Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/3586/2024
м. Київ Справа № 753/8576/18
15 січня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Левенця Б.Б.
при секретарі - Смолко А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Безпалюк Наталії Володимирівни на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 травня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Колесника О.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири,-
У травні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона, ОСОБА_2 (дівоче прізвище ОСОБА_3 ), з 1995 року проживає за адресою АДРЕСА_1 разом зі своєю родиною та своєю матір'ю, ОСОБА_1 , яка є відповідачкою у справі. Весь цей час відповідачка запевняла її, що вона є співвласницею зазначеної квартири, оскільки, з її слів, приватизація відбулася на двох осіб згідно виданого первинного ордеру після смерті батька, ОСОБА_4 , однак правовстановлюючих документів на квартиру відповідачка не показувала.
У грудні 2014 року відповідач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до неї, її чоловіка ОСОБА_5 та її малолітнього сина ОСОБА_6 з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 . Під час судового розгляду справи у 2015 році вона дізналась про те, що у зв'язку із втратою годувальника житловим комітетом УВС України (Шевченківським райвиконкомом) було позачергово виділено житлову площу (квартиру) в АДРЕСА_3 на сім?ю із двох осіб: у складі дружини (відповідачки) ОСОБА_1 та малолітньої (в той момент 11 років) доньки ОСОБА_2 (позивачки), про що свідчить ордер №72553 серія Б від 23.03.1994 року. Вказана квартира була приватизована в 1995 році на двох осіб: ОСОБА_1 та її матір ОСОБА_8 , тобто, без участі малолітньої ОСОБА_2 . Надалі квартира була продана відповідачкою, а на отримані грошові кошти відповідачка ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_2 , де вона стала одноосібною власницею.
Зазначала, що весьчас з моменту виділення житлової площі по АДРЕСА_3 вона була зареєстрована (прописана), проживала за даною адресою разом з матір'ю (відповідачкою). Однак 17.05.1995 року відповідачка ОСОБА_1 подала заяву на приватизацію спірної квартири до органу приватизації без участі в приватизації малолітньої на той час позивачки. Для цього мати 19.05.1995 року без її відома та без дозволу органу опіки та піклування Подільської РДА у м. Києві протизаконно зняла її з реєстрації (прописки). При цьому дозволу опікунської ради виконавчого комітету Подільської районної ради народних депутатів м. Києва щодо зняття малолітньої дитини ОСОБА_2 з реєстраційного обліку (прописки) із зазначенням, як це передбачено законом, мети та підстав зняття з реєстрації та продажу квартири, у формі протоколу немає. Сама приватизація даної квартири була вчинена 01.06.1995 року, що підтверджується розпорядженням на приватизацію квартири №7317 від 01.06.1995 року.
Також, з метою усунення її від приватизації, відповідачка 19.05.1995 року фіктивно зняла її з реєстрації під нібито зобов'язання зареєструвати її у будинку своєї рідної сестри - ОСОБА_10 за адресою: АДРЕСА_4 . Однак вона межі м. Києва для проживання в іншому місті ніколи не залишала, під час приватизації та продажу квартири навчалась в Голосіївському ліцеї № 241 м. Києва, що підтверджується документально. Одночасно мати в спірний період приватизації ніколи за межі міста Києва не переїжджала, мала постійне місце роботи в місті Києві, що свідчать про фіктивний і протиправний характер виписки її з квартири у місті Києві. Більш того, ОСОБА_10 , будучи допитаною в якості свідка у судовому засіданні при розгляді справи №753/20245/14-ц, надала свідченняпро те, що вона, ОСОБА_2 , жодного дня за адресою АДРЕСА_4 , не проживала. Також відповідачка ОСОБА_1 з протиправною метою здійснити приватизацію квартири на себе і свою матір, ОСОБА_8 , зареєструвала останню 21.06.1994 року в спірній квартирі,ОСОБА_8 жодного дня в даній квартирі не проживала.
Позивач вказувала, що фактично був порушений порядок проведення приватизації, визначений Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", а саме ч.1, 2 ст. 8 зазначеного закону, а її було незаконно позбавлено права на приватизаціюквартириза адресою : АДРЕСА_3 , яка була пільговою, тобто, виділена, в тому числііїй, у зв'язку із смертю батька. Порушивши її право на приватизацію вказаної квартири, відповідачка фактично позбавила її права власності на 1/2 частину від отриманих коштів за продану квартиру або на 1/2 частину придбаної квартири.
Оскільки квартира, права на приватизацію якої вона була позбавлена, продана, то позивач вважала, що такий спосіб захисту порушеного права, як визнання приватизації недійсною не відповідає критеріям справедливості та правової визначеності, адже буде порушувати права та інтереси третіх осіб, які не мають жодного стосунку до протиправних дій її матері (відповідачки), а адекватним способом захисту її порушеного правабуде відшкодування відповідачкою нанесеної їй матеріальної шкоди (стаття 16 ЦК України), яка полягає у порушенні відповідачкою, як законним представником, майнових прав малолітньої дитини при приватизації квартири, а розмір шкоди визначений, виходячи з оціночної вартості такої квартири та відповідної частки яка б їй належала, якщо б її право не було порушене.
Посилаючись на приписи статті 1192 ЦК України, позивачка просила суд стягнути з ОСОБА_1 на її користь майнову шкоду (збитки) у розмірі 599 000,00 грн, що дорювнює 1/2 частині ринкової вартості квартири АДРЕСА_3 , відповідно до звіту про незалежну оцінку, а також судові витрати.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 19 травня 2023 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованої та проживаючої в АДРЕСА_1 , (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованої в АДРЕСА_1 , (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 399 333 грн. 33 коп. в рахунок відшкодування матеріальної шкоди, завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири, 3 993 грн. 33 коп. судового збору, а всього 403 326 грн. 66 коп., в задоволенні решти вимог та стягнення судового збору відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Безпалюк Наталія Володимирівнаподала апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення
є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки мали місце: недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не оцінив і не з'ясував усіх обставин та доказів, на які посилалась сторона відповідача в обгрунтування своїх заперечень проти позову, з яких вбачається, що на час зняття позивачки з реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 , на вказані правовідносини поширювалась дія Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.1994 року № 700, а також Положення про паспортну систему в СРСР, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 28.08.1874 № 677, та Постанови Ради Міністрів СРСР «Про деякі правила прописки громадян» від 28.08.1974 № 678, які згідно з Постановою Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12.09.1991 № 1545-ХІІ були чинними в Україні на той час.
Жодна з цих правових норм не містить вказівки на те, що для зняття дитини з реєстрації місця проживання батьки обов'язково повинні були отримати дозвіл або згоду на це органу опіки та піклування.
Такими повноваженнями органи опіки та піклування на той час взагалі не-були наділені з огляду на діючу на той час редакцію Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей».
Посилання районного суду в оскаржуваному рішенні на Правила опіки та піклування в Українській РСР, затверджені 15.07.1971 року Міністерством юстиції УРСР, є невідповідним обставинам справи, так як ці правила поширювались лише на опікунів та піклувальників, а не на батьків дитини, якою є відповідач у справі.
Крім того, стаття 78 КпІПС УРСР стосувалась майна дитини, разом з тим, ніякого майна позивачка не мала на час її виписки з квартири за адресою: АДРЕСА_3 , у неї лише було право користування житлом, належним територіальній громаді міста Києва, якого вона позбавлена не була, так як відразу після приватизації та продажу згаданої квартири була прописана за адресою: АДРЕСА_1 .
Більш того, у ст. 78 КпШС УРСР чітко вказано, що якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку і піклування.
Так як для спірних правовідносин відповідних правил про опіку і піклування щодо отримання саме батьками в органах опіки та піклування дозволу на виписку дитини з квартири не існувало, відповідач мала право діяти без спеціального на те призначення, а відтак відповідачка, як законний на той час представник позивачки, яка станом на 19.05.1995 року була малолітньою, не зобов'язана була отримувати дозвіл або згоду/ органу опіки та піклування на виписку останньої з квартири за адресою/: АДРЕСА_3 .
Судом першої інстанції також не враховано, що порядок передачі квартир у власність громадян на час приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_3 , був врегульований Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15.09.1992 року № 56.
Так, пунктом 18 цього Положення було передбачено, що громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.
У пункті 20 даного Положення вказано, що при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення.
Згідно з п. 21 цього ж Положення у довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.
Оскільки позивач на час прийняття виконкомом Подільської районної ради розпорядження від 01.06.1995 року про передачу у спільну сумісну власність відповідачки та її матері квартири за адресою: АДРЕСА_3 , не була прописана у цій квартирі, то підприємство, що обслуговувало цей жилий будинок, повинно було видати і видало довідку про склад сім'ї та займані приміщення без вказівки на ОСОБА_2 .
З огляду на це, сторона відповідача вважає, що виконком Подільської районної ради 01.06.1995 року правомірно постановив розпорядження про передачу вказаної квартири лише у власність прописаних у ній осіб, а саме: відповідачки ОСОБА_1 та її матері ОСОБА_8 .
При цьому ,дії відповідача ніяк не суперечили тодішньому законодавству України. Та й права на житло тоді ще неповнолітньої ОСОБА_13 з боку відповідача не були порушені, так як переїзд до нової квартири призвів лише до покращення її житлових умов: попередня квартира була однокімнатною та меншою за площею.
Про порушення права позивача на приватизацію квартири теж не можна говорити, оскільки це право позивача гарантовано Конституцією України, воно не вичерпано, а тому ОСОБА_13 може, за наявності законних підстав, брати участь у приватизації житла, що не враховано судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення.
Також судом першої інстанції не було враховано, хоча відповідач та її представник на цьому наголошували в судовому засіданні, що рішення та свідоцтво про приватизацію квартири АДРЕСА_3 не скасовані, не визнані недійсними, тобто, є чинними, тому не можливо говорити про незаконність дій відповідача.
За таких обставин сторона відповідача вважає, що належним способом поновлення прав позивача було б визнання недійсним та скасування всіх документів, відповідно до яких було приватизовано відповідачем та її матір'ю квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , та відповідно до яких було виписано позивача з цієї квартири, тобто, відновлення становища, що існувало до, як позивач вважає, порушення її права. Тоді як, звернувшись до суду із цим позовом, позивачка просила захистити це право у невідповідний спосіб, а саме: стягнути на її користь з відповідача грошові кошти в рахунок відшкодування шкоди, що не може ніяким чином відновити її права, які позивач намагається поновити в судовому порядку.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16~ц (пункт 7.23)).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19.
А отже, на думку сторони відповідача, районний суд, задовольняючи позов ОСОБА_13 , не врахував, що позивач обрала неналежний спосіб захисту її права, що є самостійною підставою для відмови у позові.
Безпідставним вважає висновок суду першої інстанції про покладення в основу судового рішення обставин, установлених в іншій цивільній справі № 753/6996/17, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , в задоволенні якого було відмовлено.
Зазначає, що у судовому рішенні Дарницького районного суду м. Києва від 14.05.2018 року у цивільній справі № 753/6993/17була надана саме правова оцінка обставин даної справи і не було встановлено обставині незаконності дій відповідача ОСОБА_1 відносно своєї малолітньої доньки ОСОБА_2 щодо виписки її з квартири АДРЕСА_3 19.05.1995 року і свідоме усунення її від приватизації цієї ж квартири та отримання на праві власності частки цієї квартири. А отже, посилання районного суду на те, що обставини незаконності дій відповідача ОСОБА_1 відносно своєї малолітньої доньки ОСОБА_2 щодо виписки її з квартири вже були встановлені в іншому судовому рішенні, не доречні в межах цієї справи.
Крім того, районний суд не взяв до уваги заяву відповідача про застосування позовної давності до вимог позивача у цій справі, оскільки позивач ще до свого повноліття знала про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_3 , приватизована, продана і придбана нова квартира за адресою: АДРЕСА_1 , на чому і наголошувала відповідач у суді.
До того ж, у рішенні Дарницького районного суду м. Києва від 14.05.2018 рокук, що набрало законної сили 14.06.2018 року у цивільній справі № 753/6993/17 було встановлено, що ОСОБА_2 стало відомо про порушення свого права в 2014 році, а з позовом до суду у цій справі позивач звернулась лише 11.05.2018 року, тобто, через три з половиною роки після того, як дізналась про порушення свого права.
Верховний Суд неодноразово наголошував на існуванні презумпції можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, що зумовлює те, що доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права (правова позиція напрацьована усталеною судовою практикою як Верховного Суду України в постановах від 17.02.2016у справі №6-2407цс15, від 01.07.2015 у справі №6-178гс15, так і Верховного Суду, зокрема в постановах від 15.05.2018 у справі N° 911/3210/17, від 08.05.2018 у справі№911/2534/17, від 15.01.2020 у справі № 200/19766/16-ц).
У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_2 просить залишити апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що рішення рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 травня 2023 року є законне та обґрунтоване.
Зазначає, що суд першої інстанції всебічно і повністю дослідив всі надані докази та прийняв справедливе рішення у справі. Судом було прослухано аудіо запис, який міститься в матеріалах справи, де відповідач сама зізнається, що умисно зняла з реєстраційного обліку позивача з метою позбавити її права на приватизацію квартири по АДРЕСА_3 та в подальшому її продати.
Наголосила на тому, що вона,ОСОБА_2 , скористалася своїм законним правом та подала до суду позов про відшкодування майнової шкоди, яку їй завдала мати ОСОБА_14 , що полягає у незаконному зняттю з реєстраційного обліку ( на той час прописки) за адресою: АДРЕСА_3 та незаконного позбавлення її, на той час малолітньої, від участі в приватизації 1/2 квартири, яку було отримано нею та її матір?ю надвох, згідно ордеру.
Звернула увагу на те, що усудовому рішенні Дарницького районного суду м. Києва 14.05.2018 у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 було встановлено обставини незаконності дій відповідачі ОСОБА_1 відносно своєї малолітньої доньки ОСОБА_2 щодо виписки її з квартири АДРЕСА_3 19.05.1995 і свідоме усунення її від приватизації цієї ж квартири та отримання на праві власності частки цієї квартири. Дані обставини встановлені судом та не потребують доказування, що зазначено у ст.82 ЦПК України. А тому доводи відповідача, що норма ст. 82 ЦПК України на факти, встановлені Дарницьким районним судом м. Києва від 14.05.2018, не поширюється є безпідставні.
У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_1 та її представник адвокат Безпалюк Наталія Володимирівна підтримали доводи апеляційної скарги та просили їх задовольнити.
Позивач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_15 просили залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 батьками ОСОБА_2 є ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (відповідач у справі) - а.с.10, 26, 59 том 1.
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер батько позивача і чоловік відповідача ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_4 (т.1, а.с.11).
Довідкою Національної поліції України від 15 січня 2016 року підтверджено, що ОСОБА_4 проходив службу в органах внутрішніх справ з 09 грудня 1977 року по 12 листопада 1992 року, виключений зі списків особового складу у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_3 наказом УО при УВС м. Києва №120 о/с від 16 листопада 1992 року ( а.с.12том 1).
На підставі рішеннявиконавчого комітету Шевченківської районної ради народних депутатів м. Києва від 26 квітня 1993 року №354 ОСОБА_1 і видано ордер на жиле приміщення №72553 серія Бвід 23 березня 1994 рокуна право зайняття однокімнатної квартири АДРЕСА_3 з сім'єю у складі двох осіб: ОСОБА_1 та її доньку ОСОБА_2 (а.с.13 том 1).
З 24 березня 1994 року позивач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , була зареєстрована в квартирі АДРЕСА_3 , що підтверджуєтьсся довідкою КП «Введенське» Подільського району міста Києва від 03 грудня 2014 року № 162 (а.с.18 том 1).
За змістом тієї ж довідки КП «Введенське» Подільського району міста Києва від 03 грудня 2014 року № 162 ОСОБА_2 була знята з реєстрації за даною адресою 19 травня 1995 року для подальшої реєстрації в АДРЕСА_4 .
Під час судового розгляду справи відповідач ОСОБА_1 пояснила, що вона не мала наміру прописувати свою доньку в Черкаській області за вказаною адресою, а бажала приватизувати свою квартиру. Хоча в даній квартирі залишились фактично проживати позивач і відповідач, що підтверджується довідкою ліцею «Голосіївський» №241 м. Києва, який відвідувала позивач ОСОБА_2 до 01 вересня 1995 року та характеристикою відповідача ОСОБА_1 , зі змісту якої вбачається, що вона з вересня 1984 року по грудень 2003 року працювала в Дирекції автомобільних шляхів Київської області на посаді економіста ( а.с.19, 20 том 1).
Відповідно до паспортних даних «місце проживання» ОСОБА_8 - мати відповідача і бабуся позивача, вона 25 травня 1994 року була виписана з адреси свого місця проживання с. Топильно, Шполянського району, Черкаської області і 21 червня 1994 року прописана в АДРЕСА_3 , де залишилась прописаною відповідач ОСОБА_1 (а.с. 21 том 1).
При цьому ОСОБА_8 фактично залишилась проживати в Черкаській області, Шполянському районі, с. Топильно та працювати в КСП «Топильна», про що свідчать довідки Шполянської районної державної адміністрації від 11 лютого 2016 року про кількість вироблених трудових днів в колгоспному виробництві по особовому рахунку ОСОБА_8 (а.с.22-23 том 1).
17 травня 1995 року ОСОБА_1 і ОСОБА_8 звернулись із заявою до Органу приватизації виконкому Подільської районної Ради народних депутатів м. Києва про оформлення передачі в приватну (спільну сумісну) власність квартири АДРЕСА_3 , надавши довідку про склад сім'ї, де вказано, що в даній квартирі зареєстровані та проживають дві особи: ОСОБА_1 і ОСОБА_8 (а.с.14 том 1)
Розпорядженням Виконкому Подільської районної Ради народних депутатів м. Києва від 01 червня 1995 року №7313 задоволено прохання наймача ОСОБА_1 і передано квартиру АДРЕСА_3 у спільну сумісну власність ОСОБА_1 і ОСОБА_8 (а.с.16-17 том 1).
Зі змісту відповіді Подільської районної у м. Києві державної адміністрації від 11 грудня 2015 року вбачається, що в 1995 році ОСОБА_1 не зверталась до Опікунської ради виконкому з приводу зняття з реєстраційного обліку 19 травня 1995 року неповнолітньої доньки ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_3 (а.с.15 том 1).
07 червня 1995 року ОСОБА_1 і ОСОБА_8 , як співвласники квартири АДРЕСА_3 , що належала їм на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 01 червня 1995 року Відділом приватизації житла виконкому Подільської районної Ради народних депутатів м. Києва, продали квартиру АДРЕСА_3 за 50 000 000 крб. згідно договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори (а.с.24 том 1).
Цього ж дня, 07 червня 1995 року, ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу нерухомості Київської універсальної біржи (а.с.25, 70-71 том 1).
26 вересня 1995 року малолітня ОСОБА_2 була прописана в квартирі АДРЕСА_2 (а.с.26 том 1).
У відзиві на позовну заяву та під час судового розгляду справи відповідач ОСОБА_1 позов ОСОБА_2 про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири, не визнала, просила суд застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду з даним позовом (а.с. 88-94 том 1).
Матеріалами справи також підтверджується, що у квітні 2017 року ОСОБА_2 зверталась до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 (а.с. 103-109, 110 том 1).
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 травня 2018 року (справа № 753/6993/17), яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 квартири АДРЕСА_2 відмовлено з підстав невідповідності обраного позивачкою способу судового захисту своїх прав та законних інтересів.
У вказаній цивільній справі № 753/6993/17 судом встановлено, що на момент приватизації квартири АДРЕСА_3 позивач ОСОБА_2 проживала з матір'ю у вказаній квартирі, тому приватизація спірної квартири відбулась з порушенням прав малолітньої дитини ОСОБА_2 на участь у приватизації. Про порушення прав малолітньої дитини при вчинені приватизації додатково свідчить факт відсутності згоди органу опіки і піклування на приватизацію без участі такої дитини.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири, суд першої інстанції свій висновок мотивував тим, що незаконні дії відповідача ОСОБА_1 відносно своєї малолітньої доньки ОСОБА_2 щодозняття її з реєстрації у квартирі АДРЕСА_3 19 травня1995 року і свідоме усунення її від приватизації цієї ж квартири знайшли підтвердження у судовому засіданні, з урахуванням обставин, встановлених рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 травня 2018 року (справа № 753/6993/17), яке набрало законної сили, та в силу частини 4 статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню, а тому на підставі статті 1166 ЦК України з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 1/3 частину вартості квартири АДРЕСА_3 у розмірі 399 333 грн. 33 коп. (1 198 000 грн : 3 особи ( ОСОБА_1 ; ОСОБА_2 ; ОСОБА_8 )), поклавши в основу розміру шкоди звіт про ринкову вартість квартири АДРЕСА_3 станом на 06 квітня 2018 року, виконаного ТОВ „Аналітичний центр Дробнова" на замовлення позивача.
Відхиляючи заяву відповідача про застосування строків позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що позивач при зверненні до суду з даним позовом 11 травня 2018 року дізналась про своє порушене право при розгляді іншої цивільної справи, яка була зареєстрована в Дарницькому районному суді м. Києві в грудні 2014 року, і могла встановити цей факт як із тексту позовної заяви, при ознайомленні з матеріалами справи після відкриття провадження у справі, так і в ході судового засідання, дата (дати) якого невідомі даному суду.
Колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення не відповідає з наступних підстав.
Відповідно до положень статей 4, 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У цій справі предметом розгляду є вимога про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири, в обгрунтування якої позивач ОСОБА_2 зазначала про те, що на час приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_3 був порушений порядок проведення приватизації, визначений Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", а саме ч.1, 2 ст. 8 зазначеного закону, а її було незаконно позбавлено права на приватизаціюзазначеної квартири. Порушивши її право на приватизацію квартири, відповідач фактично позбавила її права власності на 1/2 частину від отриманих коштів за продану квартиру або на 1/2 частину придбаної квартири.
У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частин третьої, п'ятої статті 9 ЖК України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Зазначені норми є загальними, оскільки відсилають до закону, тобто, спеціального законодавства.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон № 2482-XII) приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Згідно вимог частини другої статті 8 Закону№ 2482-XII, передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Отже, умовою приватизації житла є обов'язкова письмова згода всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, яка оформляється спільною заявою, а тимчасово відсутні дають письмове підтвердження.
До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
Відповідно до частини другої статті 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Виходячи з системного аналізу норм Закону № 2482-XII, статті 64 ЖК України, статті 29 ЦК України слід дійти висновку, що наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію вказаного житла за письмовою згодою усіх повнолітніх членів сім'ї.
Питання надання згоди неповнолітніми членами сім'ї, які проживали в жилому приміщенні, що приватизується, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» не визначено, разом з тим, з аналізу положень законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, можна зробити висновок, що у разі приватизації житла, у якому постійно проживають на законних підставах також неповнолітні діти, потрібна письмова заява їх законного представника щодо згоди на приватизацію з урахуванням інтересів неповнолітніх.
Фактичні обставини справи, встановлені судом, вказують на те, що з 24 березня 1994 року позивач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , була зареєстрованав квартирі АДРЕСА_3 , що підтверджуєтьсся довідкою КП «Введенське» Подільського району міста Києва від 03 грудня 2014 року № 162. 19 травня 1995 року була знята з реєстрації за даною адресою для подальшої реєстрації в АДРЕСА_4 (а.с.18 том 1).
Під час судового розгляду справи відповідач ОСОБА_1 пояснила, що вона не мала наміру прописувати свою доньку в Черкаській області за вказаною адресою, а бажала приватизувати квартиру АДРЕСА_3 . Дочка разом з нею залишились проживати в квартирі, що підтверджується також довідкою ліцею «Голосіївський» № №241 м. Києва, який відвідувала позивач ОСОБА_2 до 01 вересня 1995 року та характеристикою відповідача ОСОБА_1 , зі змісту якої вбачається, що вона з вересня 1984 року по грудень 2003 року працювала в Дирекції автомобільних шляхів Київської області на посаді економіста ( а.с.19, 20 том 1).
Крім того, факт проживання на момент приватизації квартири АДРЕСА_3 позивача ОСОБА_2 разом з матір'ю у вказаній квартирі підтверджено рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14травня 2018 року(справа № 753/6993/17), яке набрало законної сили, та має преюдиційне значення в цій справі.
17 травня 1995 року ОСОБА_1 і ОСОБА_8 звернулись із заявою до Органу приватизації виконкому Подільської районної Ради народних депутатів м. Києва про оформлення передачу в приватну (спільну сумісну) власність квартири АДРЕСА_3 , надавши довідку про склад сім'ї, де вказано, що в даній квартирі зареєстровані та проживають дві особи: ОСОБА_1 і ОСОБА_8 (а.с.14 том 1).
При цьому, зміст вказаної заяви не свідчить про відмову ОСОБА_1 , як законного представника ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , від права останньої на приватизацію квартири АДРЕСА_3 .
Розпорядженням виконкому Подільської районної Ради народних депутатів м. Києва від 01 червня 1995 року №7313 задоволено прохання наймача ОСОБА_1 і передано квартиру АДРЕСА_3 у спільну сумісну власність ОСОБА_1 і ОСОБА_8 (а.с.16-17 том 1).
Встановлені фактичні обставини справи на підставі наданих учасниками справи та досліджених судом доказів вказують на те, що на час приватизації ОСОБА_1 вказаного житлового приміщення та видання 01 червня 1995 року виконкомом Подільської районної Ради народних депутатів м. Києва розпорядження, внаслідок якого відповідач набула у власність у порядку приватизації зазначену квартиру, порушено права неповнолітньої доньки ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , на отримання у власність житла, оскільки на час здійснення приватизації вона була членом сім'ї ОСОБА_1 та проживала у спірній квартирі, чим порушено права неповнолітньої на той час ОСОБА_2 на приватизацію цього житла в силу Закону № 2482-XII.
Разом з тим, відповідно доЗакону № 2482-XII, приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
Компетенція і порядок утворення органів приватизації передбачений постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572 «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Вказаними законодавчими актами визначена відповідна процедура здійснення передачі квартир державного та комунального житлового фонду у власність громадян, яка здійснюється лише уповноваженими на те органами.
Передача у власність приватизованого житла відбувається на підставі рішення органу приватизації, оформляється свідоцтвом про право власності на житло, яке реєструється органом приватизації.
Крім того, за змістом наведених вище нормативно-правових актів, якими врегульовано порядок приватизації державного житлового фонду, особа, яка бажає скористатись таким правом, звертається до відповідного органу із заявою, до якої додає необхідні документи, а цей орган приймає відповідне рішення, яке у випадку незгоди з ним заявника може бути предметом оскарження в суді (частина 11 статті 8 Закону № 2482-XI) .
Отже, спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) державного житлового фонду, вирішуюються судом, і належним способом захисту, у разі порушення вимог частини другої статті 8 Закону № 2482-XI, є визнання приватизації незаконною.
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач ОСОБА_2 , посилаючись на порушення порядку проведення приватизації, визначеного частиною другою статті 8 Закону № 2482-XI, просила стягнути з відповідача на свою користь майнову шкоду (збитки), що дорювнює 1/2 частині ринкової вартості квартири АДРЕСА_3 й вимог щодо визнання приватизації вказанрї квартири незаконною нею заявлено не було.
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, що відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Стаття 15 ЦК України передбачає, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Розглядаючи спір, суд повинен з'ясувати усі обставини справи відповідно до обґрунтування позову, зміст позовних вимог та зв'язок між обґрунтуванням, вимогою та вибраним способом захисту.
Відповідно до статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно з частиною другої цієї статті, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно з частинами першою, другою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Стягнення збитків (шкоди) є одним із видів цивільно-правової відповідальності для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками (шкоди) і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.
При цьому такі витрати (шкода) мають бути необхідними для відновлення порушеного права та перебувати у безпосередньому причинно-наслідковому зв'язку з порушенням.
У справі, яка переглядається, колегією суддів апеляційного суду встановлено, що належним способом захисту у разі порушення права при приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду є не відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням від приватизації квартири, а визнання приватизації незаконною, а відтак положення статті 1166 ЦК України не поширюються на спірні правовідносини.
Правовий аналіз наведених норм законодавства та встановлених судом фактичних обставини у своїй сукупності дозволяють колегії суддів апеляційного суду зробити висновок про те, щозаявлені в цій справі ОСОБА_2 позовні вимоги про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири, не відповідають належному способу захисту, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог у спосіб, обраний позивачем.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
Такий правовий висновок сформульований, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).
Арумент відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом колегія суддів відхиляє, оскільки сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові лише за наявності порушеного права особи (пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення»).
Виходячи з того, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у позові ОСОБА_2 про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири, саме з підстав недоведеністі (не відповідністі належному способу захисту), то правові підстави для застосування наслідків пропуску позовної давності та відмови у позові з цієї самостійної підстави відсутні.
Вирішуючи спір у справі, яка переглядається, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки обставинам, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення учасників справи, іншим фактичним даним, які випливають із встановлених обставин, а тому висновок суду першої інстанції про часткове задоволення позову ОСОБА_2 про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири без оцінки вказаних обставин у сукупності не може вважатись обґрунтованим і таким, що відповідає положенням статей 76, 81, 89 ЦПК України.
Отже, доводи відповідача, наведені в апеляційній скарзі, знайшли своє підтвердження.
Неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушенням норм процесуального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення, ухваленого у цій справі, та прийняття нового судового рішення по суті заявлених вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири, які з установлених колегією суддів апеляційного суду обставин справи та наведних мотивів в редакції даної постанови підлягають залишенню без задоволення.
Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Згідно з частиною 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог - частина 2 статті 141 ЦПК України.
Оскільки позовні вимоги ОСОБА_2 залишені без задоволення, тому судові витрати за подання позовної заяви до суду не відшкодовується та покладається на особу, яка подала позов до суду.
Понесені відповідачем ОСОБА_1 та документально підтвердженні судові витрати, що складаються з судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 8 985,00 грн, вимоги якої задовольняються, слід покласти на позивача ОСОБА_2 .
Керуючись ст. 47 Конституції України, ст.ст. 15, 16, 22, 29, 345, 1166, ЦК України, ст.ст. 9, 64 ЖК України, ст.ст. 1, 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", ст.ст.4, 5, 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Безпалюк Наталії Володимирівни задовольнити.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 травня 2023 року скасуватита ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконним усуненням малолітньої дитини від приватизації квартири, залишити без задоволення.
Стягнути з ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 8 985,00 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 24 січня 2024року.
Головуючий Судді: