10 травня 2024 рокуСправа №160/6991/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горбалінського В.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17а, код ЄДРПОУ 44118658) про визнання вимог протиправними
18.03.2024 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, в якій позивач просить, з урахуванням уточненої позовної заяви:
- визнати протиправними та скасувати вимоги Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2019 року №Ф-4293-51 на суму 26 539,26 грн., від 17.02.2020 року №Ф-4293-51 на суму 29 293,44 грн., від 08.09.2022 року №Ф-4293-51/62 на суму 37 788,74 грн., від 08.09.2022 року №Ф-4293-51/62 У на суму 35 034,56 грн. до ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що спірна вимога є протиправною та такою, що прийнята всупереч приписів чинного законодавства України. Позивач наголошує, що ним не отримувався дохід та не здійснювалась підприємницька діяльність, а тому, враховуючи викладене, нарахування йому контролюючим органом недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є незаконним та протиправним.
21.03.2024 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
02.04.2024 року Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області подано до Дніпропетровського окружного адміністративного суду відзив на позовну заяву.
В обґрунтування відзиву відповідач зазначив, що позивач у справі зареєстрований суб'єктом підприємницької діяльності-фізичною особою та на момент винесення вимоги не був знятий з обліку, що свідчить про те, що на момент прийняття відповідачем у справі спірних вимог мав статус фізичної особи-підприємця та повинен був сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі та строки, визначені Законом, незважаючи на те, отримував він чи ні дохід від підприємницької діяльності.
Отже, на підставі вищезазначеного, податковий орган вважає, що вимоги про сплату боргу (недоїмки), а саме: від 12.11.2019 року №Ф-4293-51 на суму 26 539,26 грн., від 17.02.2020 року №Ф-4293-51 на суму 29 293,44 грн., від 08.09.2022 року №Ф-4293-51/62 на суму 37 788,74 грн., від 08.09.2022 року №Ф-4293-51/62 У на суму 35 034,56 грн. є правомірними. У зв'язку із зазначеним відповідач щодо задоволення позовних вимог заперечував в повному обсязі.
Дослідивши повно і всебічно письмові докази, які містяться в матеріалах справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
Судом встановлено, що згідно даних інформаційної системи орану доходів і зборів в інтегрованій картці платника податків (ФОП ОСОБА_1 ) відображено наступні нарахування за 2017-2020 роки:
- автоматичні нарахування по строку сплати 09.02.2018 за 2017 рік - у сумі 8448,00 грн;
- автоматичні нарахування по строку сплати 19.04.2018 за І кв. 2018 року - у сумі 2457,18 грн;
- автоматичні нарахування по строку сплати 19.07.2018 за II кв. 2018 року - у сумі 2457,18 грн;
- автоматичні нарахування по строку сплати 19.10.2018 за ІІІ кв. 2018 року - у сумі 2457,18 грн;
- автоматичні нарахування по строку і сплати 21.01.2019 за IV кв. 2018 року - у сумі 2457.18 грн;
- автоматичні нарахування по строку сплати 19.04.2019 за І кв. 2019 року - у сумі 2754,18 грн;
- автоматичні нарахування по строку сплати 19.07.2019 за ІІ кв. 2019 року - у сумі 2754,18 грн;
- автоматичні нарахування по строку сплати 21.10.2019 за III кв. 2019 року - у сумі 2754,18 грн;
- автоматичні нарахування по строку сплати 20.01.2020 за IV кв. 2019 року - у сумі 2754,18 грн;
- автоматичні нарахування по строку сплати 21.04.2020 за І кв. 2020 року - у сумі 2078,12 грн.
- автоматичні нарахування по строку сплати 21.04.2020 за ІІ кв. 2020 року - у сумі 1039,06 грн.
- автоматичні нарахування по строку сплати 21.04.2020 за ІІІ кв. 2020 року - у сумі 3178,12 грн.
- автоматичні нарахування по строку сплати 21.04.2020 за IV кв. 2020 року - у сумі 2200,00 грн.
Загальна сума нарахованого єдиного внеску за період з 2017 по 2020 роки становить 37788,74 грн.
Відтак, контролюючим органом було винесено спірні вимогу про сплату боргу (недоїмки), а саме: від 12.11.2019 року №Ф-4293-51 на суму 26 539,26 грн., від 17.02.2020 року №Ф-4293-51 на суму 29 293,44 грн., від 08.09.2022 року №Ф-4293-51/62 на суму 37 788,74 грн., від 08.09.2022 року №Ф-4293-51/62 У на суму 35 034,56 грн.
Не погодившись з діями відповідача, щодо винесення податкових вимог, позивач оскаржив їх у судовому порядку.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Нормами Податкового кодексу України врегульовані відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства; нормами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» визначено правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України), самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Як передбачено пунктом 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон №2464-VI), єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до статті 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Пунктами 3 і 10 частини 1статті 1 Закону №2464-VI надано визначення поняттям:
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно з абзацом 2 пункту 1 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI, платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI, до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу 1 пункту 1 та пункту 2 частини 1статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року), єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону,- на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
У той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Отже, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
З урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Відповідний правовий висновок зробив Верховний Суд у постановах від 02.04.2020 року у справі №140/2475/19 (адміністративне провадження №К/9901/36616/19, від 23.01.2020 року у справі №480/4656/18, від 27.11.2019 року у справі №160/3114/19) та від 04.12.2019 року у справі №440/2149/19.
Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Таким чином, з урахуванням наведеного, при вирішенні спору підлягають дослідженню обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нарахування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому від мінімального страхового внеску на місяць.
Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань позивач був зареєстрований, як фізична особа-підприємець 30.04.1999.
Вказаний запис вчинено 22.01.2014 року.
29.12.2021 року припинено державну реєстрацію ФОП ОСОБА_1 . Підстава: власне рішення.
Як вже встановлювалося судом, згідно даних інформаційної системи орану доходів і зборів в інтегрованій картці платника податків (ФОП ОСОБА_1 ) загальна сума нарахованого єдиного внеску за період з 2017 по 2020 роки становить 37788,74 грн.
Відтак, суд вказує, що у спірний період ОСОБА_1 був фізичною особою-підприємцем.
Доводи позивача, що останній не був фізичною особою-підприємцем у період з 2017 по 2020 роки є необґрунтованими та непідтвердженими, з огляду на зазначене вище.
Доказів сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому від мінімального страхового внеску на місяць матеріали справи також не містять.
Таким чином, враховуючи викладене, суд доходить висновку, що позивач мав статус фізичної-особи підприємця у період з 2017 по 2020 роки, а тому мав обов'язок сплати єдиного соціального внеску за спірний період.
Поряд з цим, при вирішенні справи суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)
Очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди умотивовувати свої рішення. Але дану вимогу не слід розуміти як таку, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної заяви.
Оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено, судові витрати, понесені позивачем, відповідно до ст. 139 КАС України не відшкодовуються.
Керуючись статтями 9, 73-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17а, код ЄДРПОУ 44118658) про визнання вимог протиправними - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтею 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Горбалінський