Справа №760/17684/21 2/760/4048/24
(заочне)
06 лютого 2024 року м. Київ
Солом'янський районний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Ішуніної Л. М.
за участю секретаря судового засідання Отруби В. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики від 01 серпня 2019 року у розмірі 4 800 дол. США, з яких: 2 400 дол. США - сума основного боргу, 2 400 дол. США - проценти за користування чужими коштами.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що між ним та відповідачем 01 серпня 2019 року був укладений договір позики, за умовами якого він передав йому у власність грошові кошти в розмірі 2 400 дол. США, що станом на 01 серпня 2019 року за офіційним курсом НБУ становить 60 816 грн, а відповідач зобов'язався до 15 вересня 2019 року повернути грошову суму в українській гривні, яка станом на дату повернення за офіційним курсом НБУ є еквівалентною 2 400 дол. США.
Позивач зазначає, що у строк визначений договором відповідач не виконав зобов'язання щодо повернення позики.
Разом з тим, умовами договору встановлено, що у разі прострочення зобов'язання позичальник зобов'язаний сплатити проценти за користування чужими грошима у розмірі 20% від суми позики за кожен день несвоєчасного повернення позики.
Отже, з 16 вересня 2019 він почав нарахування процентів за користування коштами та 20 вересня 2019 року сума процентів склала 100% від суми позики - 2 400 дол. США, тому він припинив їх подальше нарахування.
У зв'язку з викладеним, позивач звернувся до суду з указаним позовом для захисту своїх порушених прав.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 13 липня 2021 року вказану позовну заву було залишено без руху.
На виконання зазначеної ухвали 22 листопада 2021 року позивачем надано до суду розрахунок заборгованості.
Ухвалою суду від 08 липня 2021 року у вказаній справі відкрито спрощене позовне провадження з повідомленням (викликом) сторін та надано відповідачеві 15-денний термін для надання відзиву.
Позивач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлявся належним чином, однак в матеріалах справи міститься клопотання представника позивача про розгляд справи у його відсутність та відсутність позивача, в якій зазначив, що підтримують позовні вимоги та не заперечують проти ухвалення заочного рішення.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату час і місце судового засідання повідомлявся належним чином, шляхом розміщення оголошення на офіційному вебпорталі судової влади України, в порядку частини десятої статті 187 ЦПК України, про поважність причин неявки суду не повідомив.
Крім того, у встановлений судом строк, не скористався своїм правом на подання відзиву, тому відповідно до частини восьмої статті 178 ЦПК України суд вирішує справу за наявними матеріалами.
За загальним правилом частини першої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
З огляду на викладене, суд вважає за можливе проводити розгляд справи у відсутність сторін.
Частиною першою статті 280 ЦПК України визначено, що суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Виходячи з цього, враховуючи, що сторона позивача не заперечує проти ухвалення заочного рішення, суд вважає за можливе провести заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказів.
Судом на підставі частини другої статті 247 ЦПК України, у зв'язку із неявкою в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Дослідивши матеріали справи та проаналізувавши надані докази, суд виходить з наступного.
За загальним правилом статей 15,16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Судом установлено, що позивач передав у власність відповідачу, а останній прийняв у власність грошові кошти в розмірі 2 400 дол. США, що станом на 01 серпня 2019 року, за офіційним курсом НБУ, складає 60 816 грн та зобов'язався повернути позивачу грошову суму в українській гривні, яка станом на дату повернення позики, за офіційним курсом НБУ, є еквівалентною 2 400 дол. США, що підтверджується договором позики від 01 серпня 2019 року (пункт 1).
Пунктом 2 договору визначено, що підписанням даного договору позичальник підтверджує, що сума позики, встановлена у пункті 1 договору, отримана ним у зазначену дату і в повному обсязі. Складання будь-яких інших документів, що підтверджують передачу позикодавцем вищезазначених грошових коштів позичальнику не потрібно.
Згідно з пунктом 3 договору позика повинна бути повернута позичальником позикодавцю у повному обсязі до 15 вересня 2019 року (включно), готівкою за місцем вчинення і виконання договору, яким є - м. Київ, вул. Солом'янська, 5.
За таких обставин та встановлених фактів, суд приходить до висновку, що між сторонами існують зобов'язання, що випливають з договору позики.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 18 вересня 2013 року в справі № 6-63цс13 та від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14.
Так, в судовому засіданні, судом було оглянуто оригінал договору позики від 01 серпня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що свідчить про те, що боргове зобов'язання ним не виконане.
Звертаючись до суду з указаним позовом, позивач просить стягнути з відповідача суму боргу та відсотки за користування коштами в іноземній валюті.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Відповідно до статті 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Отже, вимоги позивача щодо повернення суми боргу в доларах США є обґрунтованими, оскільки з договору позики вбачається, що грошові кошти отримувались відповідачем в іноземній валюті - долар США.
Так, за змістом позову та договору позики предметом позики були грошові кошти в розмірі 2 400 дол. США, тому сума основного боргу відповідача за позикою становить 2 400 дол. США.
Правильність нарахованої позивачем суми боргу перевірена.
Що стосується позовної вимог про стягнення з відповідача відсотків за користування чужими грошима за кожен день прострочення повернення, то суд виходить з наступного.
Положеннями частини другої статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до пункту 5 договору позики у разі прострочення виконання зобов'язання позичальником за даним договором, позичальник зобов'язаний сплатити позикодавцю проценти за користування чужими грошима, у розмірі - 20% від суми позики, за кожен день несвоєчасного повернення суми позики.
Так, 20 % від 2 400 дол. США = 480 дол. США (2400 х 20% / 100% = 480), тобто за кожний день прострочення відповідач повинен сплатити 480 дол. США.
Враховуючи, що у встановлений договором строк відповідач не повернув позику, у позивача, за умовами договору, виникло право на нарахування відсотків з 16 вересня 2019 року, однак 20 вересня 2019 року сума процентів за користування чужими коштами склала 100% від суми позики, тому позивач просить стягнути відсотки лише за 5 днів прострочення в сумі 2 400 дол. США.
Правильність нарахованої позивачем суми відсотків перевірена, з огляду на викладене, суд вважає вимогу про стягнення відсотків обґрунтованою та правомірною.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Частинами другою, п'ятою статті 95 ЦПК України передбачено, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи вищевикладене, зважаючи на те, що на час звернення до суду, відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання за договором позики, термін повернення коштів минув та доказів повернення всієї суми боргу позивачу відповідач не надав, внаслідок порушення позичальником умов такого договору за ним утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню у судовому порядку, відповідачем наведені позивачем обставини не спростовані, суд приходить до висновку про задоволення позову.
Крім того, частиною п'ятою статті 265 ЦПК України передбачено, що у резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.
Згідно з частиною першою статті 133 та частиною першою статті 141 ЦПК України, враховуючи, що позов задоволено у повному обсязі, судові витрати понесені позивачем, що включають судовий збір 1 309,95 грн підлягають стягненню на його користь з відповідача.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу в розмірі 12 000 грн, суд зазначає наступне.
Згідно із частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За статтею 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
З матеріалів справи вбачається, що між позивачем та Адвокатським об'єднанням «Ліглс» в особі старшого партнера Нагули О. О. 30 червня 2021 року був укладений договір про надання правової допомоги. Згідно з яким клієнт доручає, а адвокатське об'єднання приймає на себе зобов'язання надати клієнту правову допомогу в обсязі і на умовах визначених у додаткових угодах до договору (пункт 1.1.1 договору).
Пунктом 5.1. договору визначено, що за надання правової допомоги клієнт зобов'язується виплатити Адвокатському об'єднанню гонорар, розмір якого визначається у додаткових угодах до договору.
За умовами додаткової угоди № 1 від 20 червня 2021 року до договору про надання правової допомоги від 30 червня 2021 року Адвокатське об'єднання приймає на себе зобов'язання надати ОСОБА_1 правову допомогу, а саме: підготувати позовну заяву про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 01 серпня 2019 року у розмірі 4 800 дол. США, з яких: 2 400 дол. США - сума основного боргу, 2 400 дол. США - проценти за користування чужими грошима; подати позовну заяву та забезпечити присутність адвоката у судових засіданнях, якщо розгляд справи буде відбуватися з викликом сторін. Розмір гонорару Адвокатського об'єднання за надання правової допомоги, згідно даної додаткової угоди, складає - 12 000 грн.
Сплата коштів в розмірі 12 000 грн підтверджується квитанціями до прибуткового касового ордера від 05 липня 2021 року, 06 липня 2021 року.
Таким чином, оплата позивачем судових витрат, пов'язаних із витратами на професійну правничу допомогу, підтверджена належними та допустимими доказами.
Під час розгляду даної справи від відповідача не надходило заперечень щодо розміру попередньо визначеної позивачем у позовній заяві вартості судових витрат, фактичний розмір яких не перевищує попередньо визначений.
Співмірності судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, відповідач також не оспорював.
На підставі викладеного, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу у сумі 12 000 грн.
З огляду на викладене, керуючись статями 526, 625,1046, 1047, 1048, 1049 ЦК України,статтями 2, 10, 12, 13, 15, 76-81, 89, 137, 141 258, 263, 264, 265, 273, 280-284, 354, 355 ЦПК України, суд
Позов задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 01 серпня 2019 року з урахуванням відсотків за користування грошовими коштами у сумі 4 800 дол. США (чотири тисячі вісімсот доларів США), 1 309,95 грн судового збору та 12 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його проголошення.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості щодо учасників справи:
позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 .
Суддя Л. М. Ішуніна