «Банк «Таврика» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 травня
2014 року. Зазначеним рішенням встановлено, що на ОСОБА_2 поширено статус іпотекодавця за іпотечним договором, враховуючи, що до нього перейшло право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки, у зв'язку з чим ефективним відновленням прав кредитора, у зв'язку зі скасуванням незаконного рішення, є застосування процедури звернення стягнення на іпотечне майно, передбаченої угодою сторін.
8. 04 жовтня 2017 року за договором № 62/07-ВФЛ про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги ПАТ «Банк «Таврика» передало ТОВ «АНСУ» право грошової вимоги за кредитним договором № 62/07-ВФЛ від 18 грудня 2007 року та право вимоги за іпотечним договором від 18 грудня 2007 року, отже ТОВ «АНСУ» є правонаступником ПАТ «Банк «Таврика» за кредитним договором та за договором іпотеки від 18 грудня 2007 року.
9. 14 грудня 2018 року позивач став власником спірної квартири, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності. Підставою набуття позивачем права власності на квартиру стало невиконання забезпеченого іпотекою зобов'язання та, як наслідок, звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру. Посилається на те, що квартиру фактично займають ОСОБА_2 ,
ОСОБА_1 .
10. 03 травня 2019 року позивачем направлено відповідачам вимогу про добровільне звільнення займаної квартири протягом одного місяця з дня отримання вимоги, але не пізніше ніж 24 червня 2019 року, проте станом
на 02 липня 2019 року квартира відповідачами не звільнена. Зазначає, що відповідачі мають зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання, яке є відмінним від спірної квартири.
11. Посилаючись на те, що оскільки займання відповідачами квартири обмежує можливість власника - позивача використовувати власне майно, вважає, що є підстави для виселення відповідачів та звільнення квартири.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
12. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 16 червня 2021 року у складі судді Мартинової О. М. у задоволенні позову відмовлено.
13. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач, ініціювавши питання про усунення перешкод у користуванні власністю, а саме: квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення відповідачів з квартири та зобов'язання ОСОБА_2 звільнити квартиру, не вказав у позовній заяві іншого житлового приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української РСР має бути надане особам одночасно.
14. Доводи позивача про наявність у відповідачів інших житлових приміщень, де вони мають реєстрацію, та відсутність у зв'язку із цим підстав для надання їм іншого житлового приміщення судом відхилено, оскільки можливість виселення особи із спірної квартири, яка придбана не за кредитні кошти, без надання іншого житла приписами статті 109 ЖК України не ставиться в залежність від наявності у відповідачів іншого житла.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
15. Постановою Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року апеляційну скаргу ТОВ «АНСУ» задоволено частково. Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 16 червня 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено частково.
Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .
В іншій частині позову відмовлено.
Здійснено розподіл судових витрат.
Зупинено виконання постанови апеляційного суду в частині виселення
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири
АДРЕСА_1 на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.
16. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що матеріали справи не містять доказів того, що укладаючи договір купівлі-продажу квартири, яка є предметом іпотеки, іпотекодержателем було надано письмову згоду на відчуження предмета іпотеки, тобто продаж спірної квартири відбувся всупереч вимогам договору іпотеки та безпосередньої заборони, яка передбачена статтею 9 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя відчужувати предмет іпотеки. Такі дії відповідачів свідчать про їх недобросовісну поведінку, яка є недопустимою та такою, що суперечить чинному законодавству та зобов'язанням, взятим на себе іпотекодателем в укладеному договорі.
17. Також апеляційний суд зазначав, що дія статті 109 ЖК Україниспрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.
18. Враховуючи, що відповідачі забезпечені іншим житловим приміщенням, апеляційний суд дійшов висновку, що їх виселення із спірного житла відповідатиме пропорційності втручання в право на житло в розумінні положень статті 8 Конвенції. Натомість неможливість позивача як власника здійснювати свої правомочності щодо володіння, користування та розпорядження квартирою через проживання в ній відповідачів необхідно розцінювати як порушення прав позивача як власника житлового приміщення у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
19. Водночас, враховуючи вимоги Закону України від 15 березня 2022 року
№ 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», апеляційний суд дійшов висновку, що виконання цієї постанови в частині виселення відповідачів слід зупинити на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
20. У січні 2024 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року.
21. Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2024 рокувідкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
22. Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2024 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
23. У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 16 червня 2021 року залишити в силі.
24. Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 367/2271/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 2-5637/11, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340,
від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 29 листопада 2022 року у справі № 910/2608/21, від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19,
від 29 березня 2023 року у справі № 442/5077/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 753/8506/19,від 15 листопада 2023 року у справі № 761/20355/19,
від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
25. Також, підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, а саме; суд апеляційної інстанції не розглянув (відхилив) клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
26. Касаційна скарга мотивована тим, що угода купівлі-продажу спірної квартири між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відбулась 21 травня 2014 року, тобто в період дії рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 лютого 2014 року у справі № 640/21878/13-ц, яким визнано припиненим з 12 листопада 2013 року договір іпотеки від 18 грудня 2007 року, укладений між банком і ОСОБА_1 . Вказане рішення суду було залишено без змін ухвалами апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2014 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 24 вересня 2014 року. Отже будь-якої згоди банку на продаж вказаної квартири в період чинності рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 лютого 2014 року не було потрібно, оскільки статус банку як іпотекодержателя був припинений.
27. Ця обставина , яка є доказом добросовісності, доброчесності і правомірності дій відповідачів, жодним чином не була врахована апеляційним судом.
28. Та обставина, що в подальшому після здійснення угоди продажу
ОСОБА_1 спірної квартири на користь ОСОБА_2 зазначені судові рішення були скасовані, не може жодним чином впливати на оцінку добросовісності чи недобросовісності їх дій, оскільки на громадян не покладено обов'язок передбачати можливість скасування набувшого законної сили судового рішення після залишення його без змін апеляційною та касаційною інстанціями.
29. Таким чином вважає, що апеляційний суд, незаконно встановивши в своїй постанові факт недобросовісності поведінки відповідачів, порушив положення пункту 6 частини першої статті 3, частини п'ятої статті 12, частин другої і третьої статті 13 ЦПК України, які встановлюють принцип добросовісності цивільного законодавства, презумпцію та обов'язок додержання цього принципу учасниками цивільних відносин.
30. Також апеляційний суд не врахував, що визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку, є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно, - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
31. Єдиною визначальною умовою для вирішення питання про виселення особи, яка в установленому законом порядку проживає в житлі, яке є предметом іпотеки, з одночасним наданням їй жилого приміщення, є виключно факт придбання такого житла саме за кредитні кошти. Інших підстав і інших способів виселення осіб, які проживають в іпотечному житлі закон взагалі не передбачає.
32. Водночас апеляційний суд без жодного аналізу матеріалів справи, без жодних обґрунтувань прийшов до завідомо помилкового висновку про те, що реєстрація місця проживання позивачів за адресами, відмінними від адреси спірної квартири, свідчить, що ця спірна квартира не є єдиним житлом відповідачів. До того ж ані ОСОБА_1 , ані ОСОБА_2 не мають у своїй власності будь-якого іншого житла і вселились у спірну квартиру відповідно до встановленого порядку, як власники цієї квартири.
33. Апеляційний суд, оцінюючи баланс інтересів позивача та відповідачів, вирішуючи питання про можливість втручання у права користування відповідачів, послався лише виключно на набуте ТОВ «АНСУ» право власності на спірну квартиру. При цьому суд взагалі не врахував, що позивач знав та мав реальну змогу знати ще до вчинення ним правочину про проживання відповідачів у придбаній ним квартирі, що тим самим суттєвим чином ускладнить його право власності на цю квартиру, але що ним було проігноровано в надії на подальше виселення відповідачів з квартири.
34. Крім того, суд першої інстанції не розглядав по суті заяв відповідачів про застосування наслідків спливу строку позовної давності, оскільки повністю відмовив у позовних вимогах, проте апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги, мав розглянути такі заяви відповідачів, чого безпідставно не зробив.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
35. У березні 2024 року представник ТОВ «АНСУ» - адвокат Трофименко Р. О. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на те, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
36. У квітні 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду письмові пояснення на відзив на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
37. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 18 грудня 2007 року між акціонерним банком «Таврика» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 62/07-ВФЛ, відповідно до умов якого останній було надано 50 000,00 доларів США з оплатою 17,5 % річних із строком користування до 18 грудня 2012 року.
38. З метою забезпечення виконання боржником своїх зобов?язань за кредитним договором між банком та позичальником було укладено договір іпотеки, посвідчений 18 грудня 2007 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Швидкіною О. О., відповідно до якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
39. Згідно з пунктом 1.2 договору іпотеки вищевказана квартира належить ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 09 жовтня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І. Ю. за реєстровим
№ 8536.
40. Таким чином судами установлено, що спірна квартира, яка була передана банком в іпотеку, придбана не за рахунок кредитних коштів.
41. Пунктом 3.1.4. договору іпотеки передбачено, що іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем зобов'язань за цим та/або за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, реалізувати його відповідно до пункту 6 цього договору.
42. Пунктом 6.5.1. договору іпотеки передбачено, що у випадку невиконання іпотекодавцем та/або боржником письмової вимоги іпотекодержателя про усунення порушених зобов'язань за цим та/або кредитним договором у встановлений іпотекодержателем строк такі вимоги іпотекодержателя задовольняються за рахунок предмета іпотеки, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя згідно Закону України «Про іпотеку», який є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки, який в цьому випадку є правовстановлюючим документом, в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку».
43. Зі змісту рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова
від 13 листопада 2018 року про визнання недійсним договору купівлі-продажу та договору іпотеки вбачається, що 12 лютого 2014 року Київським районним судом м. Харкова ухвалено рішення по справі № 640/21878/13-ц за позовом ОСОБА_1 до АТ «Банк «Таврика», Реєстраційної служби ГУЮ у Харківській області,
ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 про визнання зобов'язання припиненим та зобов'язання вчинити дії, яким визнано припиненим з 12 листопада 2013 року, у зв'язку з поєднанням боржника і кредитора в одній особі, зобов'язання фізичної особи ОСОБА_1 перед АТ «Банк «Таврика» за кредитним договором № 62/07-ВФЛ від 18 грудня 2007 року та додаткових угод до нього, в частині заборгованості за кредитом у загальному розмірі 499 252,30 грн; визнано відсутнім у АТ «Банк «Таврика» права на стягнення з фізичної особи ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № 62/07-ВФЛ від 18 грудня 2007 року та додаткових угод до нього; визнано припиненим з 12 листопада 2013 року договір іпотеки від 18 грудня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Швидкіною О. О., зареєстрованого в реєстрі за
№ 3071, та додаткової угоди до нього № 1 від 10 липня 2008 року, укладених між АТ «Банк «Таврика» та фізичною особою ОСОБА_1 ; визнано відсутнім у АТ «Банк «Таврика» право на предмет іпотеки за договором іпотеки від 18 грудня 2007 року - квартиру
АДРЕСА_1 .
44. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2014 року рішення Київського районного суду м. Харкова залишено без змін.
45. 12 травня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трощій І. В. прийнято рішення № 12956323 щодо скасування запису про державну реєстрацію обтяжень в Єдиному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна відносно квартири АДРЕСА_1 .
46. 21 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу вищевказаної квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трощій І. В., та зареєстровано в реєстрі за № 1435.
47. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 24 вересня 2014 року касаційну скаргу ПАТ «Банк «Таврика» відхилено, рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2014 року залишено без змін.
48. Постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
49. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 22 червня 2016 року у справі № 640/21878/13-ц касаційну скаргу АТ «Банк «Таврика» задоволено частково, рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
50. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 15 грудня 2016 позовну заяву залишено без розгляду.
51. Вищевказана ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ стала підставою для відновлення первинного запису про державну реєстрацію обтяження предмета іпотеки, тобто запису
від 18 грудня 2007 року.
52. На підставі договору № 62/07-ВЛФ про відступлення (купівлі - продажу) прав вимоги та договору про відступлення прав за договором іпотеки
від 04 жовтня 2017 року ТОВ «АНСУ» набуло прав та обов'язків кредитора за вищевказаними кредитним договором та іпотекодержателя за іпотечним договором.
53. 14 грудня 2018 року державним реєстратором Бурдюк І. С. в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки зареєстровано за ТОВ «АНСУ» право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 149613959.
54. Як вбачається з довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 19 грудня 2018 року, відсутня інформація про зареєстрованих осіб за адресою: АДРЕСА_2 .
55. Відповідач ОСОБА_1 згідно з довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 03 липня 2019 року, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .
56. Відповідач ОСОБА_2 відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 03 липня 2019 року, зареєстрований за адресою:
АДРЕСА_4 .
57. 13 травня 2019 року позивачем надіслано відповідачам за вищевказаними адресами вимоги про добровільне звільнення житлового приміщення, квартири за адресою: АДРЕСА_2 , протягом одного місяця з дня отримання вимоги.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
58. Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
59. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
60. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
61. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
62. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
63. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
64. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
65. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
66. Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає.
67. Оскільки з касаційною скаргою до Верховного Суду звернувся лише відповідач ОСОБА_2 і матеріали справи не містять доказів того, що він наділений правом представляти інтереси іншої відповідачки - ОСОБА_1 , яка рішення суду апеляційної інстанції в касаційному порядку не оскаржувала, тому постанова суду апеляційної інстанції переглядається судом касаційної інстанції тільки в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 .
68. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
69. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
70. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства»
від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України»
від 02 грудня 2010 року).
71. Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня
1995 року, пункт 63).
72. Відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
73. Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК Української РСР).
74. Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК Української РСР). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК Української РСР щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.
75. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі
№ 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження
№ 14-317цс18) погодилася з такими висновками.
76. Аналізуючи статтю 109 ЖК Української РСР, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
77. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
78. У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК Української РСР відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
79. Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК Української РСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
80. Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження
№ 14-109цс22).
81. Водночас, стаття 109 ЖК Української РСР не може беззаперечно використовуватися боржниками проти правомірних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки виступають житлові приміщення, призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена правова норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України.
82. Дія статті 109 ЖК Української РСР спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК Української РСР не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.
83. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц.
84. Гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на осіб, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв'язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об'єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні. За наявності в особи у власності іншого (інших) об'єкту житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки така особа в результаті виселення не стає безхатченком, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом. Отже, відсутні підстави вважати, що на таку особу буде покладено надмірний тягар. Інше тлумачення положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР допускало б покладення індивідуального надмірного тягаря на іпотекодержателя (нового власника), могло б поставити його у набагато гірше становище порівняно з особою, яка підлягає виселенню, і свідчило про порушення справедливо балансу між правами учасників спору (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 209/2032/14-ц).
85. При вирішенні питання застосування частини другої статті 109 ЖК Української РСР Верховний Суд наголошував на необхідності встановлення відповідності такого виселення вимогам пропорційності в розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, співмірності втручання у право на мирне володіння майном і дотримання справедливого балансу між правом власності позивача на майно та правом користування цим майном відповідачами (постанови Верховного Суду від 16 вересня 2020 року в справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19,
від 08 грудня 2021 року в справі №209/2032/14-ц, від 15 лютого 2023 року у справі № 127/7630/20).
86. Принцип пропорційності є одним із основних принципів, яким керується Європейський суд з прав людини при вирішенні спорів та який передбачає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
87. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 вересня 2023 рокуу справі № 496/5343/18 (провадження № 61-5351св23), від 27 вересня 2023 рокуу справі № 756/5928/20 (провадження № 61-2232св22).
88. Як встановлено судами попередніх інстанцій і не заперечувалося сторонами, спірна квартира АДРЕСА_1 , яка була передана в іпотеку, придбана не за рахунок кредитних коштів.
89. Відповідач ОСОБА_2 відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 03 липня 2019 року, зареєстрований за адресою:
АДРЕСА_4 .
90. При цьому сам відповідач не заперечував, що тимчасово проживає зі своєю родиною за місцем реєстрації за адресою:
АДРЕСА_4 .
91. Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 не є єдиним житлом відповідача, а тому у цій справі виселення ОСОБА_2 із спірного житла відповідає пропорційності втручання в право на житло в розумінні положень статті 8 Конвенції, адже відповідач забезпечений іншим житловим приміщенням.
92. Натомість неможливість позивача як власника здійснювати свої правомочності щодо володіння, користування та розпорядження квартирою через проживання в ній відповідача необхідно розцінювати як порушення прав позивача як власника житлового приміщення у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
93. Водночас Верховний Суд враховує, що доводи касаційної скарги також зводяться до незгоди відповідача із набуттям позивачем права власності на спірну квартиру, однак перехід права власності на цю квартиру до ТОВ «АНСУ» ОСОБА_2 не оскаржував.
94. Разом з тим відповідно до Закону України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24 лютого
2022 року № 64/2022, яким введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер.
95. Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану»доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37
(у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.
96. Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що вказаний вище Закон має бути застосований у цій справі, оскільки на сьогодні в Україні триває воєнний стан, тому правомірно зупинив виконання цієї постанови в частині виселення відповідача ОСОБА_2 на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.
97. Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 367/2271/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 2-5637/11, від 02 липня 2019 року у справі
№ 48/340, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 29 листопада 2022 року у справі № 910/2608/21, від 22 березня 2023 року у справі
№ 361/4481/19, від 29 березня 2023 року у справі № 442/5077/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 753/8506/19, від 15 листопада 2023 року у справі
№ 761/20355/19, від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19, на які посилався заявник у касаційній скарзі.
98. Також безпідставними є й доводи касаційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.
99. Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
100. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження
№ 14-446цс18).
101. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального прав.
102. Колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому її відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
2. Постанову Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович