КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа № 755/19075/21 Головуючий у 1 інстанції: Гончарук В.П.
провадження № 22-ц/824/13946/2023 Головуючий суддя: Олійник В.І.
ПОСТАНОВА
Іменем України
05 грудня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Головуючого судді: Олійника В.І.,
суддів: Гаращенка Д.Р., Сушко Л.П.,
при секретарі: Курченко С.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 10 липня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа: Київська міська рада, Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м.Києва», про виділ у натурі частки із спільного майна в окреме домоволодіння та визнання права власності на квартиру,-
ВСТАНОВИВ:
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, в якому просила здійснити виділ у натурі 44/100 частки ОСОБА_1 зі спільної часткової власності у квартирі АДРЕСА_1 згідно з висновком щодо технічної можливості виділу у натурі в окрему одиницю об'єкта нерухомого майна згідно з висновком щодо технічної можливості виділу в натурі в окрему одиницю об'єкта нерухомого майна, визнати квартиру АДРЕСА_2 окремим домоволодінням, визнати право власності за ОСОБА_1 на виділене майно, а саме - квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею - 56,3 м.кв., житловою площею - 27,8 кв.м., в натурі, як окреме єдине ціле (1/1).
Свої вимоги позивачка обгрунтовувала тим, що в 2003 році за договором дарування, який засвідчив нотаріус Щелков М.К., 44/100 квартири АДРЕСА_1 перейшло у власність від гр. ОСОБА_9 до гр. ОСОБА_1 . При цьому, ОСОБА_9 придбав зазначене приміщення за договором купівлі-продажу, згоду на який засвідчили всі сусіди, та який було посвідчено 22.03.2001року Київською державною нотаріальною конторою №20 за номером 3-1791.
За технічним паспортом, складеним ФОП ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_1 , площа приміщення, яке належить Позивачці становить 56,3 кв.м. та складається з двох кімнат площею 13,5 кв.м. та 14,3 кв.м., кухні 21,4 кв.м., санвузла 7,1 кв.м. Вхід в приміщення позивачки здійснюється окремо від решти приміщень квартири з під'їзду та відділений окремою стіною, відсутні приміщення, що використовуються спільно з іншими власниками. Лічильники електроенергії та води, яку використовує позивачка, знаходяться в її приміщеннях.
В договорах між Позивачкою та ЖЕК, ПАТ «Київводоконалом, ТОВ «Євро-Реконструкія», Київгаз її приміщення позначаються як квартира АДРЕСА_3 , в кожному з договорів зазначено її особовий рахунок. Решта власників позначаються як 52-4 ( ОСОБА_5 ) 52-5( ОСОБА_4 ), 52-6( ОСОБА_11 ,) 52-7( ОСОБА_2 )
При цьому, ФОП ОСОБА_10 зроблено письмовий висновок за №2020-038/1 від 05.03.2021 року щодо технічної та конструктивної можливості виділення приміщень позивачки в окрему самостійну одиницю нерухомого майна. У висновку зазначено, що квартира АДРЕСА_3 має окремий самостійний вихід та є відокремленою від решти приміщень.
Зазначає, що ОСОБА_10 є експертом, що має кваліфікаційний сертифікат відповідального виконавця окремих видів робіт (послуг), пов'язаних зі створенням об'єктів архітектури від 06.10.2016 року.
Разом з тим, в теперішній час змінилися частина власників сусідніх приміщень. Деякі відсутні з причин розлучення, деякі перебувають на постійному проживанні за кордоном. Всі інші власники приміщень набували свого права через договір дарування.
23 липня 2021 року представником позивачки - ОСОБА_12 , що діяла на підставі відповідної нотаріальної довіреності від позивачки, було надіслано всім співвласникам (відповідачам) квартири АДРЕСА_1 заяву від 23.07.2021 року (оформлену у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Саваріної О.С.) про необхідність прибути до нотаріуса 30.08.2021 року для укладення та посвідчення договору про виділення в натурі частки з об'єкта нерухомого майна. Зазначені вище листи відповідачами не були отримані та повернулися у зв'язку із закінчення терміну їх зберігання.
Тобто, отримати згоду решти співвласників на виділ приміщення позивачки в натурі через зазначені вище причини не є можливим.
Вказане не дозволяє позивачці реалізувати передбачене законодавством України право розпорядження своєю власністю.
В обгрунтування вимог посилається на ст.361, ч.1 ст.354 ЦК України, а також на пункт 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.10.1991 року №7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" роз'яснено, що в спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 10 липня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позовну заяву задовольнити повністю.
Скарга обґрунтована тим, що при постановленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції використав та протиправно послався на матеріали інвентаризаційної справи, що були надані КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» на ухвалу суду від 14.03.2023 року.
Так, у судовому засіданні, що відбулося 14.03.2023 року, судом було винесено ухвалу про зобов'язання КІ «Київське міське бюро технічної інвентаризації» надати належним чином завірену копію технічного паспорту на квартири АДРЕСА_1 .
Зазначена ухвала була постановлена судом з власної ініціативи. При цьому, як зазначено в ухвалі, суд послався на ст.12 ЦПК України, яка не передбачає права суду витребовувати документи. Крім того, суд послався на ст.84 ЦПК України, що передбачає процедуру витребування доказів судом, проте, звертаємо увагу колегії апеляційного суду, що реалізація процесу витребування доказів на підставі ст.84 ЦПК України можлива виключно на підставі клопотання учасника справи. Слід зазначити, що ні апелянтом, ні відповідачами, ні третіми особами такого клопотання заявлено не було (в матеріалах справи відсутні). А ст.81 ЦПК України взагалі встановлена пряма заборона суду щодо збирання доказів з власної ініціативи, оскільки це порушує один із основоположних принципів цивільного судочинства - рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом (ч.3 ст.2 ЦПК України).
Зазначає, що суд першої інстанції у своєму рішенні послався на Правила утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу
України 17 травня 2005 року №76, та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25 серпня 2005 року за № 927/11207 (далі - Правила)
Відтак, суд послався на матеріальну норму права, яка не існувала на момент обставин, які суд першої інстанції нею обґрунтовує. Так як норми Правил набрали чинності 25 серпня 2005 року, тобто після укладення договору дарування частини спірної квартири у 2003 році, то це виключає можливість застосування зазначених норм до спірних правовідносин у цій справі.
Також, звертає увагу суду, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки єдиному письмовому доказу у цій справі, що складений кваліфікованим експертом (висновок за N?2020-038/1 05.03.2021р.), у порушення 4.4 ст.265 ЦПК України.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції приймаючи оскаржуване рішення не звернув уваги на нормативне обґрунтування, наведене ним у позовній заяві, проігнорував основні приписи Цивільного кодексу України, що в свою чергу призвело до ухвалення необґрунтованого та незаконного рішення.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_13 та ОСОБА_14 просять залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Вказують, що позивач свої вимоги щодо виділу частки зі спільного часткового майна доводить лише наявністю Висновку щодо технічної можливості виділу в натурі нерухомого майна, підготовленого ФОП ОСОБА_10 №2020-038/1 від 05.03.2021 року.
Як свідчать матеріали справи, як свідок/експерт ФОП ОСОБА_10 допитаний не був і судова будівельно-технічна експертиза не проводилося. Відповідність часток співвласників, зазначених у правовстанолювальних документах, їх відображення в натурі не проводилося.
Наявність в матеріалах справи невідповідності площі та конфігурації приміщень співвласників зазначених у різних технічних документах (технічний паспорт від 05.03.2021 року, інвентарна справа №2021-038/1 та документи технічної інвентаризації, отримані на ухвалу суду від КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації), свідчать про наявність перепланування, яке могло вплинути на розмір їх часток в натурі. Наявність перепланування за відсутності дозвільних документів не заперечується позивачем.
За змістом статей 316, 317 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 цього Кодексу не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту.
Отже, самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України.
За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених умов.
Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.
Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).
У пункті 3 Державних будівельних норм України В.3.2-2-2009 Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку та будівництва України від 22 липня 2009 року №295, наведено поняття реконструкції об'єкта нерухомості, відповідно до якого реконструкція житлового будинку - перебудова житлового будинку з метою поліпшення умов проживання, експлуатації, зміни кількості житлових квартир, загальної і житлової площі тощо у зв'язку зі зміною геометричних розмірів, функціонального призначення, заміною окремих конструкцій, їх елементів, основних техніко-економічних показників.
В матеріалах справи відсутні згоди співвласників чи інші документи, які б свідчили про погодження перепланувань чи узгодження зміни розміру часток між ними.
Отже, при таких умовах надання Висновку щодо технічної можливості виділу в натурі нерухомого майна є таким, що не відповідає вимогам Інструкції №55, а тому не може бути належним та допустимим доказом для розгляду питання щодо задоволення позовних вимог.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в розрізі даного спору наявні правовідносини про поділ в натурі між співвласниками нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, що урегульовано нормою ст. 367 ЦК України і також виходив з недоведеності позовних вимог.
Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власницею 44/100 квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 04.07.2003 року.
Спірна квартира АДРЕСА_4 складається з 7 жилих кімнат, 44/100 частини квартири, що даруються складається з 3-х жилих кімнат загальною площею 57.42 м.кв., жилою площею 36.07 м. кв.
Інша частина 56/100 спірної квартири АДРЕСА_4 в різних частках належить відповідачам по справі.
Відповідно до наданого суду на виконання ухвали суду, КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентарізації», плану за поверхами станом на 03.04. 2001 року в квартирі АДРЕСА_4 було 7 житлових кімнат та загальна площа квартири складала 130,5 м.кв., житлова площа складала 81.2 м.кв.
Аналогічна технічна документація стосовно спірної квартири АДРЕСА_4 була надана відповідачами була разом з відзивом на позовну заяву.
Відповідно до експлікації приміщень квартири АДРЕСА_1 інвентаризація спірного приміщення була здійснена 17.07.2003 року, тобто після укладання договору дарування на частку в 44/100 частини в спірній квартирі на користь позивача.
Відповідно до наданого позивачем технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_1 слідує, що квартира АДРЕСА_2 , яку позивачка має намір виділити в окреме домоволодіння, складається з двох жилих кімнат загальною площею 27.8 м.кв., кухні 21.4 м.кв. та санвузла 7.1. м. кв., загальна площа вказаного домоволодіння складає 56.3 м.кв., також зроблено окремий вхід в дане домоволодіння зі сходової клітини.
Згідно з висновку щодо технічної можливості виділу в окрему одиницю об'єкта нерухомого майна від 05.03.2021 року за №2020-038/1/в складеного ФОП ОСОБА_10 вбачається, що за технічними показниками є технічна та конструктивна можливість виділу об'єкта нерухомого майна в окрему самостійну одиницю, який є відокремлений.
Як вбачається з технічної документації стосовно спірної квартири АДРЕСА_4 (технічний паспорт план квартири, експлікація квартири) наданих позивачем та відповідачами, а також витребуваної з КП КМР БТІ м.Києва, в наданих документах є розбіжності та позивачем та її представником не надано до суду дозвільних документів на здійснення перепланування даної квартири, в тому числі й станом на 2003 року.
За ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно дозакону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За ст.355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Згідно з ч.1 ст.356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Ця стаття свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість.
Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.
При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.
Згідно зі ст.364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до ч.1, 2 ст.367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними . У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється із спільної власності (с. 364 ЦК України), у разі поділу (ст. 367 ЦК України) спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників.
Отже, необхідно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму, порядок виділу у натурі частки із спільного майна і порядок встановлення користування спільним майном.
За таких обставин суд дійшов висновку, що в розрізі даного спору наявні правовідносини про поділ в натурі між співвласниками нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, що урегульовано нормою ст. 367 ЦК України.
Виходячи з аналізу змісту норм ст. ст. 183, 358, 364, 367, 379, 380, 382 ЦК України слід дійти висновку, що виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності.
Відтак визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.
Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Під неспівмірною шкодою господарського призначення слід розуміти суттєве погіршення технічного стану жилого будинку, перетворення в результаті переобладнання жилих приміщень у нежитлові, надання в рахунок частки приміщень, які не можуть бути використані як житлові через невеликий розмір площі або через неможливість їх використання (відсутність денного світла тощо).
У тих випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок.
Саме таких висновків дійшов Верховний Суд України у Постанові від 03 квітня 2013 року (справа № 6-12цс13).
Виходячи з положень ст.ст.183, 367 ЦК України та роз'яснень, що містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року №7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце за наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири (п. 6).
Якщо поділ технічно можливий, але з відхиленням від розміру часток кожного власника, суд з врахуванням конкретних обставин може провести його зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась.
Звертаючись до суду з позовом про виділ у натурі частки з майна позивач повинен довести (обґрунтувати) технічну можливість виділити частку, що зазвичай підтверджується висновком судової будівельно-технічної експертизи, який за своєю змістовною сутністю може замінювати висновок компетентних органів, на які покладено функції у сфері контролю за порядком і безпекою здійснення будівництва.
Відповідно до роз'яснень, викладених у пунктах 6, 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року №7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності на житловий будинок», виділ частки в натурі (поділ будинку) може мати місце за наявності технічної можливості виділення кожній із сторін відокремленої частини будинку із самостійним виходом (квартири), яка відповідає розміру їх часток у приватній власності або наявності технічної можливості переобладнання будинку в ізольовані квартири.
За положеннями статті 152 ЖК України виконання власниками робіт з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення приватного житлового фонду, які не передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, не потребує отримання документів, що дають право на їх виконання. Після завершення зазначених робіт введення об'єкта в експлуатацію не потребується (в редакції Закону №191-VIII від 12.02.2015 року).
Отже, отримання погоджувальних документів на переобладнання та перепланування жилого будинку необхідне лише у випадку втручання у несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, у іншому випадку дозвільна документація не є необхідною.
Відповідно до Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України 17 травня 2005 року №76 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25 серпня 2005 року за №927/11207, до елементів перепланування жилих приміщень належать: перенесення і розбирання перегородок, перенесення і влаштування дверних прорізів, улаштування і переустаткування тамбурів, прибудова балконів на рівні перших поверхів багатоповерхових будинків.
Переобладнанням визначається улаштування в окремих квартирах багатоквартирних будинків індивідуального опалення та іншого інженерного обладнання, перенесення нагрівальних, сантехнічних і газових приладів; влаштування і переустаткування туалетів, ванних кімнат, вентиляційних каналів.
Проте, згідно наданого позивачем плану квартири АДРЕСА_1 вбачається, що внаслідок перепланування спірної квартири відбулося втручання в несучі конструкції, а саме, влаштування дверного прорізу для входу до помешкання позивача в стіні біля сходів.
За приписами ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно зі ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Відповідно до ст.76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору ( ст. 94 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Відповідно до положень ч.1, 3 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Надані сторонами докази суд визнає належними і допустимими, також достовірними і достатніми, оскільки ці докази містять у собі інформацію щодо предмета позовних вимог, вони логічно пов'язані з обставинами справи. Сторонами надано належним чином завірені копії відповідних документів.
Аналізуючи зібрані у справі письмові докази, з урахуванням пояснень представника позивача та відповідачів суд прийшов до вірного висновку, що позов не підлягав до задоволення.
Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.
Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.
Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 10 липня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 19 грудня 2023 року.
Головуючий:
Судді: