19 березня 2024 року
м. Київ
справа № 686/11100/22
провадження № 61-17618св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2022 року у складі судді Карплюка О. І. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Костенка А. М., Гринчука Р. С., Спірідонової Т. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, визнання права власності,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, визнання права власності.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що в період з квітня 1997 року по лютий 2022 року він проживав з ОСОБА_2 однієї сім'єю без реєстрації шлюбу, про що свідчать спільні сімейні фотографії та може бути підтверджено показаннями свідків.
Під час спільного проживання сторони набули (придбали) у власність нерухоме майно, яке зареєстроване за відповідачем, а саме: 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Вказує, що поділити майно за взаємною згодою не вдається можливим, оскільки відповідач вважає, що таке належить виключно їй.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:
- встановити факт його спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 у період з квітня 1997 року по лютий 2022 року;
- визнати об'єктами спільної сумісної власності сторін житловий будинок АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 ;
- визнати за ним право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_4 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2022 року провадження у справі щодо позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю сторін 1/3 частини житлового будинку АДРЕСА_5 та визнання права власності на 1/6 частину вказаного будинку закрито у зв'язку із відмовою ОСОБА_1 від цих позовних вимог.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання житлового будинку АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю та визнання права власності на 1/2 частину цього будинку відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що показання свідків та спільні фотографії самі по собі не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
При цьому сам факт перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між ними склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю.
Будь-яких інших доказів, з яких можна було б встановити факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, позивач не надав та матеріали справи таких не містять.
Водночас надані позивачем документи про придбання будівельних матеріалів не свідчать про те, що такі були використанні у будівництві житлового будинку, зважаючи, що спірний будинок не будувався сторонами, а був набутий відповідачем у власність на підставі договору купівлі-продажу від 02 листопада 2004 року.
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 16 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2022 року - без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Надані позивачем докази (зокрема спільні фотографії, які не містять інформації про дату і час зйомки, квитанції та інші письмові документи щодо придбання будівельних матеріалів, показання свідків) об'єктивно та достовірно не вказують на те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, несли спільні витрати в інтересах сім'ї, а між ними існували відносини, притаманні подружжю у період, протягом якого було придбано спірне майно, а саме у листопаді 2004 року.
При цьому, сторона відповідача пояснила наявність цих фотографій тією обставиною, що сторони перебували між собою в романтичних стосунках, однак не проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Фотографії пам'ятників батькам сторін взагалі жодним чином не доказують факту, який встановлюється судом.
На переконання колегії суддів, квитанції та інші письмові документи щодо придбання будівельних матеріалів позивачем датовані 2007, 2021 роками, а отже, також не можуть підтверджувати факт спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу у 2004 році.
Що стосується пояснень свідків, які є сусідами ОСОБА_2 , то один зі свідків показав, що знає сторін лише з 2015 року, інші двоє підтвердили, що позивач брав участь (допомагав) у ремонті будинку АДРЕСА_2 , тобто свідки достеменно не підтвердили факт спільного проживання сторін однією сім'єю.
З урахуванням викладеного колегія суддів виснувала, що оскільки позивач не довів факту його проживання однією сім'єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу на час набуття спірного майна, встановлення такого факту після 2004 року не породжує юридичних наслідків для сторін, а тому відсутні підстави для задоволення позову.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У грудні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням подальших уточнень, просить скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2022 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 лютого 2023 року, а справу передати на новий розгляд.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 та у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що він довів факт проживання однією сім'єю з відповідачем як чоловік з дружиною без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по лютий 2022 року, оскільки впродовж того періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю.
Факт спільного проживання та ведення спільного господарства підтверджено спільними сімейними фотографіями та показаннями свідків.
За період спільного проживання сторонами на ім'я відповідача придбано житловий будинок АДРЕСА_2 , який є спільною сумісною власністю та підлягає поділу між ними у рівних частках.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.
13 лютого 2024 року справа № 686/11100/22 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини, встановлені судами
Встановлено, що 02 листопада 2004 року між ОСОБА_3 як продавцем та ОСОБА_2 як покупцем укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за умовами якого відповідач набула у власність житловий будинок загальною площею 68,1 кв. м з належними до нього господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_2 , та земельну ділянку площею 0,0501 га за цією ж адресою з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд (а. с. 6-8).
Відповідач ОСОБА_2 зареєструвала своє місце проживання за вказаною адресою 22 березня 2005 року (а. с. 25).
Позивач ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 , з 28 листопада 2006 року (а. с. 7-8).
У матеріалах справи містяться спільні фотографії сторін без зазначення дати і часу зйомки (а. с. 11-17, 39), а також квитанції, прибуткові касові ордери та інші документи щодо придбання позивачем у 2007 та 2021 роках будівельних матеріалів (а. с. 52-67).
Допитаний у суді першої інстанції як свідок ОСОБА_4 пояснив, що знає сторін з 2015 року, а свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які є сусідами ОСОБА_2 , показали, що позивач брав участь у ремонті будинку АДРЕСА_2 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У справі, яка переглядається, спір стосується встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу позивача з відповідачем та поділу набутого у цей час житлового будинку.
Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 4 СК України кожна особа має право на проживання в сім'ї та на повагу до свого сімейного життя. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (частина перша статті 21 СК України).
Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Таким чином, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною, визначеною законом підставою для виникнення у них прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України «Про міліцію» та частини шостої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» обов'язковими умовами для визнання осіб членами сім'ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки.
Для встановлення спільного проживання однією сім'єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо.
Показання свідків та спільні світлини самі по собі не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16 (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16 (провадження № 61-44641св18), від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16 (провадження № 61-42601св18), від 18 жовтня 2023 року у справі № 201/11673/20 (провадження № 61-10383св23).
Також факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивача, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може однозначно свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (див. постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15 (провадження № 14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України), і підсумувала, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Отже, під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, суд має установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок їхньої спільної праці.
Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20.
З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України).
У постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі № 6-97цс11 роз'яснено, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу у період, протягом якого було придбано спірне майно.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
У цивільних справах суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, встановивши, що позивач не надав достатніх та достовірних доказів на підтвердження факту спільного проживання з відповідачем однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період, протягом якого було придбано спірне домоволодіння, та наявності у цей період між сторонами відносин, притаманних подружжю, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого по суті висновку про відмову у встановленні юридичного факту та поділу спірного будинковолодіння шляхом визнання за позивачем права власності на 1/2 частку у цьому майні.
При цьому суди правильно врахували, що сам факт перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних сім'ї, не може свідчити про те, що між сторонами склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю.
Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого в означеній частині ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 та у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
У постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13 та від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 вказано, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
У постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (провадження № 61-3071св21) зазначено, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
Однак при вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку показанням свідків, спільним фотографіям, які не містили інформації про дату і час зйомки, а також квитанціям, прибутковим касовим ордерам, іншим документам щодо придбання позивачем у 2007 і 2021 роках будівельних матеріалів та обґрунтовано зазначили, що вказані докази не можуть слугувати підтвердженням проживання сторін однією сім'єю саме у період, протягом якого було придбано спірне домоволодіння (2004 рік).
Будь-яких інших доказів, з яких можна було б встановити факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період придбання спірного майна, позивач не надав та матеріали справи таких не містять.
Доводи касаційної скарги про те, що суди повинні були встановлювати факт проживання сторін однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу за весь період з 01 січня 2004 року по лютий 2022 року, не заслуговують на увагу, оскільки метою заявленого позивачем позову є поділ спільного сумісного майна, а тому оцінка такому проживанню має надаватися лише за період, протягом якого було придбано спірне майно.
Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у наведених постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.
З огляду на викладене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
З урахуванням того, що Верховний Суд встановив необґрунтованість заявленої в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, доводи касаційної скарги про не дослідження судами попередніх інстанцій наявних у матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), також не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Разом із цим Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) вказано, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (пункт 70 постанови).
У справі, яка переглядається, метою заявленого ОСОБА_1 позову є поділ спільного сумісного майна, набутого за час спільного проживання позивача однією сім'єю з відповідачем як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу. Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного по суті висновку про відмову в задоволенні позову, однак помилкового зазначив у мотивувальній частині судового рішення про недоведеність заявленої позивачем вимоги про визнання спірного будинковолодіння спільним сумісним майном, оскільки така вимога не є вимогою, яка забезпечує ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя.
Проте, колегія суддів вважає, що помилкове зазначення судами про відмову в задоволенні позовної вимоги про визнання спірного об'єкта спільним сумісним майном у зв'язку з її недоведеністю не призвело до неправильного вирішення спору по суті, а тому не вбачає підстав для скасування оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2022 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 лютого 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко