ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 грудня 2023 року м. Дніпросправа № 340/2779/23
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача: Шальєвої В.А.
суддів: Іванова С.М., Чередниченка В.Є.,
розглянувши в порядку письмового провадження в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду у м. Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Кіровоградській області на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 липня 2023 року (суддя Жук Р.В.) в справі № 340/2779/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Кіровоградській області про визнання протиправною та скасування вимоги,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Кіровоградській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплати боргу (недоїмки) № Ф-153685-52 від 25 жовтня 2019 року, якою визначено суму боргу в розмірі 23 785,08 грн.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 липня 2023 року позов задоволено, визнано протиправною та скасоване вимога про сплати боргу (недоїмки) № Ф-153685-52 від 25 жовтня 2019 року на суму 23 785,08 грн.
В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення з підстав неправильного застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Апелянт вказує, що позивач перебував на обліку з 26 березня 1997 року як фізична особа-підприємець, перебував на загальній системі оподаткування. Припинення підприємницької діяльності зареєстровано 25 листопада 2022 року. В інтегрованій картці позивача автоматично нарахована сума єдиного внеску в розмірі 23 785,08 грн., в тому числі 2017 рік - 8 448,00 грн., 2018 рік - 9 828,72 грн., січень, лютий, березень, квітень, травень, червень 2019 року - 5 508,36 грн.
Вказує на неврахування судом, що фізична особа-підприємець, якщо вона перебувала у трудових відносинах, може здійснювати підприємницьку діяльність.
Справа судом розглянута без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами на підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України у зв'язку з подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд доходить до висновку, що апеляційна скарга не може бути задоволена з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець з 26 березня 997 року та взятий на податковий облік Кропивницької ДПІ Головного управління ДПС у Кіровоградській області.
Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 04 січня 2023 року з 14 січня 2014 року свідоцтво про державну реєстрацію ФОП ОСОБА_1 вважається недійсним.
25 листопада 2022 року припинено підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_1 .
Згідно з інтегрованою карткою платника ФОП ОСОБА_1 з 2018 року рахується заборгованість з сплати єдиного внеску склала у розмірі 23 785,08 грн.
Контролюючим органом 25 жовтня 2019 року сформована вимога про сплату боргу (недоїмки) року №Ф-153685-52 та направлена адресу позивача рекомендованим листом та повернута з відміткою «по закінченню терміну зберігання».
Зважаючи на те, що з 2018 року, з якого відповідач обліковує недоїмку у позивача з єдиного соціального внеску, позивач не мав офіційного підтвердження статусу фізичної особи-підприємця внаслідок не проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», що виключало будь-яку можливість законного здійснення підприємницької діяльності та одержання доходів від такої діяльності, суд першої інстанції вважав, що виключається і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Крім того, з 14 січня 2014 року свідоцтво про державну реєстрацію ФОП ОСОБА_1 вважається недійсним.
Відповідно до довідок форми ОК-5 та ОК-7 у період нарахування єдиного внеску та на час подання позовної заяви позивач перебував у трудових відносинах та за ці роки роботодавцями здійснено відрахування страхових внесків в повному обсязі, а жодного доказу того, що роботодавцем не виконувався обов'язок зі сплати за позивачем єдиного внеску відповідачем не надано.
Зазначені обставини стали підставою для висновку про недоведеність відповідачем правомірності нарахування позивачу єдиного соціального внеску
Суд визнає приведений висновок обґрунтованим, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 ) зареєстрований як фізична особа-підприємець 26 березня 1997 року.
До Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено запис про те, що з 14 січня 2014 року свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 вважається недійсним, а 25 листопада 2022 року внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1
ГУ ДПС 25 жовтня 2019 року прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-153685-52 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 23 785,08 грн.
Виходячи з інтегрованої картки платника, недоїмка з єдиного внеску нарахована за період 2017 рік - червень 2019 року.
Записами трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 підтверджено, що у період, за який позивачу нараховано борг по сплаті єдиного внеску, позивач був найманим працівником.
Індивідуальними відомостями про застраховану особу з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків (довідки форми ОК-5 та ОК-7) підтверджено факт перебування у трудових відносинах та за ці роки роботодавцями здійснено відрахування страхових внесків в повному обсязі.
Спірним під час апеляційного перегляду справи є правомірність нарахування єдиного внеску фізичній особі-підприємцю, який не здійснює підприємницьку діяльність та не отримує доходу від підприємницької діяльності, та одночасно перебуває у трудових відносинах з юридичною особою (є застрахованою особою та за нього роботодавцем сплачується страховий внесок).
Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI), відповідно до пункту 6 частини першої статті 1 якого недоїмкою є сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена територіальними органами Пенсійного фонду України у випадках, передбачених цим Законом.
Платниками єдиного внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці, у тому числі ті, що обрали спрощену систему оподаткування (пункт 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI).
Базою нарахування єдиного внеску для зазначених платників є сума нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються положеннями Закону про оплату праці, та сума винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (абзац перший пункту 1 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI).
Також платниками єдиного внеску, як зазначено у пункті 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI, є фізичні особи - підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
За позицією позивача він заперечує наявність у нього статусу платника єдиного внеску у розумінні пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI з тих підстав, що статус фізичної особи-підприємця він отримав 26 березня 1997 року, тобто до 01 липня 2004 року, та не вчинялись дії з метою включення відомостей відносно нього до Єдиного державного реєстру відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань».
За положеннями частини другої статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України передбачено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
Із 01 липня 2004 року набрав чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» від 15 липня 2003 року № 755-IV (далі - Закон № 755-IV), яким передбачено створення та формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Відповідно до частини першої статті 42 Закону № 755-IV у первинній редакції для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону №755-IV у первинній редакції державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
Тобто з дати набрання чинності Законом №755-IV процедура державної реєстрації передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу фізичної особи-підприємця через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки та отримання свідоцтва про державну реєстрацію.
Пунктами 2 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб-підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання» від 01 липня 2010 року №2390-VI (далі - Закон №2390-VI) передбачено, що процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Водночас пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.
За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
За приписами пункту 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI порядок утворення, а також завдання та повноваження тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.
Порядок утворення, завдання та повноваження тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі визначався Положенням про тимчасові міжвідомчі спеціальні комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2012 року №575/5 (далі - Положення №575/5).
Відповідно до пунктів 1.2, 3.1 Положення №575/5 комісії створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з метою проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру (далі невключені суб'єкти).
Завданням комісії є проведення інвентаризації невключених суб'єктів.
При цьому пунктом 5 наказу Міністерства юстиції України від 12 квітня 2012 року №575/5 зобов'язано державних реєстраторів юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців забезпечити включення до Єдиного державного реєстру відомостей про невключених суб'єктів на підставі аналітичної інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Таким чином, відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулися із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI, підлягали включенню Єдиного державного реєстру на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру, були зобов'язані зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру» від 25 березня 2014 року №1155-VII викладено у новій редакції пункт 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону №755-IV, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, відомості про яких не включені до Єдиного державного реєстру, зобов'язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру. Окрім того, виключено пункти 2 4 і 7 9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 липня 2020 року у справі №260/81/19 висловила правову позицію. відповідно до якої статус фізичної особи-підприємця є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зміни у процедурі адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу фізичної особи-підприємця, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконання ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу фізичної особи підприємця, шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до Єдиного державного реєстру про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності та, як наслідок, отримання доходу від такої діяльності.
Таким чином, оскільки з 14 січня 2014 року свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 вважається недійсним, а також з 2018 року, з якого відповідач обліковує недоїмку позивача з єдиного соціального внеску, позивач не мав офіційного підтвердження статусу фізичної особи-підприємця внаслідок не проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755-IV, що виключало будь-яку можливість законного здійснення підприємницької діяльності та одержання доходів від такої діяльності, є правильним висновок суду першої інстанції, що ці обставини виключають і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Крім того, як вказано вище, позивач у період нарахування єдиного внеску за спірною вимогою, був найманим працівником.
Верховним Судом в постанові від 04 грудня 2019 року в справі № 440/2149/19 висловлена правова позиція, яка полягає у тому, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Таким чином, зважаючи на те, що позивач в періоді, за який сформовано оскаржену вимогу, був найманим працівником, тобто застрахованою особою, а платником єдиного внеску (роботодавцем) за нього сплачувався єдиний внесок щомісячно, суд погоджує висновок суду першої інстанції про протиправність оскарженої вимоги.
Доводи апелянта стосовно того, що фізичні особи-підприємці, які обрали спрощену систему оподаткування і є одночасно є найманими працівниками, не звільняються від сплати єдиного внеску та подання обов'язкової звітності за себе як фізичну особу-підприємця, а факт перебування позивача в трудових відносинах не звільняє позивача від обв'язку сплати єдиного внеску, спростовані приведеною вище правовою позицією Верховного Суду, яка відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України має враховуватися судом при виборі і застосуванні норм права.
Доводи апелянта стосовно того, що робота позивача за трудовим договором на підприємстві не виключає можливості здійснення ним підприємницької діяльності, а Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» не передбачено звільнення від сплати єдиного внеску фізичної особи-підприємця, яка одночасно є найманим працівником, спростовані приведеними вище висновками суду, а також тим фактом, що відповідачем не надано доказів отримання позивачем доходу від провадження підприємницької діяльності в період, коли він був найманим працівником.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення.
Оскільки предметом позову в цій справі є рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто ця справа є справою незначної складності у розумінні п. 6 ч. 6 ст. 12 КАС України, судове рішення суду апеляційної інстанції згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, встановлених цим пунктом.
Керуючись ст. ст. 6, 7, 8, 9, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Кіровоградській області на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 липня 2023 року в справі № 340/2779/23 залишити без задоволення.
Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 липня 2023 року в справі № 340/2779/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Кіровоградській області про визнання протиправною та скасування вимоги залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її ухвалення 21 грудня 2023 року та відповідно п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених цим пунктом.
Повне судове рішення складено 21 грудня 2023 року.
Суддя-доповідач В.А. Шальєва
суддя С.М. Іванов
суддя В.Є. Чередниченко