ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6
м. Київ
28.11.2007 р. № 8/43
Окружний адміністративний суд міста Києва колегією суддів Пилипенко О.Є. (головуючий), Келеберда В.І., Кочан В.М., при секретарі Коваль А.В.
За результатами розгляду у відкритому судовому засіданні адміністративної справи
За позовом: Відкритого акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України»
До відповідача : Національного банку України.
Про визнання нечинною постанови від 30.05.2007р. №2
За участю представників сторін:
Від позивача : Гриненко І.В. за дор. № 010-04/1331 від 20.02.2007р.; Риченко В.С. за дор. № 010-01/ 5900 від 24.09.2007р.
Від відповідача : Сологуб О.М. за дор. № 18-208/ 4102-9276 від 19.09.2005р.
Пред'явлені позовні вимоги про визнання нечинною постанови від 30.05.2007 р. № 2 «Про притягнення до відповідальності за порушення валютного законодавства».
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що НБУ виніс спірну постанову безпідставно, керуючись лише нормами Інструкції про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями, затвердженої постановою Правління НБУ від 24.03. 1999 № 136 (далі -Інструкція), щодо необхідності надання банком вказаної інформації податковим органам. Водночас, НБУ при винесенні спірної постанови не врахував те, що така інформація містить банківську таємницю, а тому її надання було можливим лише за умови дотримання порядку розкриття банківської таємниці, встановленого нормами Закону України „Про банки і банківську діяльність”, тобто за наявності підстав для розкриття відповідної інформації.
Відповідач проти задоволення позову заперечував, посилаючись на те, що визнання нечинною оскаржуваної постанови буде можливим лише у випадку встановлення у його діях порушення нормативно-правового акту, на підставі якого її винесено, тобто постанови Правління НБУ від 24.03.1999 № 136. Крім того, відповідач заперечував те, що інформація, яку позивач повинен був надавати податковим органам на підставі пункту 7.10 Інструкції, містить банківську таємницю клієнта останнього.
Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін, суд приходить до наступних висновків.
Постановою Національного банку України від 30.05.2007 року № 2 «Про притягнення до відповідальності за порушення валютного законодавства», винесеною начальником управління НБУ в Житомирській області Швецем А.В., ВАТ «Укрексімбанк»було притягнуто до відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 680 грн., за порушення валютного законодавства України.
Підставою для притягнення ВАТ «Укрексімбанк»до відповідальності було порушення вимог п. 2 ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», філія не виконала функції агента валютного контролю, в частині інформування, у випадку та в порядку встановленому законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку, відповідних державних органів про порушення клієнтом-резидентом законодавства, пов'язаного з проведенням ним валютних операції, а саме: по експортному контракту № 2/2005 від 18.11.2005 р., який було укладено між ТОВ «Фабрика Класум»та нерезедентом -ТОВ «Інтерстиль-М»(Росія), відвантажено продукцію згідно ВМД № 101000001/6/007450 від 12.10.2006 на суму 26754,82 USD. Виручка в законодавчо встановлений строк не надійшла. Прострочена заборгованість виникла з 11.01.2007. При встановленні порушення законодавчо встановлених строків розрахунків філією не надіслане повідомлення до 10.02.2007 податковому органу за місцем реєстрації резидента -ТОВ «Фабрика Класум»у випадку та в порядку передбаченому пунктами 7.1.та 7.10 розділу 7 «Інструкції про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями», затвердженої постановою Правління Національного банку України від 24.03.1999 р. № 136 (із змінами і доповненнями).
Суд вважає, що позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню виходячи з наступних підстав.
Згідно з нормами пункту 2.5 Положення про валютний контроль, затвердженого постановою Правління НБУ від 08.02.2000 № 49, нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в частині порушення порядку інформування у випадках та в порядку, установлених законодавством, відповідних державних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов'язаного з проведенням ними валютних операцій, тягне за собою відповідальність у вигляді штрафу.
Пунктом 7.10 Інструкції встановлено, що банк надає податковим органам інформацію про виявлені у звітному місяці факти порушень (згідно з додатком 7) у разі ненадходження в законодавчо встановлені строки (або строки, визначені в ліцензіях) виручки, товарів або об'єкта лізингу.
Згідно з вказаним додатком 7 до Інструкції інформація про виявлені порушення повинна містити такі відомості щодо клієнта банку: найменування / прізвище, ім'я, по батькові, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ / ідентифікаційний номер за ДРФО (за наявності), місцезнаходження / місце проживання, номер і дату договору, дату здійснення платежу за імпортною (лізинговою) операцією / дату оформлення ВМД за експортною (лізинговою) операцією.
Надання банками вказаної інформації означає розкриття, зокрема, таких відомостей про клієнтів: інформація про найменування клієнтів дозволяє визначити вид і спосіб їх структурної побудови, порядок формування статутного капіталу тощо. Сукупність цих відомостей визначають організаційно-правову структуру юридичних осіб; інформація про номери і дати договорів є відомостями про укладені клієнтам угоди, а також про те, що клієнти здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, тобто про напрями їх комерційної діяльності; інформація про дату здійснення платежів за імпортними (лізинговими) операціями / дату оформлення ВМД за експортними (лізинговими) операціями є відомостями про операції, проведені за дорученням клієнтів.
Крім того, самим фактом надання інформації щодо фактів порушень клієнтами банку положень валютного законодавства у частині своєчасності проведення розрахунків з контрагентами -нерезидентами дає змогу зробити висновок про наявність у клієнтів простроченої дебіторської заборгованості, що є одним з показників їх фінансово-економічного стану.
Згідно з положеннями пунктів 2, 3, 5 та 6 статті 60 Закону України „Про банки і банківську діяльність” вищезазначені відомості становлять банківську таємницю.
Порядок розкриття інформації щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, визначено статтею 62 Закону України „Про банки і банківську діяльність”.
Згідно з нормами даної статті інформація, яка містить банківську таємницю, може розкриватися банками органам Державної податкової служби України з письмового дозволу власника такої інформації, за рішенням суду, а також на письмову вимогу таких органів з питань оподаткування та валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи -суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу, з дотриманням передбаченого цією ж статтею порядку оформлення такої письмової вимоги.
Пунктом 3.3 Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затверджених постановою Правління НБУ від 14.07.2006 № 267, зокрема, передбачено, що банк відмовляє у розкритті інформації, що містить банківську таємницю, якщо за своєю формою або змістом вимога відповідного державного органу не відповідає нормам частини другої статті 62 Закону України „Про банки і банківську діяльність”.
Виходячи з положень зазначених нормативно-правових актів України, виконання позивачем вимог пункту 7.10 Інструкції щодо надання податковим органам інформації про виявлені порушення клієнтом законодавства, пов'язаного з проведенням валютних операцій, було можливим лише за умови наявності зазначених підстав для розкриття банківської таємниці (письмового дозволу власника такої інформації, рішення суду, або письмової вимоги податкового органу), через наявність у такій інформації відомостей, що містять банківську таємницю.
Згідно з відомостями позивача відповідних підстав для надання податковим органам інформації про порушення своїм клієнтом законодавства, пов'язаного з проведенням валютних операцій, у нього не було. Відповідач проти цього не заперечував, матеріалів, що свідчили б про зворотне на розгляд суду не надавав.
Таким чином, не маючи можливості виконати вимоги пункту 7.10 Інструкції без розкриття податковим органам інформації, що містить банківську таємницю, ВАТ „Укрексімбанк” правомірно не подав до податкового органу повідомлення про виявлене у діях свого клієнта порушення законодавчо встановлених термінів розрахунків за експортною операцією.
При цьому, Національний банк України як орган державної влади, що згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, застосував при винесенні оскаржуваної Постанови лише норми Інструкції № 136, без врахування зазначених положень Закону України „Про банки і банківську діяльність” щодо порядку розкриття банківської таємниці та Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, затверджених постановою Правління НБУ від 14.07.2006 № 267.
Таким чином, НБУ виніс постанову про притягнення ВАТ „Укрексімбанк” до відповідальності за нездійснення останнім функцій агента валютного контролю у частині порушення порядку інформування відповідних державних органів про допущене своїм клієнтом порушення при проведенні валютних операцій, не маючи для того достатніх підстав.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Акт державного або іншого органу -це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Підставами для визнання акту недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акту недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача.
Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених ст. 72 цього Кодексу.
У відповідності до п. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Належних доказів на підтвердження правомірності своїх рішень відповідач суду не надав.
Враховуючи викладене, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню в повному обсязі, а саме, необхідно визнати нечинною Постанову Національного банку України «Про притягнення до відповідальності за порушення валютного законодавства від 30.05.2007р. № 2.
На підставі ч. 1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати по сплаті державного мита підлягають стягненню з Державного бюджету України.
Керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 17, 94, 158, 162, 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва -
ПостановиВ:
1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
2. Визнати нечинною Постанову Національного банку України «Про притягнення до відповідальності за порушення валютного законодавства від 30.05.2007р. № 2.
3. Судові витрати у сумі 3 грн. 40 коп. присудити на користь Відкритого акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України»за рахунок Державного бюджету України.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складання в повному обсязі за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Головуючий суддя Пилипенко О.Є.
Суддя Келеберда В.І.
Суддя Кочан В.М.
Дата підписання постанови: 29.11.2007 р.