КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
№ справи: 757/55534/19-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/2743/2023
Головуючий у суді першої інстанції: Григоренко І.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 грудня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.,
при секретарі - Ольшевському П.М., Черняк Д.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шевченко Інна Леонтіївна про визнання недійсними договорів дарування,
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року,
встановив:
у жовтні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсними договори дарування машиномісць, укладені між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 та повернути машиномісця у власність ОСОБА_2 .
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року позов було задоволено частково, визнано недійсними договір дарування машиномісць та скасовано державну реєстрацію права власності.
Не погоджуючись із рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій просила рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - ОСОБА_5 просив рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів.
Відповідач ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить Свідоцтво про смерть від 14 листопада 2022 року (а.с. 57, том 3).
06 жовтня 2023 року до Київського апеляційного суду надійшли матеріали спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_4 , з якої вбачається, що спадкоємцем після смерті ОСОБА_4 є ОСОБА_2 .
Ухвалою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року ОСОБА_4 було замінено правонаступником ОСОБА_2 .
В судове засідання до суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 неодноразово не з'явилась, про час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_6 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом позивач посилався на те, що 04 серпня 2014 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого він надав позичальнику грошові кошти в розмірі 1 500 000 грн. строком до 04 жовтня 2014 року. На момент укладення договору позики ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , якою було надано згоду на укладення договору, а позика була отримана в інтересах сім'ї. Позивач зазначав, що внаслідок невиконання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 умов договору позики він звернувся до Солом'янського районного суду м.Києва із позовами про стягнення заборгованості та про стягнення інфляційних втрат і трьох відсотків річних. Ухвалою Солом'янського районного суду м.Києва від 24 липня 2019 року у справі №760/19177/19 було вжито заходи забезпечення позову та накладено арешт на належні ОСОБА_2 машиномісця № НОМЕР_1 та АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 вказував, що у жовтні 2019 року йому стало відомо про те, що ОСОБА_2 , будучи обізнаною про постановлення ухвали про забезпечення позову шляхом накладення арешту на належні їй машиномісця, 29 вересня 2019 року відчужила їх на користь своєю матері ОСОБА_4 . Договори дарування укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з метою уникнення повернення грошових коштів за договором позики, не спрямовані на реальне настання правових наслідків їх укладення, а тому підлягають визнанню недійсними.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року позов було задоволено частково, визнано недійсними договір дарування машиномісць та скасовано державну реєстрацію права власності.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 29 серпня 2019 року договори дарування не були спрямовані на настання реальних наслідків, обумовлених їх змістом, що є підставою для визнання їх недійсними. Такий висновок суду є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.
У своїй апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 посилається на те, що судом першої інстанції не було взято до уваги те, що позивач не є стороною договорів дарування, а отже не має права їх оспорювати, майно за договорами було фактично передане ОСОБА_4 , а тому підстави вважати, що вони є недійсними - відсутні. Однак, такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Як вбачається з матеріалів справи, у жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики (справа №760/20457/17). Заочним рішенням Солом'янського районного суду м.Києва від 21 листопада 2018 року у даній справі позов було задоволено та стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики, інфляційні втрати та три відсотки річних. В ході виконання вказаного рішення постановою приватного виконавця Кошарного О.В. від 13 березня 2019 року на належне ОСОБА_2 майно було накладено арешт.
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та відсотків і ухвалою Солом'янського районного суду м.Києва від 24 липня 2019 року, яка була залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року, було вжито заходи забезпечення вказаного позову, накладено арешт на належні ОСОБА_2 машиномісця № НОМЕР_1 та 136 за адресою: АДРЕСА_2 (справа №760/19177/19).
Ухвалою Солом'янського районного суду м.Києва від 21 серпня 2019 року заочне рішення Солом'янського районного суду м.Києва від 21 листопада 2018 року (справа №760/20457/17) було скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку.
За наслідками скасування заочного рішення суду постановою приватного виконавця Кошарного О.В. виконавче провадження НОМЕР_2 було закінчено постановою від 23 серпня 2019 року, арешт майна припинено.
29 серпня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено Договір дарування машиномісця за адресою: АДРЕСА_3 , серія та номер 1520, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко І.Л., та Договір дарування машиномісця за адресою: АДРЕСА_4 , серія та номер 1521, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко І.Л. того ж дня відбулась державна реєстрація права власності ОСОБА_4 на вказане майно.
Відчуження ОСОБА_2 машиномісць відбулась в період дії заборони на їх відчуження, а саме після накладення на них арешту ухвалою Солом'янського районного суду м.Києва від 24 липня 2019 року (справа №760/19177/19).
Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно з частиною першою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Відповідні ознаки фіктивного правочину визначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, провадження № 14-260цс 19, та у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2022 року у справі № 754/2738/20, провадження № 61-4796 св 22.
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено таке: «Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі №910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце».
Отже, у справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спершу потрібно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Боржник, який відчужує майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов'язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Відповідних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260 цс 19).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.
До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 , відчужуючи спірне нерухоме майно, була обізнана про існування його арешту. Вказані обставини підтверджуються зокрема тим, що ухвала Солом'янського районного суду м.Києва від 14 липня 2019 року про накладення арешту на машиномісця була оскаржена ОСОБА_2 і апеляційне провадження за її апеляційною скаргою було відкрито 20 серпня 2019 року. Зі змісту ухвали Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року (справа №760/19177/19) вбачається, що апеляційна скарга була подана представником ОСОБА_2 15 серпня 2019 року, а копія ухвали про накладення арешту отримана нею 02 серпня 2019 року. Договори дарування були укладені 29 серпня 2019 року.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що майно, яке перебувало під арештом, було відчужене ОСОБА_2 на підставі безоплатних договорів на користь своєї матері - ОСОБА_4 в досить короткий проміжок часу, а саме через два дні з моменту скасування арешту в межах виконавчого провадження НОМЕР_2 (постанова від 27 серпня 2019 року), а також в ході апеляційного оскарження ухвали про накладення арешту.
Вказані обставини свідчать про фіктивність оспорюваних договорів дарування та відсутність наміру у відповідачів створити правові наслідки, обумовлені цим договором, з метою уникнення цивільно-правової відповідальності.
Таким чином в даній справі доведеним є те, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваних договорів дарування) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорювані договори дарування) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно у випадку задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . На підтвердження зазначеного свідчить: момент вчинення правочину (29 серпня 2019 року), тобто після постановлення судом ухвали про вжиття заходів забезпечення позову та ознайомлення ОСОБА_2 з її змістом; контрагент з яким боржник уклав оспорювані договори дарування (мати ОСОБА_2 ); безоплатність оспорюваних договорів дарування.
Крім того, в ході розгляду справи у суді апеляційної інстанції встановлено, що 29 серпня 2019 року, тобто того ж дня, коли було укладено оспорювані договори дарування, ОСОБА_4 було складено заповіт, за яким вона все своє нерухоме майно заповіла ОСОБА_2 (а.с.80, том 3). Вказані обставини також свідчать про те, що у сторін оспорюваних правочинів був відсутній реальний намір подарувати та отримати в дар відповідно спірне майно.
ОСОБА_2 була обізнана про пред'явлення до неї позовних вимог про стягнення коштів та накладення арешту на належні їй машиномісця, а тому їх відчуження свідчить про вчинення дій на шкоду кредиторові ОСОБА_1 , яким було пред'явлено вимоги про стягнення коштів.
Доводи апеляційної скарги про те, що наразі відсутні судові рішення, якими б було стягнуто з неї на користь позивача заборгованість, що свідчить про відсутність порушень прав ОСОБА_1 також спростовуються матеріалами справи.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 29 січня 2021 року (справа №760/20457/17), яке було залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 серпня 2022 року, позов ОСОБА_1 було задоволено та стягнуто на його користь з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 солідарно заборгованість за договором позики в розмірі 1 500 000 грн., інфляційні втрати в розмірі 1 030 500 грн. та три проценти річних в розмірі 127 479 грн. 45 коп.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 21 листопада 2022 року (справа № 760/19177/19) позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, стягнуто на його користь з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 солідарно інфляційні втрати в сумі 286 500 грн. та три відсотки річних в сумі 78 287 грн. 68 коп. Вказане рішення сторонами в апеляційному порядку не оскаржувалось.
У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права
Таким чином, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 18 грудня 2023 року.
Головуючий
Судді