«18» червня 2024 року
м. Харків
справа № 953/1443/22
провадження № 22ц/818/2048/24
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Бурлака І.В., (суддя-доповідач),
суддів - Мальованого Ю.М., Яцини В. Б.,
за участю секретаря - Волобуєва О.О.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 , представник відповідача - ОСОБА_3
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 13 березня 2024 року в складі судді Губської Я.В.
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, вимоги за яким у подальшому збільшив.
Позовна заява мотивована тим, що 20 травня 2019 року він передав за розпискою ОСОБА_2 суму, еквівалентну 4 080,00 доларів США, яку відповідач зобов'язався повернути в строк до 20 травня 2020 року. Враховуючи курс долара до гривні на момент укладення договору (26,40), сума, передана відповідачу, складала 107 712,00 грн.
Однак, вказані кошти відповідач не повернув. 16 грудня 2021 року він направив ОСОБА_2 вимогу про повернення суми боргу, проте відповідач борг не повернув та не виходить на зв'язок.
31 травня 2023 року ОСОБА_1 збільшив позовні вимоги у зв'язку зі зростанням курсу долара США до гривні.
Просив відновити його порушені права та стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму заборгованості за договором позики в розмірі 152 796,00 грн та витрати зі сплати судового збору.
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 13 березня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 20 травня 2019 року в розмірі 149 205,60 грн та суму сплаченого судового збору пропорційно від задоволеної частини в розмірі 2 086,19 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_2 через представника подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду - скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі, стягнути з ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги та витрати на правничу допомогу.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм процессуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Зазначив, що він отримав позику в гривні в сумі 107 712, 00 грн, що станом на 20 травня 2019 року еквівалентно 4 080 доларів США. Тому збільшення розміру заборгованості з огляду на зміну курсу долару США станом на 30 травня 2023 року, коли було подано заяву про збільшення позовних вимог, є безпідставним. Посилався на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 301/2052/18. Вказав, що він повернув суму позики 107 712,00 грн ще 07 липня 2021 року, проте позивач не передав йому оригінал розписки. Цей факт можуть підтвердити свідки, але суд першої інстанції в порушення норм процесуального права відмовив у їх допиті, що призвело до неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, та неправильного вирішення справи. З приводу незаконних дій позивача він звернувся до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення.
Відзивів на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило.
В суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 підтримав доводи апеляційної інстанції та просив її задовольнити.
В свою чергу ОСОБА_1 в суді апеляційної інстанції заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив в її задоволенні відмовити. Акцентував увагу суду на тому, що заборгованість по теперішній час не погашено, оригінал розписки знаходиться у нього.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з'явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач надав у борг відповідачу грошові кошти, про що свідчить розписка, однак відповідач належним чином не виконав свої зобов'язання перед позивачем, тому з нього підлягає стягненню сума боргу з урахування еквівалента іноземної валюти та курсу валют станом на день подання заяви про збільшення позовних вимог.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 20 травня 2019 року ОСОБА_2 власноруч склав розписку, з якої вбачається, що він надає в борг ОСОБА_1 суму, еквівалентну 4 080 доларів США, які зобов'язується повернути у строк до 20 травня 2020 року (а. с. 3 копія).
Оригінал розписки перебуває у позивача. Судом першої інстанції оригінал оглянутий та повернутий ОСОБА_1 , що підтверджується протоколом судового засідання (а. с. 92).
Сторони визнають, що у позику передавалась сума коштів саме у гривні.
У грудні 2021 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 вимогу щодо повернення коштів за договором позики від 20 травня 2019 року в сумі, еквівалентній 4 080,00 доларів США, протягом десяти днів (а. с. 5-6).
У червні 2023 року ОСОБА_2 направив до Київського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області заяву про вчинення кримінального правопорушення щодо дій ОСОБА_1 , в якій вказав, що 07 липня 2021 року він повернув ОСОБА_1 позику у розмірі 5 000,00 доларів США, однак той не повернув йому боргову розписку, а потім звернувся з вимогою та з позовом до суду про стягнення з нього коштів, що є шахрайством (а. с. 53-56).
Також у суді першої інстанції ОСОБА_2 посилався на отримання коштів у позику за іншим договором, укладеним ОСОБА_4 нібито в інтересах ОСОБА_1 , та передачу майна в іпотеку (а. с. 57-67).
До суду першої інстанції ОСОБА_2 звертався з клопотанням про виклик свідків ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 (а. с. 75).
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Частиною 1 статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду цивільної справи № 464/3790/16-ц, а також Верховний Суд у постановах від 05 квітня 2022 року у справі № 265/2448/19, від 14 липня 2022 року у справі № 204/4341/17.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дату отримання коштів.
При цьому, у розписці повинно бути зазначено, що грошові кошти передаються саме в якості позики з обов'язком наступного повернення.
Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
З розписки повинно вбачатися як сам факт отримання в борг, тобто із зобов'язанням повернення певної грошової суми, так і дата її отримання.
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов'язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.
Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).
Статтею 545 ЦК України визначено, що, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Зміст розписки про одержання виконання у статті 545 ЦК України не встановлений, але, для забезпечення визначеності у відносинах суб'єктів логічним видається вказувати в ній, зокрема: підставу виникнення зобов'язання (наприклад, номер та дату укладення договору); ім'я (найменування) кредитора та боржника; суб'єктів, які здійснили виконання (боржник або інша особа) та які прийняли виконання (кредитор або уповноважена ним особа); зміст зобов'язання (наприклад, сплата грошових коштів); дату або момент виконання зобов'язання; місце виконання зобов'язання; обсяг виконання (повний або частковий); місце знаходження (проживання) кредитора та боржника. дату і місце складення розписки.
У статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у цій статті. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку.
Відповідне тлумачення надано у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17, провадження № 61-21724св18.
Наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Зазначене відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від); Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 26 вересня 2018 року, справа № 483/1953/16-ц (провадження № 61-33891св18); Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 27 червня 2018 року, справа №712/14562/17-ц (провадження № 61-26174ск18).
Належним чином дослідивши надані сторонами докази, з'ясувавши фактичні обставини справи суд першої інстанції установив справжню правову природу правовідносин сторін, факт передання ОСОБА_2 у позику коштів, невиконання ним зобов'язання з повернення коштів, що підтверджується перебуванням оригіналу розписки у позивача, розрахував розмір заборгованості відповідно до вимог закону та законно й обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо того, що він отримав позику в гривні в сумі 107 712, 00 грн, що еквівалентно 4 080 доларів США станом на 20 травня 2019 року, а тому збільшення розміру заборгованості з огляду на зміну курсу долару США станом на 30 травня 2023 року, коли було подано заяву про збільшення позовних вимог, є безпідставним, судова колегія відхиляє.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом грошового зобов'язання між сторонами є грошові кошти, виражені в гривнях із визначенням еквівалента в іноземній валюті. Сторони визнають, що у позику передавалась саме сума у гривні.
Відповідно до статті 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно із частинами першою, другою статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Отже, за правилами статті 533 ЦК України у зобов'язанні, де сторони визначили грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума заборгованості, що підлягає сплаті у гривні, визначається спочатку у сумі відповідної іноземної валюти, яка визначена еквівалентом зобов'язання, а потім переводиться за офіційним курсом у гривню на день платежу чи на день визначення розміру заборгованості.
Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов'язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), проте не забороняють вираження у договорі грошового зобов'язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов'язання у випадку зміни Національним банком України курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.
Як укладення, так і виконання договірних зобов'язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України.
Виконання зобов'язання у гривнях з урахуванням еквівалента іноземної валюти можливе лише у разі, якщо сторони узгодили це у договорі.
У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях із визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.
Схожий за змістом правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 200/16729/15 (провадження № 61-16100св20), від 21 червня 2022 року у справі № 766/12555/16 (провадження № 61-19280св21).
Враховуючи, що сторони визначили у розписці еквівалент позики у доларах США у розмірі 4 080,00 доларів США, відповідач належним чином добровільно не виконав умови договору позики, не повернув борг, тому наявні підстави для стягнення з нього заборгованості у гривні за курсом Національного банку України для визначеної сторонами іноземної валюти на час ухвалення судового рішення.
Аналогічні висновки щодо стягнення боргу в гривні за курсом іноземної валюти на час ухвалення рішення викладені у постановах Верховного Суду від 05 листопада 2020 року у справі № 531/251/19 (провадження № 61-22966св19), від 20 січня 2021 року у справі № 635/8483/18 (провадження № 61-16738св19), від 22 серпня 2022 року у справі № 752/1500/21 (провадження № 61-20191св21), від 05 квітня 2023 року у справі № 754/16388/19 (провадження № 61-1012св23), від 13 грудня 2023 року у справі № 754/5522/22 (провадження № 61-10415св23).
При цьому, суд першої інстанції застосував курс долара станом на час подання ОСОБА_1 заяви про збільшення позовних вимог (36,57 станом на 31 травня 2023 року), а не станом на час ухвалення рішення (38,49 станом на 13 березня 2024 року), проте позивач рішення суду не оскаржив, тож апеляційний суд не вбачає підстав для перегляду такої суми в бік збільшення.
Посилання ОСОБА_2 на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 301/2052/18, не можуть бути взяті до уваги, оскільки в тій справі встановлені інші фактичні обставини, а саме, що сторони договору встановили у ньому певний обмінний курс.
Доводи ОСОБА_2 щодо того, що ним повернуто суму позики 107 712,00 грн ще 07 липня 2021 року, проте позивач не передав йому оригінал розписки, що можуть підтвердити свідки, у допиті яких суд першої інстанції неправомірно відмовив, колегія суддів відхиляє, оскільки належних та допустимих доказів виконання договору та повернення позики відповідач не надав. До того ж, навіть станом на липень 2021 року сума позики збільшилась у зв'язку зі зростанням курсу долара США та складала вже не 107 712,00 грн.
Факт виконання зобов'язання за договором позики не може доводитися поясненнями сторони та показаннями свідків.
Такий висновок викладено у постановах у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-11630св19), від 12 січня 2022 року у справі № 206/6401/18 (провадження № 61-9197св21), від 20 грудня2023 року у справі № 187/1017/19 (провадження № 61-4155 св 23), від 26 грудня 2023 року у справі № 127/35718/21 (провадження № 61-8335св23).
Посилання ОСОБА_2 на те, що з приводу незаконних дій позивача він звернувся до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення, висновків суду не спростовують та жодним чином не свідчать про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.
Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія вважає, що рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, тому підстав для перерозподілу судового збору судом апеляційної інстанції не вбачається.
Керуючись ст. ст. 367, 368, ст.374, ст.375, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 13 березня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.
Головуючий І.В. Бурлака
Судді Ю.М. Мальований
В. Б. Яцина
Повний текст постанови складено 19 червня 2024 року.