26 червня 2024 року
м. Київ
справа № 523/18001/18
провадження № 61-8581св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - публічне акціонерне товариство «МТБ Банк»;
треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Харитонова Тетяна Євгенівна;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дідуренко Світлани Валеріївни на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 12 вересня 2022 року у складі судді Кисельова В. К. та постанову Одеського апеляційного суду від 01 травня 2023 року у складі колегії суддів: Коновалової В.А., Назарової М. В., Стахової Н. В.
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «МТБ Банк» (далі - ПАТ «МТБ Банк»), треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Харитонова Т. Є. (далі - приватний нотаріус Харитонова Т. Є.), про визнання договорів недійсними.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що09 жовтня 2008 року між ним та відкритим акціонерним товариством «Морський транспортний банк» (далі - ВАТ «Морський транспортний банк»), правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк», було укладено кредитний договір № 00012R44 (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк зобов'язувався надати позичальнику кредитні кошти шляхом перерахування з позичкового рахунку на поточний картковий рахунок з терміном погашення по 06 жовтня 2023 року включно, у вигляді непоновлюваної кредитної лінії на суму 763 927,32 грн на наступні цілі: споживчі потреби у сумі 659 980 грн, а також у сумі 103 947,32 грн на сплату страхових платежів, а позичальник зобов'язується прийняти, використати за цільовим призначенням та повернути банку кредит, сплатити за користування кредитом 26 % річних, комісії, пені і штрафи та інші платежі, що будуть нараховані відповідно до умов цього договору.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 09 жовтня 2008 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Морський транспортний банк» було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . Після смерті ОСОБА_3 іпотекодавцем став її правонаступник ОСОБА_1 . Також 09 жовтня 2008 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Морський транспортний банк» було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 .
В той самий день він отримав кредитні кошти в сумі 659 980 грн, хоча предметом Кредитного договору та предметом іпотечних договорів є кредитне зобов'язання у розмірі 763 927,32 грн.
У зв'язку з невиконання позичальником кредитних зобов'язань 04 березня 2012 року банк змінив строк погашення заборгованості у повному обсязі протягом місяця з дати отримання вимоги.
В Кредитному договорі взагалі відсутні умови користування неотриманою позивачем частиною кредиту у розмірі 103 947,32 грн, однак підпунктом 7.7.1.1 передбачені зобов'язання та відповідальність позивача як позичальника щодо її повернення. При цьому додаток № 1 до Кредитного договору, що містить розрахунок сукупної вартості кредиту, не читабельний через друкування занадто малим кеглем.
Наведене свідчить про те, що під час укладення Кредитного договору банк не виконав вимог статей 11, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», а також Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на час укладення Кредитного договору.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсними Кредитний договір та іпотечний договір від 09 жовтня 2008 року, укладений з ВАТ «Морський транспортний банк», правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк», посвідчений приватним нотаріусом Харитоновою Т. Є. і зареєстрований в реєстрі за № 2354, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 12 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 01 травня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення місцевого суду, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що на час укладення спірних договорів була чинною редакція Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року зі змінами станом на 13 січня 2006 року, а статтями 15 і 23 цього Закону не передбачено такого наслідку, як визнання договору недійсним.
Кредитний договір не містить підпункту 7.7.1.1, на який позивач посилається у позовній заяві. Крім того, доводи позивача про відсутність у Кредитному договорі умови користування частиною кредиту у розмірі 103 947,32 грн, не має правового значення для вирішення питання щодо недійсності договору, а має значення лише для визначення обов'язку позивача щодо повернення суми кредиту.
Позовна заява про визнання Кредитного договору недійсним надійшла до суду лише у грудні 2018 року, однак рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 02 березня 2018 року у справі № 523/8957/16-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Марфін Банк» (правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк») заборгованість за Кредитним договором у розмірі 1 970 302,66 грн.
Додаток № 1 до Кредитного договору дійсно друкований занадто малим кеглем, однак це не впливає на дійсність Кредитного договору. Позивач частково погашав заборгованість за Кредитним договором, що підтверджується випискою руху коштів по рахунку. При цьому позивач не надав доказів на підтвердження тих обставин, що він звертався до банку з вимогою надати будь-які письмові пояснення чи роз'яснення додатку № 1 до Кредитного договору, а тому доводи позивача в цій частині є необґрунтованими.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
09 червня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Дідуренко С. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 12 вересня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 травня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17, а також - не дослідили зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Суворовського районного суду міста Одеси.
28 серпня 2023 року справа № 523/18001/18 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 червня 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Дідуренко С. В. мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки доводам позивача про те, що оспорюваний Кредитний договір не відповідає вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», а також Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на час укладення Кредитного договору, не звернули увагу на те, що вказаний договір вчинений під впливом обману та містить несправедливі умови, внаслідок чого дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для визнання цього договору недійсним.
При цьому суди не дослідили пункт 1.1 Кредитного договору на предмет правомірності покладення на позивача обов'язку отримати кредитні кошти у розмірі 103 947,32 грн на оплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору, відсутності умов кредитування вказаної складової кредиту, а також - на предмет правомірності друкування нечитабельним кеглем вартості кредиту, супутніх послуг, реальної процентної ставки та інших фінансових зобов'язань позичальника, зазначених у відповідному розрахунку в додатку № 1, що є невід'ємною частиною оспорюваного договору, який де-юре має містити усі фінансових зобов'язання позичальника, але де-факто через його друкування у нечитабельному вигляді навіть судовий експерт не зміг відповісти на поставлені питання.
Пунктом 2.3.1 Кредитного договору передбачено право банку в односторонньому порядку без добровільної згоди позичальника (споживача) змінювати розмір процентної ставки за користування кредитом, однак суди не дослідили ці умови на предмет дотримання принципу справедливості, чи не порушують істотно баланс договірних прав і обов'язків, і чи не покладають на споживача надмірний тягар ці умови Кредитного договору.
До того ж пункти 4.1, 4.2 Кредитного договору передбачають сплату штрафу і пені за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов'язань.
Встановивши, що видача кредитних коштів в сумі 659 980 грн підтверджується заявою на видачу готівки від 09 жовтня 2008 року № 30, суди не дослідили оригінал цієї заяви та не дали правової оцінки наявному в матеріалах справи акту ПАТ «МТБ Банк» від 12 березня 2014 року про знищення оригіналів документів.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У вересні 2023 року ПАТ «МТБ Банк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
09 жовтня 2008 року між ВАТ «Морський транспортний банк», правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом перерахування з позичкового рахунку на поточний картковий рахунок позичальника № НОМЕР_1 у вигляді непоновлюваної кредитної лінії на суму 763 927,32 грн на наступні цілі: споживчі потреби у сумі 659 980 грн, а також у сумі 103 947,32 грн на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом 26 % річних за фактичний період користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, комісії, пені і штрафи та інші платежі, що будуть нараховані відповідно до умов цього договору.
Кредит надавався на період з 09 жовтня 2008 року по 06 жовтня 2023 року включно на споживчі потреби.
Пунктом 1.1 Кредитного договору передбачено, що позичальник зобов'язується на умовах, в розмірі та в строки, встановлені в цьому договорі, повернути банку кредит, сплатити відсотки за користування кредитом, а також комісії, пені та штрафи, що передбачені умовами договору, а також здійснювати погашення заборгованості за договором щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 14 642,44 грн, що складається із заборгованості по кредиту та відсоткам. Періодом сплати вважати період з 26 числа по останній день поточного місяця.
Вартість кредиту, супутніх послуг, реальної процентної ставки та інших фінансових зобов'язань позичальника зазначена в розрахунку (додаток № 1).
Згідно з пунктом 2.2.4 Кредитного договору погашення заборгованості за договором здійснюється в порядку, сумах і строки, передбачені пунктами 1.1, 2.3.3 цього договору.
Видача коштів за кредитом відбувається на підставі письмових повідомлень (заявок) позичальника, що є невід'ємною частиною цього договору, за винятком випадку, зазначеного у пункті 2.1.3 даного договору.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 09 жовтня 2008 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Морський транспортний банк» було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
Також 09 жовтня 2008 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Морський транспортний банк» було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 .
З огляду на вищенаведене, суди попередніх інстанцій встановили, що Кредитний договір підписано сторонами, які досягли згоди з всіх істотних умов договору, на момент укладення договору ОСОБА_1 не заявляв додаткових вимог щодо умов кредитного договору і в подальшому виконував його умови. Умови Кредитного договору містять повну інформацію щодо кредитування: порядок перерахування коштів та періоду надання кредиту, розмір процентної ставки (пункт 1.1), порядок нарахування відсотків (пункт 3.3), зміну відсотків (пункти 2.3.1, 2.3.2), порядок сплати відсотків (пункти 1.1, 2.2.2.), період внесення платежів, порядок розрахунків та відповідальність за порушення умов договору (пункти 1.1, 3.2, 4.1-4.3), визначено щомісячний платіж у сумі 14 642,44 грн, що складається із заборгованості по кредиту та відсоткам.
До підписання Кредитного договору позивач був ознайомлений зі всіма суттєвими його умовами, що стало наслідком укладання цього договору.
На ім'я керуючого філією ВАТ «Морський транспортний банк»позивач подав заяву, в якій просив надати йому транш за Кредитним договором у розмірі 659 980 грн, а також заповнював анкету-заяву індивідуального позичальника та отримав кредитні кошти у розмірі 659 980 грн, що підтверджується заявою на видачу готівки від 09 жовтня 2008 року № 30 (т.1 а.с.83-84, 88-90).
В подальшому рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 02 березня 2018 року у справі № 523/8957/16-ц позов ПАТ «Марфін Банк» (правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк») до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Марфін Банк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 1 970 302,66 грн, з яких: 636 068,90 грн - поточна заборгованість за Кредитним договором; 974 077,29 грн - заборгованість по сплаті відсотків; 170 387,14 грн - заборгованість за пенею за несплату основного боргу; 87 670,93 грн - заборгованість за пенею за несплату процентів за користування кредитом, 102 098,40 грн - заборгованість по несплаті штрафу, а також судові витрати у розмірі 3 219 грн. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , що належала ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_2 , виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради 28 грудня 2006 року, - шляхом продажу даного майна з прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження. В іншій частині позову ПАТ «Марфін Банк» відмовлено. У зустрічному позові ОСОБА_2 до ПАТ «Марфін Банк», ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки недійсним відмовлено повністю.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктами 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Дідуренко С. В. не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).
Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Аналіз вказаної норми дає підстави для висновку про те, що правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
За змістом частини п'ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час укладання кредитного договору, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними.
Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Встановивши, що позичальник не довів наявності умислу в діях банку щодо введення його в оману, оспорюваний Кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, позивач під час укладання договору не заявляв додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому частково виконував їх, договір містить інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов'язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов'язань, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки, правильно застосувавши положення статей 203, 215 ЦК України та статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Суди на підставі наявних у матеріалах справи доказів правильно виходили з того, що відсутні підстави для визнання Кредитного договору недійсним в цілому, оскільки позивачем не доведено факт укладення цього правочину на умовах, що обмежують його права як споживача.
Виходячи з викладеного, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про визнання недійсними Кредитного договору та іпотечного договору у зв'язку з безпідставністю та недоведеністю заявлених позовних вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.
З урахуванням того, що наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дідуренко Світлани Валеріївни залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 12 вересня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 травня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович