Провадження № 11-кп/824/1028/2024 Категорія: ст. 364 КПК України 1960 року
ЄУН: 1-368/11 Головуючий суддя у суді І інстанції: ОСОБА_1
29 січня 2024 року м. Київ
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: ОСОБА_2
суддів ОСОБА_3 ОСОБА_4
за участю секретаря ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_6 на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 3 квітня 2023 року,
за участю учасників апеляційного розгляду:
прокурора ОСОБА_7
захисника ОСОБА_8
засудженого (в режимі ВКЗ) ОСОБА_6
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 3 квітня 2023 року клопотання засудженого ОСОБА_6 про вирішення питань, які виникли під час виконання вироку в порядку п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України повернуто особі, яка його подала.
Не погоджуючись з ухвалою суду, ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу з доповненнями, в яких просить скасувати ухвалу від 3 квітня 2023 року і ухвалити нове рішення, скасувати вирок Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2013 року в частині призначеного покарання за ст. 93 КК України 1960 року; за ст. 93 КК України 1960 року у відповідності до ст. 48 цього Кодексу, застосувати давність притягнення до кримінальної відповідальності, а в разі неможливості, призначити покарання в межах 15 років позбавлення волі; звільнити від подальшого відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності та з повним відбуттям ним максимального строку покарання передбаченого КК України - 15 років позбавлення волі, з яких відбув вже більше 20 років.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що рішення суду є протизаконним, необ'єктивним та несправедливим, оскільки судом не досліджувались обставини, які вказують на застосування Закону, який регулює питання давності притягнення до кримінальної відповідальності чи звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності: 10-річний строк давності визначений п. 4 ч. 1 ст.. 48 КК 1960 року, або ч. 4 ст. 49 КК України для притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 93 КК 1960 року, який не зупинявся і не переривався, а сплинув 16 вересня 2000 року, тобто до набрання вироком законної сили. Суд мав вирішити питання застосування/незастосування строків давності та в будь-якому разі не міг призначити довічне позбавлення волі, а замінити його позбавленням волі на певний строк.
Окрім того, як наголошує апелянт, в порушення вимог ст. 368 КПК України слідчі ГПУ не витребовували документи у МВС, СБУ та Адміністрації Президента України, а Печерський районний суд м. Києва навмисно відмовив йому та адвокату у направлені запиту на інформацію із даних ГУНП МВС України та ін.
Не було витребувані та долучені до розгляду справи матеріали службового розслідування, яка містить докази того, що МВС проводило незаконне стеження за ОСОБА_9 та ОСОБА_10. Не встановлено слідством також і його ролі у злочинах за які його засудили.
Апелянт зазначає, що предметом перегляду справи є неоднакове визначення категорії тяжкості злочину, передбаченого ст. 93 КК 1960 року, скоєного до набрання чинності нового КК України та обчислення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за цей злочин. Суд витлумачив положення ст. ст. 4, 5, 12, 49 КК України і ст. ст. 71, 48 КК 1960 року в спосіб, що суперечить їх точному змісту і допустив помилку в правозастосуванні щодо визначення тяжкості злочину та обчисленні строків давності.
Згідно з ст. 71 КК 1960 року скоєний злочин (ст. 93 КК 1960 року) відноситься до категорії тяжких, а суд на порушення вимог ч. 2 ст. 4, ч. 2 ст. 5 КК класифікував його як особливо тяжкий, чи погіршив становище засудженого і це вплинуло на правильність призначеного покарання, а тому це підлягає зміні шляхом вказівки, що цей злочин є тяжким.
Апелянт, з посиланням на рішення Верховного Суду України, вважає, що суд постановити рішення про звільнення його за строком давності, оскільки обвинувачення було пред'явлено за ст. 93 КК 1960 року. Згідно п. 4 ст. 48 КК 1960 року давність притягнення до кримінальної відповідальності - 10 років. Вирок суду першої інстанції був 29 січня 2013 року, коли строки притягнення до кримінальної відповідальності вже минули. Цей же вирок залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 6 січня 2016 року, коли вже минуло більше 15 років з дати смерті ОСОБА_9 .
ОСОБА_6 стверджує, що не було підстав для призначення йому конфіскації майна, оскільки корисний намір у його діях відсутній, за 23 роки не встановлено мотиву, умислу, наміри, а тому, що він ( ОСОБА_6 ) на законних підставах документував протиправну діяльність ОСОБА_9 , яка загрожувала Національній безпеці України.
Окрім того, зазначається про те, що до засудженого не може застосовуватися ч. 1 ст. 49 КК України в порушення вимог ч. 1 ст. 58 Конституції України, оскільки вона погіршує його становище у порівнянні з ст. 48 КК 1960 року.
Апелянт вважає, що системний аналіз кримінального законодавства в частині призначення покарання у виді довічного позбавлення волі вказує на те, що суд першої інстанції безпідставно призначив покарання у виді довічного позбавлення волі, оскільки не застосував закон, який підлягав застосуванню, і навпаки, застосував закон, який не підлягав застосуванню, тобто призначив покарання, яке не могло бути призначено.
Окрім того, вирок, на його думку, не відповідає вимогам ст. ст. 323, 324 КПК 1960 року, оскільки суд не надав належної правової оцінки щодо неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність, а також невірно кваліфіковано його дії.
Засуджений стверджує, що покладені в основу вироку висновки про те, що він отримав підвищення посади не відповідає дійсності, так як це була реорганізація, тобто фактично відбулася заміна однієї назви на іншу, а посада (генеральська) була отримана ще в січні 2000 року - до справи ОСОБА_9 . Окрім того, є свідки того, що він відмовлявся від посади з 1986 року - січень 2000 року.
Засуджений вважає, що призначене покарання несправедливим через суворість. Так, зазначається, що він в той час виконував спеціальне завдання з попередження та розкриття злочинної діяльності та інших обставин, що згідно ст. 66 КК України є обставиною, що пом'якшує покарання, що не було враховано судом. Окрім того, в даному кримінальному провадженні є підстави для призначення покарання за із застосуванням ст. 69-1.
ОСОБА_6 акцентує увагу на тому, що за 43 роки (в пільговому вимірі) в розвідці він нагороджений більше 100 державними відзнаками та нагородами за знешкодження небезпечних бандитських угруповувань, отримував грошові винагороди від міністрів МВС, в тому числі як ліквідатор ЧАЕС першої категорії, коли отримав найбільшу дозу випромінювання та отримав 2 групу інвалідності. Оскільки ліквідатори ЧАЕС першої категорії не підлягали до розстрілу, який замінили на довічне позбавлення волі, а тому не підлягали засудженню до довічного позбавлення волі.
В доповненнях до апеляційної скарги ОСОБА_6 зазначає, що вирок Печерського районного суду м. Києва є політичним, має політичне підгрунття. Суд першої інстанції та апеляційний суд вишли за норми закону. Суд до одних і тих же подій та учасників 16 вересня 2000 року неоднаково застосував одні і ті самі норми кримінального закону щодо суспільно небезпечного діяння, що потягло за собою ухвалення різних за змістом рішень.
Апелянт зазначає, що будь-які звинувачення мають бути конкретизовані і деталізовані. Однак, цієї умови немає у звинуваченні та засудженні його за надання незаконних вказівок та розпоряджень, оскільки за 43 роки служби він нікому їх не давав, в тому числі ОСОБА_10 та ОСОБА_9, а працівники ГУНП МВС України діяли лише на законних підставах. Він ( ОСОБА_6 ) виконував законне службове завдання. Окрім того, в КК 1960 року не було ст. 54, однак суд без наявності норми закону позбавив його звання.
Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_6 та його захисника на підтримку доводів апеляційної скарги, прокурора, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вважаючи ухвалу суду першої інстанції законною та обґрунтованою, дослідивши матеріали судового провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить такого висновку.
Під час апеляційного розгляду встановлено, що вироком Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2013 року ОСОБА_6 визнано винуватим та засуджено до покарання у виді позбавлення волі:
- за ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України (далі - КК) на строк 8 років з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади, строком на 3 роки;
- за ч. 3 ст. 364 КК на строк 9 років з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади, строком на 3 роки та з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
- за ч. 3 ст. 166 Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК 1960 року) на строк 12 років з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади, строком на 3 роки;
- за пунктами «в», «і» ст. 93 КК 1960 року до довічного позбавлення волі.
На підставі ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_6 остаточно визначено покарання у виді довічного позбавлення волі з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади строком на 3 роки та з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
На підставі ст. 54 КК ОСОБА_6 позбавлений спеціального звання генерала-лейтенанта міліції.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 6 січня 2016 року вирок районного суду щодо ОСОБА_6 змінено.
Уточнено, що ОСОБА_6 визнаний винним та засуджений за ч. 2 ст. 365 КК України в редакції статті від 5 квітня 2001 року, за ч. 3 ст. 364 КК в редакції статті від 15 квітня 2008 року, за ч. 3 ст. 166 КК 1960 року в редакції статті від 11 липня 1995 року, за пунктами «в» та «і» ст. 93 КК 1960 року в редакції статті від 22 лютого 2000 року.
Перекваліфіковано дії ОСОБА_6 з ч. 3 ст. 364 КК на ч. 2 ст. 357 цього Кодексу та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі п. 3 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК звільнено ОСОБА_6 від призначеного за ч. 2 ст. 357 КК покарання в зв'язку з закінченням строків давності.
На підставі ст. 5 КК пом'якшено призначене ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 166 КК 1960 року основне покарання до 10 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади строком на 3 роки.
На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 365 КК, ч. 3 ст. 166 КК 1960 року, пунктами «в» та «і» ст. 93 КК 1960 року, ОСОБА_6 визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов'язані з виконанням функцій представника влади, строком на 3 роки.
Ухвалою Верховного Суду від 2 липня 2021 року вирок Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 6 січня 2016 року щодо ОСОБА_6 залишено без зміни.
27 вересня 2021 року ОСОБА_6 направлено до Печерського районного суду м. Києва клопотання про вирішення питання, яке виникло під час виконання вироку, на підставі п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України, в якому, зазначаючи відповідне обґрунтування, просив вирок Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2013 року в частині покарання, призначеного за ст. 93 КК України, скасувати; за ст. 93 КК України у відповідності до ст. 48 цього Кодексу, застосувати давність притягнення до кримінальної відповідальності, а в разі неможливості, призначити покарання в межах 15 років позбавлення волі; звільнити від подальшого відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності та з повним відбуттям ним максимального строку покарання передбаченого КК України - 15 років позбавлення волі(ас. 2-14).
Повертаючи скаргу ОСОБА_6 , суд в оскаржуваній ухвалі вказав, що клопотання про вирішення питань, які виникли під час виконання вироку в порядку п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України, має розглядатися місцевим судом за місцем відбування ним покарання.
Оскільки ОСОБА_6 відбуває покарання в ДУ «Чортківська УВП № 26», клопотання ОСОБА_6 , подане до суду, який неуповноважений на його розгляд, а, відтак, підлягає поверненню особі, яка його подала.
Проте, колегія суддів не може погодитись з таким рішення суду першої інстанції, з огляду на таке.
Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України під час виконання вироків суд, у порядку визначеному ч. 2 ст. 539 КПК України має право вирішити питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.
Згідно з ч. 2 ст. 539 КПК України клопотання (подання) про вирішення питання, пов'язаного із виконанням вироку, подається:
- до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених пунктами 2-4, 6, 7 (крім клопотання про припинення примусового лікування, яке подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться установа або заклад, в якому засуджений перебуває на лікуванні), 71, 13-1, 13-4, 14 частини першої статті 537 цього Кодексу (п. 1 ч. 2 ст. 539 КПК України;
- до суду, який ухвалив вирок, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених пунктами 1, 10 (в частині клопотання про заміну покарання відповідно до частини п'ятої статті 53 Кримінального кодексу України), 12 (у разі якщо вирішення питання необхідне в зв'язку із здійсненням судового розгляду, воно вирішується судом, який його здійснює), 14 частини першої статті 537, статті 538 цього Кодексу (п. 4 ч. 2 ст. 539 КПК України).
З тексту клопотання засудженого вбачається, що він, наполягаючи на усуненні сумнівів і протиріч, фактично ставить перед судом питання про перегляд фактичних обставин справи, повторного дослідження доказів, перевірки правильності кваліфікації його дій, а також правильності призначеного покарання, що не є предметом розгляду в порядку ст. 537, 539 КПК України місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції помилково прийняв рішення про повернення клопотання ОСОБА_6 , а тому ухвала суду першої інстанції на підставі ст. 409 КПК України підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 3 квітня 2023 року, якою клопотання засудженого ОСОБА_6 про вирішення питань, які виникли під час виконання вироку в порядку п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України повернуто особі, яка його подала, - скасувати, призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
______________________ _______________ __________________
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4