Справа №705/3525/23
2/705/563/24
24 січня 2024 року Уманський міськрайонний суд Черкаської області в складі:
головуючого судді Піньковського Р.В.
при секретарі Моросліп А.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Умань в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом,
Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, в обґрунтування зазначивши наступне.
Вона зареєструвала шлюб з відповідачем по справі ОСОБА_2 01 серпня 2018 року. Дітей від цього шлюбу не мають. З плином часу стосунки з відповідачем погіршилися і рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 19.10.2022, яке набрало законної сили 21.11.2022, їх шлюб було розірвано.
До офіційного розірвання шлюбу, фактично з травня 2022 року, між ними шлюбні стосунки були припинені, але відповідач залишився проживати у належному їй будинку по АДРЕСА_1 , у якому зареєстрований до цього часу. Приблизно через місяць після офіційного розірвання шлюбу відповідач перейшов проживати в будинок АДРЕСА_2 , де зараз і продовжує проживати, а вона перейшла проживати у свій будинок по АДРЕСА_1 , у якому проживає до цього часу.
Оскільки перебуває із відповідачем у неприязних стосунках, довести той факт, що він проживає по АДРЕСА_2 , можливості не має.
Факт реєстрації місця проживання відповідача у її будинку порушує її права, як власника, та позбавляє її можливості, як особі з інвалідністю ІІ групи, пенсіонерці, на отримання субсидії та інших, передбачених чинним законодавством пільг по оплаті житлово-комунальних послуг.
На неодноразові вимоги щодо добровільного зняття з реєстрації із її житлового будинку, відповідач не реагує.
Вважає, що хоча відповідач і правомірно вселився у її житловий будинок але, у зв'язку із розірванням шлюбу, припинив бути членом її сім'ї, вони не мають спільного побуту та взаємних прав і обов'язків, тому має бути визнаним таким, що втратив право користування житловим приміщенням, належним їй. Крім того, відповідач не проживаючи у її будинку більше ніж 8 місяців, ніяким чином не приймає участі в утриманні будинку.
Позивач зазначає, що вичерпавши всі можливі та доступні варіанти самостійного вирішення питання щодо усунення перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном, вона вимушена звернутися до суду з цим позовом.
Просить суд позов задовольнити. Усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном - житловим будинком АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності їй, ОСОБА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житлом - житловим будинком АДРЕСА_1 .
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилася, на адресу суду подала письмову заяву, у якій просить суд розгляд справи проводити у її відсутність, позовні вимоги підтримує та просить суд позов задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про розгляд справи повідомлений у встановленому законом порядку, про причини неявки суд не повідомляв, заяв про розгляд справи у його відсутність, на адресу суду не надходило.
Згідно ст. 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити заочне рішення, що відповідає положенням ч. 1 ст. 280 ЦПК України.
Суд, врахувавши позицію позивача та дослідивши матеріали справи, приходить до висновку про те, що заявлені вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно з ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до приписів ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Судом встановлено, що між сторонами виникли правовідносини щодо користування житлом, а саме житловим будинком, власником якого є позивач по справі.
Так, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, сформованим 30.01.2014 за № 17963116 та свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданим 30 січня 2014 року ОСОБА_3 , приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області, зареєстрованим в реєстрі за № 229 (спадкова справа № 39/2013).
Відповідач ОСОБА_2 зареєстрований за вищевказаною адресою, а саме по АДРЕСА_1 , що підтверджується відповіддю виконавчого комітету Уманської міської ради наданої 18.07.2023 за № 01/01-20/5928, на запит Уманського міськрайонного суду.
Позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 01 серпня 2018 року, який розірвано рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 19.10.2022, що, згідно відповідної відмітки на ньому, набрало законної сили 21.11.2022.
Відповідно до статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Статтею 71 ЖК України передбачено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Водночас, згідно ч. 1 ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ч. 4 цієї ж статті до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в ч. 2 цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири чи будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення та такий власник надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї. При цьому, згідно ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України сім'єю вважаються не тільки чоловік, жінка та їх діти, а сім'ю можуть складати особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки; припинення сімейних правовідносин, втрата особою статусу члена сім'ї з власником будинку, не позбавляє цю особу права користуватися займаним приміщенням. При цьому фізичне видворення і подальший недопуск колишнього члена сім'ї до житла, викидання його речей та заміна вхідних замків не приводять до юридичного позбавлення права особи на проживання у цьому житловому приміщенні; будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку; з припиненням права власності особи на житлове приміщення, члени його сім'ї також втрачають право користуватися цим приміщенням і підлягають виселенню за позовом нового власника.
Отже, чинне законодавство охороняє як право власності особи на нерухоме майно, так і право користування будинком/квартирою колишнього її члена сім'ї.
Суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою і така позиція викладена у постанові Великої Палати ВС від 10 березня 2021 року у справі № 686/26093/19-ц та від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 у справі № 447/455/17-ц)
Згідно зі статтею 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Законність визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати ВС від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц.
Аналіз вищевказаних норм закону та висновків Верховного Суду дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні понад шість місяців та відсутність поважних причин.
У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16 провадження № 61-37646св18 зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК УРСР, який полягає в тому, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Такий же висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі № 279/4963/17 (провадження №61-4262св20).
Підстав для відступу від вказаних висновків не вбачається, оскільки саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідачів понад встановлені строки у жилому приміщенні без поважних причин і така практика Верховного Суду є сталою та не змінювалась.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України встановлено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03).
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас, державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56, ECHR 2009...).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Позивач не аргументував співрозмірність меті його звернення до суду з цим позовом. А обґрунтування пропорційності позбавлення житла Європейський суд з прав людини вважає обов'язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач, посилаючись на те, що відповідач вибув на інше постійне місце проживання і саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно до ст. 107 ЖК України.
При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання.
На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання, як вказувалося, суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Доводи позивача зводяться лише до того, що відповідач не проживає у будинку певний період, а саме 8 місяців з червня 2022 року, а також зазначає, що він з того часу мешкає за іншою адресою, у зв'язку з чим має бути визнаний таким, що втратив право користування спірною частиною будинку, які не ґрунтуються на законі, встановлених судом обставинах справи і наданих на їх підтвердження доказах.
Судом не можуть бути взяті до уваги обставини, викладені позивачем у позові, які нічим не підтверджуються, про те, що відповідач нібито має інше місце проживання, про те, що вона нібито вживала якихось заходів з приводу досудового вирішення питання зняття з реєстрації відповідача у будинку, належному позивачу, оскільки суду не відомо на чому ґрунтуються такі обставини і доводи позивача, так як останньою суду не додано жодного доказу, який би підтвердив факт непроживання відповідача за місцем реєстрації, його проживання за іншою адресою тощо. При цьому, позивачем не ставилося питання щодо витребування певних доказів, у разі, якби вона мала б їх подати, але була б позбавлена можливості добути їх самостійно, також не ставилося питання щодо виклику свідків, які б могли підтвердити будь які факти і обставини, зазначені нею у позові.
Також позивачем не додано підтвердження її посилання на не сплату відповідачем коштів за користування житлово-комунальними послугами, з урахуванням, що навіть і сам факт несплати особою коштів за комунальні послуги не може бути підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, оскільки позивач (за доведеності понесення нею таких витрат одноособово) не позбавлена можливості ставити питання про їх відшкодування відповідачем.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
За таких обставин суд приходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Суд вирішує питання про розподіл судових витрат в порядку ст. 141 ЦПК України.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем при зверненні до суду з відповідним позовом судовий збір не було сплачено, оскільки вона є інвалідом другої групи. Документів на підтвердження факту понесених інших судових витрат позивачем додано не було.
Керуючись ст. ст. 9, 61, 64, 71, 72, 156 ЖК України, ст. ст. 29, 242, 379 ЦК України, ст. ст. 6-13, 76, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 272, 280-284, 354, 355 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом - відмовити.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Роз'яснити сторонам у справі, що згідно з вимогами ч. 1 ст. 284 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Тобто суб'єктом подання заяви про перегляд заочного рішення є виключно відповідач, а не інші особи, які беруть участь у справі. Повторне заочне рішення сторони можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому ЦПК України.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано відповідачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Позивачем апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя: Р. В. Піньковський