Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Зайцева А. Ю.
30 травня 2024 року
м. Київ
справа № 229/7156/19
провадження № 61-4283св24
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дружківського міського нотаріального округу Миросєді В. М., в якому просив:
- визнати недійсною довіреність від 21 лютого 2018 року, видану ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_2 , посвідчену приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Миросєді В. М. та зареєстровану у реєстрі за № 812;
-визнати недійсним заповіт від 28 вересня 2017 року, складений ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Миросєді В. М. та зареєстрований у реєстрі за № 4769.
Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , який тривалий час, починаючи з 2012 року до моменту смерті, часто хворів серцево-судинними захворюваннями, цукровим діабетом, переніс інфаркт, інсульт. 28 вересня 2017 року ОСОБА_3 вчинений заповіт на ім'я ОСОБА_2 21 лютого 2018 року. ОСОБА_3 видана довіреність на ім'я ОСОБА_2 . Позивач вважав, що при складанні й підписанні оспорюваних заповіту та довіреності ОСОБА_3 , останній, з огляду на вказані захворювання, знаходився у такому стані, який призводить до дефектів у формуванні його внутрішньої волі та його справжнього волевиявлення, фактично він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Позивач зазначав, що до нього як до спадкоємця першої черги перейшло майно, майнові та немайнові права. Тому він змушений звертатися до суду.
Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 31 жовтня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги є недоведеними, оскільки під час розгляду справи, суд не встановив факту абсолютної неспроможності ОСОБА_3 в момент укладення оспореного заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. У висновку судово-медичного експерта № 59 від 05 жовтня 2021 року вбачається неповнота обґрунтування наявності ознак органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у 2012 році, дисциркуляторної енцефалопатії, церебрального атероскрерозу) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами, що позбавляло ОСОБА_3 здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час укладення правочинів 28 вересня 2017 року та 21 лютого 2018 року. Висновок судового експерта суперечить показанням свідків.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Дружківського міського суду Донецької області від 31 жовтня 2023 року скасовано та ухвалено нове.
Позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсною довіреність від 21 лютого 2018 року, видану ОСОБА_3 на ім?я ОСОБА_2 , посвідчену приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Миросєді В. М. та зареєстровану в реєстрі за №812. Визнано недійсним заповіт від 28 вересня 2017 року, складений ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Миросєді В. М. та зареєстрований у реєстрі за № 4769.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до Висновку повторної судово-психіатричної експертизи № 59 від 05 жовтня 2021 року, ОСОБА_3 на момент складання заповіту, посвідченого 28 вересня 2017 року, виявляв ознаки органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у 2012 році, дисциркуляторної енцефалопатії, церебрального атероскрерозу) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами. ОСОБА_3 на момент складання довіреності, посвідченої 21 лютого 2018 року, виявляв ознаки органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у 2012 році, дисциркуляторної енцефалопатії, церебрального атероскрерозу) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами. За своїм психічним станом ОСОБА_3 на момент складання заповіту 28 вересня 2017 року та довіреності 21 лютого 2018 року не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Виявлені у ОСОБА_3 ознаки органічних психічних розладів судинного ґенезу (внаслідок перенесеного інсульту у 2012 році, дисциркуляторної енцефалопатії, церебрального атероскрерозу) з психоорганічним синдромом, вираженими когнітивними та емоційно-вольовими розладами, позбавляли його здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час укладення правочинів 28 вересня 2017 року та 21 лютого 2018 року.
Отже, колегія суддів апеляційного суду виснувала, що за таких обставин, наявні правові підстави для визнання оспорюваних заповіту та довіреності недійсними, оскільки належним доказом медичного характеру, в розумінні статті 77 ЦПК України, підтверджено абсолютну неспроможність спадкодавця в момент складання заповіту розуміти значення своїх дій, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19). Також, апеляційним судом було надано відповідну оцінку іншим доказам у справі, показанням свідків та обставинам розгляду іншої справи господарським судом.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, постановою від 30 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , задовольнив частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2024 року скасував. Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 31 жовтня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсною довіреності змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в частині позовної вимоги про визнання недійсним заповіту.
Не можу погодитись з висновками колегії суддів в частині позовних вимог про визнання недійсним заповіту та мотивів скасування постанови апеляційного суду в цій частині з передачею справи на новий розгляд виходячи з наступного.
Колегія суддів Верховного Суду обґрунтовано виходила з того, що правила статті 225 ЦК України поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Підставою для визнання правочину недійснимна підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (див. постанову Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12).
Також колегія суддів Верхового Суду процитувала висновки Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду висловлені у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) де вказано, що
«правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина шоста статті 81 ЦПК України).
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень дійшли помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 225 ЦК України, яка передбачає можливість визнати недійсним правочин, вчинений дієздатною фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, взявши за основу висновки комплексних судових психолого-психіатричних експертиз, згідно з якими на час укладення оспорюваних договорів дарування позивач за своїм психічним станом не в повній мірі міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Доказів того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, позивач суду не надав, що є його процесуальним обов'язком згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України (статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року). Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, наведеного не врахував, не звернув уваги на те, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Апеляційний суд на зазначене уваги також не звернув. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову».
Разом з тим, колегія суддів Верхового Суду у цій справі, мотивуючи постанову наведеними висновками як Верховного Суду України так і Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, які зводяться до того, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, що має бути підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи, а інші докази мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, зробила інші протилежні висновки, пославшись на неврахування апеляційним судом інших побічних доказів та пояснень позивача у іншій справі на перевагу категоричному висновку судово-психіатричної експертизи.
Очевидно, що за цих обставин не можна погодитись з таким скасуванням судового рішення апеляційного суду і перш за все з процесуальних мотивів.
Так, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частина друга статті 78 ЦПК України визначає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (допустимість доказів).
Закон встановлює, що для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, суд призначає у справі експертизу (частина перша статті 103 ЦПК України).
Більше того, відповідно до пункту 2 частини першої статті 105 ЦПК України, призначення експертизи судом є обов'язковим за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.
Експерт попереджається про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом - також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (частина сьома статті 102 ЦПК України).
Отже, обставини справи щодо психічного стану особи, зокрема у цій справі у момент вчинення правочину, має бути підтверджено висновком експерта, який несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Інші засоби доказування щодо встановлення психічного стану особи є недопустимими відповідно до статей 78, 103, 105 ЦПК України.
Апеляційний суд, встановивши на підставі допустимого доказу - висновку експерта абсолютну неспроможність спадкодавця в момент складання заповіту розуміти значення своїх дій, надавши оцінку побічним доказам у справі, дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання заповіту недійсним та задоволення позову в цій частині.
Судова практика розгляду подібних справ є сталою та зрозуміло, що відповідає основній функції Верховного Суду, визначеної статтею 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та принципу правової визначеності.
В свою чергу колегія суддів Верховного Суду, всупереч правовим висновкам Верховного Суду України, Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, вимог процесуального закону, скасувала постанову апеляційного суду яка відповідає закону, вдавшись до невластивих функцій суду касаційної інстанції - ревізію оцінки доказів у справі судом апеляційної інстанції відповідно її повноважень (частина перша статті 400 ЦПК України).
Суддя А. Ю. Зайцев