Постанова
Іменем України
26 червня 2024 року
м. Київ
справа № 522/15979/17
провадження № 61-6028св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову, - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2023 року у складі колегії суддів Заїкіна А. П., Князюка О. В., Погорєлової С. О., у справі за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року заступник керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки.
Позовні вимоги мотивовані тим, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2007 року у справі № 2-2789/07 за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку, площею 0,069 га, яка розташована на АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; зобов'язано Одеську регіональну філію Державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» видати державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати її у відповідному реєстрі.
На підставі зазначеного рішення суду ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,069 га, розташовану на АДРЕСА_1 , серії ЯЕ № 677955 від 12 грудня 2007 року.
Надалі 16 квітня 2008 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2007 року скасоване, справу направлено на новий судовий розгляд.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 травня 2008 року позов ОСОБА_2 залишено без розгляду.
Крім того, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2010 року у справі № 2-4057/10 задоволено позов прокуратури м. Одеси в інтересах Одеської міської ради до ОСОБА_2 , Управління Держкомзему м. Одеси про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку.
Позивач вказує, що таким чином рішення суду, на підставі якого з державної власності вибула земельна ділянка, натепер скасоване, а державний акт на право власності на земельну ділянку визнано недійсним.
На підставі договору купівлі-продажу від 03 вересня 2008 року № 8893 ОСОБА_2 вказану земельну ділянку відчужив на користь ОСОБА_1 .
Позивач зазначає, що в результаті прийняття незаконного рішення суду щодо визнання права власності на спірну земельну ділянку з комунальної власності територіальної громади м. Одеси безпідставно та поза волею власника вибула земельна ділянка, загальною площею 0,069 га, яка розташована в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0239.
Виходячи з наведеного, позивач просив суд витребувати у ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради земельну ділянку, загальною площею 0,069 га, розташовану на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0239.
Короткий зміст рішення суду першої інстанцій
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2018 року позовні вимоги заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради задоволено в повному обсязі.
Витребувано у ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради земельну ділянку, загальною площею 0,069 га, розташовану на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0239.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що здійснення відповідною радою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися вираженням волі територіальної громади як власника на вибуття такого майна з його (власника) володіння.
При цьому місцевий суд виснував, що позовну давність, передбачену статтею 257 ЦК України, позивач не пропустив.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанцій
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку.
Постановою Одеського апеляційного суду від 19 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що державний акт був виданий на виконання судового рішення у справі № 2-2789/07, а не на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видання державного акта безпосередньо залежить від законності судового рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством.
Оскільки Одеська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення у справі № 2-2789/07, на виконання якого виданий державний акт, було скасоване, то відчуження спірної земельної ділянки відбулось без вираження волі територіальної громади міста Одеси.
Таким чином, апеляційний суд встановив, що позовні вимоги прокурора про витребування спірної земельної ділянки є доведеними.
Водночас, оскільки позивач дізнався про порушення права власності територіальної громади м. Одеси на спірну земельну ділянку ще 25 березня 2008 року, а з позовом до суду у цій справі прокурор звернувся тільки у серпні 2017 року, пропустивши позовну давність. При цьому прокурор не заявляв клопотання про поновлення позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
26 квітня 2023 року заступник керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2023 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що про існування договору купівлі-продажу від 03 вересня 2008 року, за яким ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_2 спірну земельну ділянку, ані прокурор, ані Одеська міська рада не були обізнані, оскільки державна реєстрація вказаного договору відбулася лише 29 червня 2016 року.
Вказує, що Одеська обласна прокуратура та Одеська міська рада мали об'єктивну можливість дізнатися про особу, яка порушила цивільні права територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, а саме ОСОБА_1 , починаючи з моменту державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку, проведеної державним реєстратором державного підприємства «Центр обслуговування громадян» Процишиною Н. Л. лише 29 вересня 2016 року. І тому лише з цього моменту має обраховуватися позовна давність.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу вказує на правильність висновків апеляційного суду, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2023 року - без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 26 квітня 2023 року (провадження № 61-6028ск23) справу призначено судді-доповідачеві ОСОБА_4, суддями, які входять до складу колегії, визначено Дундар І. О. , Антоненко Н. О.
Ухвалою Верховного Суду від 13 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
21 липня 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
24 квітня 2024 року у касаційному провадженні № 61-6028св23 у зв'язку із звільненням судді Верховного Суду ОСОБА_4 у відставку на підставі службової записки секретаря Другої судової палати Червинської М. Є. здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями. Суддею-доповідачем у зазначеній справі визначено Сердюка В. В. , суддями, які входять до складу колегії, визначено Карпенко С. О. , Фаловську І. М.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси
від 03 вересня 2007 року у справі № 2-2789/07 за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,069 га, яка розташована на АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Зобов'язано Одеську регіональну філію Державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» видати державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати її у відповідному реєстрі.
12 грудня 2007 року ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 677955, загальною площею 0,0690 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
25 березня 2008 року перший заступник прокурора Приморського району
м. Одеси звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2007 року.
14 квітня 2008 року Одеське міське управління земельних ресурсів Одеської міської ради звернулось до суду із заявою про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2007 року.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2008 року скасовано заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2007 року.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 травня 2008 року позов ОСОБА_2 залишено без розгляду.
Згідно із договором купівлі-продажу від 03 вересня 2008 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,0690 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
У жовтні 2009 року заступник прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до управління Держкомзему м. Одеси, ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2010 року у справі № 2-4057/10 визнано недійсним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,0690 га, що розташована на АДРЕСА_1 , виданий 12 грудня 2007 року на ім'я ОСОБА_2 , зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010750502143.
Постановою Одеського апеляційного суду від 02 липня 2019 року задоволено частково апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2010 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року залишено без задоволення касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області, постанову Одеського апеляційного суду від 02 липня 2019 року залишено без змін.
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
У справі, яка переглядається, постанова суду апеляційної інстанції оскаржується в частині застосування судом позовної давності, тому колегія суддів перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та процесуального права лише в межах доводів та вимог касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно з положеннями статей 328, 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У статтях 317, 319 ЦК України передбачено, що саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
У справі, яка переглядається, апеляційний суд, вирішуючи спір, керувався тим, що оскільки Одеська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення у справі № 2-2789/07, на виконання якого ОСОБА_2 був виданий державний акт, скасоване, то відчуження спірної земельної ділянки відбулося поза волею територіальної громади міста Одеси.
Таким чином, суд апеляційної інстанції виснував, що позовні вимоги прокурора про витребування спірної земельної ділянки є доведеними.
Разом із тим апеляційний суд, оцінивши доводи апеляційної скарги, дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки прокурор пропустив позовну давність під час звернення до суду з цим позовом.
Із таким висновком суду апеляційної інстанції колегія суддів Верховного Суду погоджується, виходячи з наступного.
Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
За загальним правилом, встановленим у частині першій статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року (провадження № 6-3029цс15), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 916/1979/13 (провадження № 12-62гс18), у постанові Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 243/610/16-ц (провадження № 61-49059св18).
Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача (висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 19 червня 2024 року у справі № 455/4/17, провадження № 61-3250св24)
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Наслідки спливу позовної давності спрямовані на забезпечення правової визначеності, захист потенційних відповідачів від задавнених вимог, яким було б важко протистояти, і запобігання несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати ненадійними й неповними з плином часу.
Під час вирішення справи, яка переглядається, у суді першої інстанції відповідачка ОСОБА_1 просила застосувати до спірних правовідносин наслідки спливу позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог, зокрема, з цієї підстави.
Якщо у передбачених законом випадках із позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган (підприємство), а не прокурор (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18).
У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18), зважаючи на встановлені обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави.
Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18) таким чином: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
Аналогічні висновки виклав Верховний Суд у постановах від 27 березня 2024 року у справі № № 369/473/15-ц (провадження № 61-5275св22), від 24 квітня 2024 року у справі № 569/18608/21 (провадження № 61-6420св23), від 23 травня 2024 року у справі № 463/9009/21 (провадження № 61-14075св23), від 29 травня 2024 року у справі № 369/7419/20 (провадження № 61-5139св23).
За таких обставин у справі, що переглядається, дослідженню підлягає питання перебігу позовної давності з метою з'ясування моменту, з якого позивач - заступник керівника Одеської обласної прокуратури чи Одеська міська рада, дізналися про порушення права, тобто про початок позовної давності.
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що під час звернення до суду з цим позовом прокурор пропустив трирічний строк позовної давності.
Оспорюваний договір купівлі-продажу, на підставі якого майно вибуло з власності держави, укладений у вересні 2008 році, а вперше прокурор звернувся до суду з позовом у серпні 2017 року, тобто більш ніж через 8 років.
У касаційній скарзі прокурор посилався на те, що про факт порушення інтересів держави під час вибуття з державної власності спірного майна прокурор міг встановити лише з вересня 2016 року, тобто з моменту проведення державної реєстрації права власності на спірне майно.
Суд апеляційної інстанції встановив, що вперше прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради у жовтні 2009 року до управління Держкомзему м. Одеси, ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку (справа № 2-4057/10).
Постановою Одеського апеляційного суду від 02 липня 2019 року у справі № 2-4057/10 задоволено частково апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2010 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 2-4057/10 залишено без задоволення касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області, постанову Одеського апеляційного суду від 02 липня 2019 року залишено без змін.
Верховний Суд, залишаючи касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін, виходив із того, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та належала їй на праві власності і на час ухвалення місцевим судом судового рішення, при цьому ОСОБА_1 не було залучено до участі в справі. За таких обставин суд касаційної інстанції виснував, що законним та обґрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що підставами для відмови у позові заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради є неналежний суб'єктний склад учасників справи.
Вдруге прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради у серпні 2017 року до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки.
Враховуючи, що з 2009 року прокурору було відомо про незаконність передачі спірної земельної ділянки на користь фізичної особи, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про сплив позовної давності, оскільки з позовом про витребування майна прокурор в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся лише у 2017 році.
Верховний Суд у визначенні перебігу позовної давності у спірних правовідносинах керується вимогами ЦК України та правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18) та від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18), за якими позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор у випадках, коли прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
У справі, яка переглядається, прокурору було відомо про порушені права Одеської міської ради у межах розгляду справи № 2-4057/10, а тому доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не встановили момент початку спливу позовної давності не можуть впливати на визначення моменту початку перебігу позовної давності, оскільки за таких фактичних обставин необізнаність позивача та Одеської міської ради про порушення її прав не спростовує того, що про такі порушення прокурору стало відомо раніше, який мав своєчасно вжити заходів з метою захисту прав та інтересів держави в особі органу місцевого самоврядування.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 352/467/18 (провадження № 61-1506св20), від 23 лютого 2022 року у справі № 352/1710/18 (провадження № 61-2278св21).
Прокурор у касаційній скарзі, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, посилався на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18).
Оцінюючи цей аргумент касаційної скарги, колегія суддів звертає увагу, що висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18).
Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18) що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, правильно послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18), якою конкретизовано висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18), що спростовує доводи касаційної скарги про застосування апеляційним судом норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18).
Європейський суд з прав людини зазначив, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Переглянувши постанову апеляційного суду в межах доводів, викладених у касаційній скарзі, колегія суддів зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції з урахуванням встановлених у цій справі обставин не суперечать висновкам Верховного Суду щодо застосування норм права у справах із подібними правовідносинами.
За таких обставин колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне судове рішення лише з формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).
Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська