КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження 22-ц/824/14452/2023
Справа № 369/6823/21
ПОСТАНОВА
Іменем України
13 грудня 2023 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області в складі судді Волчка А.Я., ухвалене в м. Київ 06 червня 2023 року у справі за позовом Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи Гатненська сільська рада Фастівського району Київської області, Служба у справах дітей Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області про виселення із службового житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
ВСТАНОВИВ:
В травні 2021 року позивач Міністерство юстиції України звернувся до суду з даним позовом, просив виселити відповідачів зі службової квартири АДРЕСА_1 , яка належить Міністерству юстиції України, без надання іншого житла, покласти на відповідачів судові витрати.
Позов мотивував тим, що згідно з рішенням виконавчого комітету Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 25 травня 2017 року № 6/1 «Про включення жилого приміщення до числа службових» квартири в будинку за адресою АДРЕСА_2 включені до числа службових приміщень Міністерства юстиції України, в тому числі квартира № 77 за вказаною адресою. Власником службового приміщення, а саме спірної квартири, є Мін'юст на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 грудня 2016 року.
Наказом Міністерства від 30 липня 2015 року № 2347/к ОСОБА_1 з 30 липня 2015 року було призначено на посаду помічника Міністра юстиції України.
07 квітня 2016 року відповідач звернувся до Міністерства з заявою про отримання службового житла, яке було надано йому в тимчасове користування відповідно до протоколу житлово-побутової комісії від 19 грудня 2018 року, наказу Міністерства від 20 грудня 2018 року № 4678/7 «Про забезпечення службовим житлом працівників апарату Міністерства юстиції України» та рішення виконавчого комітету Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 20 грудня 2018 року № 12/22 «Про затвердження спільного рішення керівництва та постійно діючої житлово-побутової комісії Міністерства юстиції України про надання житла», а саме спірної квартири ОСОБА_1 разом з сім'єю, видано ордер від 29 грудня 2018 року № 45 на право зайняття службового жилого приміщення.
Наказом Міністерства від 11 лютого 2020 року № 607/к ОСОБА_1 звільнено з посади директора Департаменту з питань судової роботи та банкрутства 12 лютого 2020 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби. Відповідач оскаржив наказ, і на підставі постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року наказом Міністерства від 18 січня 2021 року № 68/к скасовано попередній наказ, яким відповідача було звільнено з посади, та поновлено його на посаді з 12 лютого 2020 року.
Разом із тим, на сьогодні ОСОБА_1 перешкоджає виконанню рішення суду про поновлення на роботі, не з'являється до Міністерства для надання і внесення відповідного запису до трудової книжки. Оскільки внесення запису до трудової книжки як елементу оформлення трудових відносин з вини ОСОБА_1 не виконано, відсутні підстави вважати, що на момент подання позову про виселення він працевлаштований у Мін'юсті.
Крім того, з відкритих джерел у мережі Інтернет вбачається, що ОСОБА_1 працює на посаді радника, адвоката юридичної компанії L.I.Group. Наразі в справі про поновлення ОСОБА_1 на посаді відсутнє остаточне судове рішення, оскільки відкрите касаційне провадження за скаргою Міністерства на постанову апеляційної інстанції від 18 листопада 2020 року, і до трудових обов'язків відповідач не приступив.
Оскільки відповідно до Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах та установах Міністерства юстиції України, затвердженого наказом Міністерства від 02 липня 2004 року № 58/5 передбачено, що працівник, який припинив трудові правовідносини з апаратом Мін'юсту, підлягає виселенню зі службового жилого приміщення, відповідачі підлягають виселенню за рішенням суду без надання іншого жилого приміщення.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року в позові відмовлено.
Позивач Міністерство юстиції України, не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, повторно викладав обставини справи, зазначені в позові, вказував, що на стадії розгляду справи судом першої інстанції, відповідно до наказу Мін'юсту від 13 січня 2022 року № 51/к «Про звільнення» ОСОБА_1 звільнено з посади 14 січня 2022 року в зв'язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців з припиненням державної служби відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
Вважав, що відповідач мав можливість спрогнозувати, що в разі припинення трудових відносин він повинен буде звільнити надане йому на час виконання своїх службових обов'язків службове житло, яке в подальшому буде використане для забезпечення службовим житлом працівників Мін'юсту, які потребують поліпшення житлових умов.
Наголошував, що звільнення особи з зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або державних службовців, як було звільнено ОСОБА_1 відповідно до наказу від 11 лютого 2020 року № 604/к, не є тотожним звільненню у зв'язку із скороченням чисельності або штату державних службовців.
Вказував, що ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення, в тому числі й службового, що виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин з роботодавцем переслідує легітимну мету в розумінні ст. 8 Конвенції. Наразі 136 працівників Міністерства є такими, що потребують службового житла, і виселення відповідачів зі службового житлового приміщення є необхідним для використання вказаної квартири за цільовим призначенням. Водночас, з огляду на майновий стан ОСОБА_1 , його виселення разом з особами, які з ним проживають, не становить для нього надмірного тягаря, згідно з відомостями, вказаними в декларації про майновий стан.
Посилаючись на постанову Верховного Суду від 05 липня 2018 року в справі № 489/7095/15-ц, зазначав, що гарантії, визначені у ст. 125 ЖК УРСР, за змістом якої право членів сім'ї відповідача користуватися цим житлом існують за наявності у самого відповідача права користування цим майном, тобто права членів сім'ї на користування спірною квартирою є похідними від прав самого працівника.
Зазначав, що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, а саме судом не досліджувався висновок Інституту управління і права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, на який посилався суд. У свою чергу, згідно зі ст. 115 ЦПК України правовий висновок не є належним та допустимим доказом, а тому підстави для врахування його під час ухвалення рішення в суду були відсутні.
Від відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідачі просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Посилались на те, що на момент подачі позову ОСОБА_1 був поновлений на посаді та перебував у трудових відносинах з позивачем, а 29 вересня 2021 року Касаційним адміністративним судом прийнято постанову, якою касаційну скаргу Мін'юсту задоволено частково, змінено мотивувальну частину постанови від 16 листопада 2020 року, в решті вказану постанову залишено без змін.
Наказом Мін'юсту № 51/к від 13 січня 2022 року ОСОБА_1 звільнено з посади 14 січня 2022 року в зв'язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
Щодо позиції апелянта про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, вказували, що оскільки позивачем 18 січня 2021 року ОСОБА_1 було поновлено на посаді з 12 лютого 2020 року та звільнено з Міністерства юстиції України 14 січня 2022 року у зв'язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців, тобто весь цей час він перебував у трудових відносинах з позивачем та обов'язку виселятися зі службового житла в нього не було, таким чином, судом першої інстанції правомірно застосовано до спірних правовідносин норми ст. 125 ЖК УРСР та зроблено висновок, що відповідачі не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення.
Щодо перешкоджання ОСОБА_1 виконання рішення суду про поновлення на роботі, вказували, що про наказ Міністерства від 18 січня 2021 року № 68/к «Про поновлення» відповідачу стало відомо лише після отримання копії позовної заяви в цій справі. В свою чергу, ним вживалися всі можливі заходи щодо відновлення його права на працю (відновлення повноважень, які передували його протиправному звільненню з посади директора Департаменту з питань судової роботи та банкрутства), однак Міністерством юстиції України вчинялися в зухвалий протиправний спосіб дії, які цьому перешкоджають, і направлені на позбавлення права відповідачів на користування житлом.
Щодо потреби у службовому житлі інших працівників позивача, вказували, що навіть якщо припустити, що позивач діє з метою необхідності забезпечення 136 працівників службовим житлом, які мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідачі нібито втратили право на користування службовим приміщенням у зв'язку з припиненням трудових відносин, то пропорційність цій меті виселення відповідачів, наявність в яких іншого житла не підтверджується, без надання іншого житлового приміщення, викликає обґрунтовані сумніви, оскільки з загальнодоступних джерел відповідачу стало відомо про виключення з числа службових 26 квартир саме за ініціативою позивача.
Щодо аргументів про порушення судом норм процесуального права, вказували, що позивачем не зазначено, яку саме норму процесуального права нібито порушено судом, а висновок суду щодо звільнення ОСОБА_1 за скороченням штату випливає з наказу № 51/к від 13 січня 2022 року «Про звільнення», в якому це прямо вказано.
Наголошували, що ініціюванням даного позову позивач порушує декілька ґрунтовних конституційних прав відповідачів як громадян України, передбачених ст. 32, 46, 47, 48 Конституції України, що є неприпустимим в правовій державі.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Відмовляючи Міністерству юстиції України в позові, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 був звільнений в зв'язку зі скороченням чисельності або штату працівників і не підлягає виселенню зі службового житла без надання іншого аналогічного житла.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Як встановлено судом, рішенням виконавчого комітету Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 25 травня 2017 року № 6/1 включено до числа службових приміщень Міністерства юстиції України квартири, розташовані по АДРЕСА_1 (а. с. 17 - 18 т. 1).
Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 05 листопада 2020 року, право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 зареєстроване за Міністерством юстиції України 19 грудня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер 1568, виданий 19 грудня 2016 року, видавник ОСОБА_5 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (а. с. 19 т. 1).
Згідно довідки Міністерства юстиції України від 24 листопада 2020 року № 14-397, ОСОБА_1 з період з 30 липня 2015 року по 12 лютого 2020 року працював в Міністерстві юстиції України, в тому числі відповідно до наказу від 07 лютого 2018 року № 423/к ОСОБА_1 з 08 лютого 2018 року було переведено на посаду директора Департаменту з питань судової роботи та банкрутства. 12 лютого 2020 року ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 11 лютого 2020 року № 607/к. На момент звільнення стаж роботи ОСОБА_1 в органах і установах юстиції становив 4 роки 6 місяців 12 днів (а. с. 24 т. 1).
Рішенням житлово-побутової комісії Міністерства юстиції України, протокол № 5-2018, запропоновано надати службове житло, в тому числі квартиру АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 (а. с. 31 - 41 т. 1).
Наказом Міністерства юстиції України від 20 грудня 2018 року № 4678/7 з метою поліпшення житлових умов працівникам апарату Міністерства з урахуванням пропозицій постійно діючої житлово-побутової комісії Міністерства юстиції України, викладених в протоколі від 19 грудня 2018 року № 5-2018, вирішено надати ОСОБА_1 службове житло, квартиру АДРЕСА_1 , звернутись до Гатненської сільської ради за дозволом щодо надання службового жилого приміщення (а. с. 42 - 45 т. 1).
Рішенням виконавчого комітету Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 20 грудня 2018 року № 12/22 затверджено спільне рішення керівництва та постійно діючої житлово-побутової комісії Міністерства юстиції України про надання службових жилих приміщень, що належать Міністерству юстиції України, в тому числі працівнику апарату ОСОБА_1 (склад сім'ї - він, дружина ОСОБА_2 , діти ОСОБА_3 , 2011 року народження, та ОСОБА_4 , 2013 року народження) в зв'язку з необхідністю поліпшення житлових умов, а саме АДРЕСА_1 (а. с. 46 - 49 т. 1).
29 грудня 2018 року виконавчим комітетом Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області видано ордер № 45 на службове жили приміщення ОСОБА_1 з сім'єю з 4 осіб на право зайняття службового жилого приміщення жилою площею 65,4 кв.м., яке складається з 3 кімнат в квартирі АДРЕСА_1 , підстава видачі ордера - рішення виконавчого комітету Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 20 грудня 2018 року № 12/22 (а. с. 50 т. 1).
Наказом Міністерства юстиції України від 11 лютого 2020 року № 607/к звільнено ОСОБА_1 з посади директора Департаменту з питань судової роботи та банкрутства 12 лютого 2020 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців з припиненням державної служби відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (а. с. 51 т. 1).
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 червня 2020 року в справі № 640/6399/20 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в позові відмовлено (а. с. 32 - 38 т. 1).
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року в справі № 640/6399/20 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 червня 2020 року скасовано та прийнято нове, позов задоволено, визнано протиправним та скасовано наказ Мін'юсту від 11 лютого 2020 року № 607/к «Про звільнення» ОСОБА_1 з посади директора Департаменту з питань судової роботи та банкрутства 12 лютого 2020 року, поновлено ОСОБА_1 на посаді, стягнуто з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12 лютого 2020 року по 18 листопада 2020 року в розмірі 526204,85 грн. з відрахуванням з цієї суми податків та обов'язкових платежів, допущено негайне виконання постанови в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць (а. с. 59 - 63 т. 1).
Постановою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року в справі № 640/6399/20 касаційну скаргу Міністерства юстиції України задоволено частково, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року змінено, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в іншій частині постанову залишено без змін (а. с. 164 - 181 т. 1).
Наказом Міністерства юстиції України від 18 січня 2021 року № 68/к «Про поновлення» на виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року № 640/6399/20 скасовано наказ Міністерства юстиції України від 11 лютого 2020 року № 607/к «Про звільнення», поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту з питань судової роботи та банкрутства з 12 лютого 2020 року (а. с. 64 т. 1).
Наказом Міністерства юстиції України від 02 липня 2004 року № 58/5 затверджено Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в органах та установах Міністерства юстиції України (а. с. 72 - 77 т. 1), згідно п. 1.2 якого, службові жилі приміщення призначаються для заселення працівниками органів та установ Мін'юсту та членами їх сімей відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2003 року № 1792 «Про доповнення Переліку категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення», які перебувають у трудових відносинах із зазначеними органами та установами, до одержання ними постійного жилого приміщення. Згідно п. 4.1 працівник, що припинив трудові відносини з органом та установою Мін'юсту, підлягає виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ним проживають, без надання іншого жилого приміщення, крім випадків, передбачених чинним законодавством.
На а. с. 79 - 87 т. 1 знаходиться службова записка та перелік працівників апарату Міністерства юстиції України, які подали заяви на отримання службового приміщення станом на 19 грудня 2018 року, та яким воно не видавалося.
Наказом Міністерства юстиції України від 13 січня 2022 року № 51/к ОСОБА_1 звільнено з посади директора Департаменту з питань судової роботи та банкрутства 14 січня 2022 року у зв'язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців з припиненням державної служби відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (а. с. 83 т. 2).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
За змістом ст. 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Частиною 1 ст. 125 ЖК України визначено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, зокрема, осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.
Надаване громадянам у зв'язку з виселенням з службового жилого приміщення інше жиле приміщення має відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 114 цього Кодексу (ч. 1 ст. 126 ЖК України).
Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 310 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 311 ЦК України).
У свою чергу відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02 грудня 2010 р.
У п. 36 рішення від 18 листопада 2004р. у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 р., п. 63).
Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Встановивши, що відповідач ОСОБА_1 був звільнений на підставі наказу Міністерства юстиції України від 13 січня 2022 року № 51/к саме в зв'язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців з припиненням державної служби відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», а відтак, на нього поширюються гарантії, встановлені ст. 125 ЖК Української РСР в частині неможливості виселення без надання іншого жилого приміщення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується апеляційний суд, про відмову в позові про виселення ОСОБА_1 та всіх осіб, які проживають разом із ним.
Наявність підстави, яка забороняє виселяти осіб без надання іншого жилого приміщення, при тому, що позивач ставить питання про виселення саме без надання іншого жилого приміщення, вказує на неможливість захистити права Міністерства юстиції України у обраний в контексті даного позову спосіб.
Апеляційний суд відхиляє як неспроможні доводи апеляційної скарги, що трудові відносини між Міністерством юстиції України та ОСОБА_1 станом на час подання позову були припинені, відповідач до виконання своїх трудових обов'язків не приступив та підлягає виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ним проживають, за рішенням суду, а також доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_1 було звільнено відповідно до наказу Мін'юсту від 11 лютого 2020 року № 604/к в зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, з огляду на наступне.
Апеляційний суд враховує, що станом на час подання даного позову в травні 2021 року наказ Міністерства юстиції України від 18 січня 2021 року № 68/к «Про поновлення», яким ОСОБА_1 було поновлено на посаді, не був скасований або визнаний судом нечинним, а також, що до ухвалення рішення судом першої інстанції відповідач повторно був звільнений позивачем саме за скороченням чисельності або штату працівників, що безпосередньо зазначено в наказі про звільнення, а відтак не підлягав виселенню відповідно до вимог ст. 125 ЖК України.
Враховуючи вищевикладене, доводи апеляційної скарги, що відповідач мав можливість спрогнозувати, що в разі припинення трудових відносин він повинен буде звільнити надане йому на час виконання своїх службових обов'язків службове житло, яке в подальшому буде використане для забезпечення службовим житлом працівників Мін'юсту, які потребують поліпшенню житлових умов, і що кількість таких працівників на даний час є вже 136 осіб, а також доводи апеляційної скарги, що виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету використання цього житла за призначенням у розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції щодо неможливості виселення відповідача і членів його сім'ї зі займаного службового приміщення без надання іншого жилого приміщення, з огляду на положення ст. 125 ЖК України, та відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані та такі, що висновків суду першої інстанції на спростовують.
Аргументи позивача в апеляційній скарзі, що з огляду на майновий стан ОСОБА_1 його виселення разом з особами, які з ним проживають, зі службової квартири не становить для нього надмірного тягаря, про наявність у відповідачів альтернативної квартири, фінансову можливість придбання відповідачами житла у м. Києві у власність або взяти житло в оренду, не підтверджуються належними та допустимими доказами, є припущеннями та відхиляються апеляційним судом.
Доводи позивача в апеляційній скарзі, що гарантії, визначені у ст. 125 ЖК України, за змістом якої право членів сім'ї відповідача користуватися цим житлом існують за наявності у самого відповідача права користування цим майном, тобто права членів сім'ї на користування спірною квартирою є похідними від прав самого працівника, не спростовують, а навпаки підтверджують правильність висновків суду першої інстанції про відмову в позові в частині вимог до відповідачів ОСОБА_2 , неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
При цьому посилання позивача в апеляційній скарзі на правові висновки Верховного Суду в постанові від 05 липня 2018 року в справі № 489/7095/15-ц, в якій Верховний Суд встановив, що сім'я з двох дорослих та дитини проживала в спірній кімнаті гуртожитку та мала похідне право користування службовим приміщенням від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи, є нерелевантними та відхиляються апеляційним судом, оскільки в даній справі судами встановлені інші обставини, а саме, що члени сім'ї колишнього працівника позивача - дружина колишнього працівника разом із сином (відповідачі) проживають у спірній кімнаті гуртожитку без відповідного на це дозволу, спірна кімната надана колишньому працівнику на період роботи у військовій частині, з якої він звільнився за власним бажанням та рішенням суду виселений з цієї кімнати.
Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме посилання в рішенні на висновок Інституту управління і права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, який судом першої інстанції не досліджувався, висновків суду першої інстанції не спростовують і не може бути підставою для скасування рішення, відтак відхиляються апеляційним судом.
Висновки суду першої інстанції по суті заявлених вимог щодо звільнення ОСОБА_1 за скороченням штату працівників безпосередньо випливають з наказу Міністерства юстиції України від 13 січня 2022 року № 51/к «Про звільнення», який досліджувався судом першої інстанції і в якому зазначено таку підставу звільнення відповідача.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, висновків суду першої інстанції не спростовують, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки суду першої інстанції, яким була надана належна правова оцінка, зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовим рішенням і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить із того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.
Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 14 грудня 2023 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.