08 травня 2024 року
м. Київ
справа № 646/3551/23
провадження № 51-2414 ск 24
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу прокурора ОСОБА_4 , який брав участь під час розгляду кримінального провадження судом апеляційної інстанції,на ухвалу Харківського апеляційного суду від 15 лютого 2024 року щодо засудженої ОСОБА_5 ,
встановив:
За вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова від 25 липня 2023 року ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянку України, уродженку с. Оливівка Куп'янського району Харківської області, жительку АДРЕСА_1 , раніше не судиму, визнано винуватою та засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 111-1 Кримінального кодексу України (далі - КК), до покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов'язані із виконанням функцій держави та місцевого самоврядування, на строк 10 років без конфіскації майна.
Цим же вироком вирішено питання щодо речових доказів.
За вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення за таких обставин.
З 01 липня по 06 вересня 2022 року, більш точний час у ході досудового розслідування встановити не виявилось можливим, ОСОБА_5 , перебуваючи на території м. Куп'янськ Харківської області, діючи умисно та усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, реалізуючи свій раніше виниклий кримінальний протиправний умисел, добровільно надала згоду представникам збройних сил російської федерації та «Военно-гражданской администрации Купянского района Харьковской области» на призначення на посаду, не пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, у незаконному органі влади, створеному на тимчасово окупованій території Харківської області, а саме на посаду: «Исполняющей обязанности главного специалиста сектора по делам семьи и детей Кондрашовского территориального отдела Временной гражданской администрации Купянского района Харьковской области» при окупаційній адміністрації держави-агресора, створеної на тимчасово окупованій території.
Так, ОСОБА_5 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_2 , добровільно зайняла посаду, не пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, у незаконному органі влади, створеному на тимчасово окупованій території Харківської області. Наказом так званого «и.о. главы временной гражданской администрации Купянского района Харьковской области від 01.07.2022 №242/лс» ОСОБА_5 була призначена на посаду, де виконувала наступні функціональні обов'язки: нагляд за сім'ями, що опинилися у скрутних життєвих обставинах, складання списків дітей віком до 18 років, які проживають на території Кіндрашівської громади, оформлення актів прийому-передачі грошових коштів для виплат матеріальної допомоги співробітникам « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 15 лютого 2024 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вирок Червонозаводського районного суду м. Харкова від 25 липня 2023 року щодо ОСОБА_5 - без зміни.
У касаційній скарзіпрокурорставить вимогу про скасування вказаної ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду у суді апеляційної інстанції. Посилається на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме статті 59 КК, та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої внаслідок м'якості.
Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій при призначенні покарання засудженій порушили вимоги частин 1, 2 статті 65 КК, оскільки остання вчинила кримінальне правопорушення проти основ національної безпеки України, а саме добровільно зайняла посаду у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, що в свою чергу передбачає отримання заробітної плати в рублях, а також наслідки для держави та її громадян. Зазначає, що вчинене кримінальне правопорушення за своїм видом носить особливо велику суспільну небезпеку для держави та громадян, зокрема, в умовах воєнного стану.
На думку прокурора, призначене засудженій покарання не відповідає принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, оскільки не сприятиме виправленню засудженої та запобіганню вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції всупереч вимогам статей 370, 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) формально погодився з обставинами, викладеними у мотивувальній частині вироку суду першої інстанції, при цьому, не зробив належного аналізу доводів апеляційної скарги прокурора та не навів конкретних, переконливих мотивів на їх спростування та прийняття саме такого рішення.
Вказує на те, що суд апеляційної інстанції належним чином не мотивував, які саме обставини та дані про особу засудженої надають підстави для призначення їй наближеного до мінімального покарання, встановленого в санкції частини 2 статті 111-1 КК.
Посилається на те, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності та обґрунтованості судових рішень, визначених у статтях 370, 419 КПК, зокрема, апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні вказаної апеляційної скарги прокурора без належної оцінки викладених в ній доводів.
Вважає, що вищенаведені порушення вимог кримінального процесуального закону, допущені апеляційним судом, призвели до істотного порушення вимог кримінального процесуального закону в розумінні статті 412 КПК, оскільки перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі.
Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, зокрема, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Висновки суду щодо фактичних обставин вчинення ОСОБА_5 кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 111-1 КК, та кваліфікація її дій у касаційній скарзі прокурором не оспорюється та не заперечується.
Доводи прокурора про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої внаслідок м'якості є необґрунтованими з огляду на таке.
Положеннями частини 2 статті 50 ККвизначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог статті 65 ККособі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових правопорушень. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого правопорушення, особу винного та обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винуватого, а також обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, який розглядає кримінальне провадження по суті, й повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання.
Дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Згідно з положеннями статті 414 КПКневідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке мало бути призначене, враховуючи обставини, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Суд першої інстанції, призначаючи засудженій ОСОБА_5 вид та міру покарання, відповідно до вимог статей 50, 65 КК врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до статті 12 КК є кримінальним проступком, конкретні обставини кримінального правопорушення та його наслідки, а також особу винуватої, яка не судима, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, тяжких захворювань чи інвалідності немає, тимчасово не працює.
При цьому, районний суд зважив на обставини, що пом'якшують покарання - щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, а також на обставини, які обтяжують покарання, а саме вчинення кримінального правопорушення з використанням умов воєнного стану.
З урахуванням наведеного, районний суд дійшов правильного висновку про необхідність призначення засудженій покарання, передбаченого санкцією частини 2 статті 111-1 КК, у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю без конфіскації майна, оскільки таке покарання є необхідним та достатнім для її виправлення.
Апеляційний суд, перевіряючи вирок суду першої інстанції, дійшов висновку про те, що засудженій ОСОБА_5 правильно призначено основне покарання, яке за своїм видом і розміром є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. При цьому, суд апеляційної інстанції перевірив доводи прокурора щодо незастосування до ОСОБА_5 додаткового покарання у виді конфіскації всього належного їй майна та вважав їх необґрунтованими.
Так, висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, щодо призначення засудженій мінімального покарання в межах, передбачених санкцією частини 2 статті 111-1 КК, у колегії суддів не викликає сумнівів, оскільки під час призначення засудженій покарання враховано та оцінено обставини, на які покликається прокурор у своїй касаційній скарзі. При тому, що врахуванню підлягають обставини у їх сукупності та не надається перевага одним обставинам над іншими, як про це ставить вимогу прокурор.
Враховуючи викладене, підстав вважати, що покарання, призначене засудженій ОСОБА_5 , є явно несправедливим через м'якість, немає.
Водночас, колегія суддів звертає увагу на те, що хоч районний суд і послався у мотивувальній частині вироку на статтю 69-1 КК, однак положення цієї статті не застосував до засудженої, а виходив із дискреційних повноважень суду, врахувавши відповідно до вимог статей 50, 65 КК ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, конкретні обставини кримінального правопорушення, особу винуватої, та наявність обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, призначивши мінімальне покарання в межах, передбачених санкцією частини 2 статті 111-1 КК, без застосування додаткового покарання у виді конфіскації майна.
Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про безпідставне незастосування судами положень статті 59 КК та не призначення ОСОБА_5 додаткового покарання у виді конфіскації майна, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, нормами статей 51 та 52 КК врегульовано, що одним із додаткових покарань, яке може бути застосоване до осіб, визнаних винуватими у вчиненні злочинів, є конфіскація майна.
Відповідно до частини 2 статті 59 КК конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості й може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.
Санкція частини 2 статті 111-1 КК, з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження, надає можливість суду як призначити додаткове покарання у виді конфіскації майна, так і не застосовувати таке покарання до особи.
Вказане положення закону України про кримінальну відповідальність носить альтернативний характер, що дозволяє суду в межах наданих законом дискреційних повноважень як обрати цей вид додаткового покарання, так і не застосовувати його.
З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, врахувавши всі зазначені обставини кримінального провадження в їх сукупності, зробив правильний висновок про можливість не призначати ОСОБА_5 додаткове покарання у виді конфіскації майна за вчинене нею кримінальне правопорушення.
Ухвала ж апеляційного суду відповідає вимогам статті 419 КПК.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону колегією суддів не встановлено.
Таким чином, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які потребують перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення касаційної скарги немає.
Зважаючи на викладене, керуючись пунктом 2 частини 2 статті 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити прокурору ОСОБА_4 , який брав участь під час розгляду кримінального провадження судом апеляційної інстанції, у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на ухвалу Харківського апеляційного суду від 15 лютого 2024 року щодо засудженої ОСОБА_5 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3