ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 листопада 2023 року м. Київ
Справа № 756/16117/21
Провадження: № 22-ц/824/12017/2023
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Нежури В. А., Верланова С. М.,
секретар Сакалош Б. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Диби О.В.,
у справі за позовом заступника керівника Подільської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 , про визнання спадщини відумерлою та витребування майна,
УСТАНОВИВ:
В жовтні 2021 року заступник керівника Подільської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні №12016100070000103 виявлено факт незаконного вибуття квартири АДРЕСА_1 , яка в силу відумерлості спадщини має перейти у власність територіальної громади м. Києва.
Первинна реєстрація спірної квартири була проведена за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 21.10.1999. ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , будь-яких актових записів, пов'язаних з особою померлої не виявлено, родичів померлої не встановлено, спадщину ніхто не приймав, інформація щодо наявності заповітів чи спадкових договорів відсутня, у зв'язку з чим спадщина має бути визнана відумерлою та передана у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради. Проте, 14.03.2018 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О.М. зареєстровано право власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 14.03.2018, укладеного з ОСОБА_4 , якому в свою чергу спірна квартира належала на підставі договору дарування квартири, посвідченого 08.02.2008 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5. за №2650. Згодом право власності на спірну квартиру зареєстровано за відповідачем на підставі договору купівлі-продажу від 20.08.2018 №225. Разом з тим, реєстрація права власності на спірне майно здійснювалася виключно за ОСОБА_3 , за будь-якими іншими особами, в т.ч. за ОСОБА_4 , реєстрація права власності здійснена не була. Окрім того, в ході досудового розслідування кримінального провадження допитаний в якості свідка приватний нотаріус ОСОБА_5 показав, що на бланку, на якому ним був нібито посвідчений договір дарування спірної квартири, насправді ним посвідчено договір купівлі-продажу квартири, укладений 08.02.2008 між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
За викладених обставин, прокурор просив суд визнати відумерлою спадщину - квартиру АДРЕСА_1 , яка відкрилась після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та передати її у власність територіальної громади м. Києва, витребувати від відповідача на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 37,8 кв. м., а також стягнути з відповідача судовий збір.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року позов задоволено.
Визнано спадщину, яка відкрилась після смерті ОСОБА_3 , та складається із квартири АДРЕСА_1 відумерлою, та передано її у власність територіальної громади м. Києва,
Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 .
Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що вона є добросовісним набувачем квартири, а тому квартира не може бути витребувана у відповідності до ст. 388 ЦК України. Зауважила, що попри те, що на момент укладення договору дарування ОСОБА_3 ще була живою, судом не було досліджено питання можливості підписання нею договору дарування квартири, що вказує на те, що факт відчуження квартири без її згоди встановлено не було. Окрім того, відмітила, що позивач не є власником майна, на що суд першої інстанції уваги не звернув.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 31 липня 2023 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
Відзив на апеляційну скаргу у визначений судом строк не надходив.
В судовому засіданні адвокат Семенюк К.В. в інтересах ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.
Прокурор Корж О. А. заперечила проти апеляційної скарги та просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , яка мешкала за адресою АДРЕСА_3 , причина смерті - отруєння протисудомними, седативними засобами, що підтверджується актовим записом про смерть №1219 від 18.01.2017 (а.с.43).
Згідно акту про смерть, на підтвердження факту смерті ОСОБА_3 . Київським міським клінічним бюро судово-медичної експертизи видано лікарське свідоцтво про смерть №2761/2 від 13.12.2016.
Згідно відповідей Подільського районного у м. Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) №4602/17.9-07 від 23.07.2019 та №2230/21.9-09 від 28.07.221, за відомостями держреєстру виявлено актові записи про народження ОСОБА_3 та актові записи про смерть її батьків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , інших актових записів про смерть, народження, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не виявлено (а.с.48,49).
Згідно свідоцтва про право власності на житло від 21.10.1999, виданого Державним комунальним управлінням житлового господарства Мінського району м. Києва, квартира АДРЕСА_1 , дійсно належить ОСОБА_3 (а.с.30-31).
З довідки-характеристики КП «Київського міського бюро технічної інвентаризації» №1218775 від 28.12.2006 убачається, що спірна квартира зареєстрована бюро у реєстровій книзі під реєстровим номером 2985 за ОСОБА_3 , квартира здається в оренду за заявою власника за 11 782,75 грн. (а.с.34-35).
Відповідно до поквартальної картки щодо реєстрації місця проживання особи (а.с.39-42), а також згідно відповіді Оболонської РДА у м. Києві №104-7721 від 21.09.2021 (а.с.65), ОСОБА_3 була зареєстрована з 30.04.1992 за адресою АДРЕСА_3 , у період з 14.03.2018 інші фізичні особи не реєструвалися.
Після смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ніхто з заявами про прийняття спадщини не звертався, спадщину не приймав, інформація щодо наявності заповітів чи спадкових договорів відсутня, що підтверджується відповідними інформаційними довідками зі спадкового реєстру №56673355 від 27.06.2019, №56673392 від 27.06.2019 (а.с.63-64).
Згідно договору від 08.02.2008, укладеного між ОСОБА_3 (дарувальниця) та ОСОБА_4 (обдарований), посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5. на бланку серія ВКС №240383, дарувальниця подарувала, а обдарований прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1 (а.с.50-51).
Згідно відповіді КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» №062/14-9088 від 20.07.2021 (а.с.28), відомості про відчуження власником ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 у бюро відсутні. Отже, договір дарування від 08.02.2008 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в установленому законом порядку у бюро не реєструвався.
14.03.2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О.М. зареєстровано право власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 14.03.2018, укладеного з ОСОБА_4 (а.с.64-65), вартість квартири згідно умов договору становить 199 610 грн.
20.08.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О.М., згідно якого ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_1 за 473 000 грн. (а.с.66-67).
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна №278437250 від 06.10.2021 (а.с.24-25), право власності на спірну квартиру зареєстровано за відповідачем.
Подільською окружною прокуратурою м. Києва здійснюється процесуальне представництво у кримінальному провадженні №12016100070000103 від 06.01.2016 за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.190, ч.ч.2,3 ст.15, ч.2 ст.34, ч.ч.1,4 ст. 358, ч.3 ст.365-2 КК України, а також виявлено факт незаконного вибуття квартири АДРЕСА_1 (а.с.27).
З висновку експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України №17-3/613 від 30.05.2019 (а.с.70-147) убачається, що оригінал договору дарування квартири від 08.02.2008 №2650, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5., укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , предметом якого є квартира, розташована за адресою АДРЕСА_3 , не відповідає аналогічним документам, що знаходяться в офіційному обігу на території України.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що договір дарування від 08.02.2008 нібито укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 нотаріально не посвідчувався, в установленому законом порядку у БТІ не реєструвався, тому відповідно до норм чинного законодавства є нікчемним, додаткового визнання його недійсним не потребується. Зважаючи на відсутність у померлої ОСОБА_10 спадкоємців, спадщина є відумерлою. Визнання спадщини відумерлою у розумінні ст. 1277 ЦК України є підставою для набуття територіальною громадою м.Києва права власності на таке майно. У розумінні положень ст.1218 ЦК України право на витребування майна від добросовісного набувача , передбачене ст.388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника, а за їх відсутності - до органу місцевого самоврядування. При цьому, Київською міською радою, як розпорядником майна територіальної громади м. Києва, рішення про відчуження спірного майна не приймалося, не було волевиявлення фактично законного власника на відчуження вказаного майна, спірна квартира АДРЕСА_1 незаконно вибула з володіння територіальної громади м. Києва, а тому підлягає витребуванню у відповідача на користь Київської міської ради, яка є дійсним власником майна.
Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Предметом спору у справі є вимоги заступника керівника Подільської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради про визнання відумерлою спадщини після смерті ОСОБА_3 , що складається з квартири за адресою АДРЕСА_3 .
Згідно з частиною першою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Відповідно до статті 1277 ЦК України визначено, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням.
Частиною другою статті 1277 ЦК України передбачено, що заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
Згідно з частиною першою статті 1277 ЦК України, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
Згідно із частиною третьою статті 1277 ЦК України спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням.
Встановлено, що на момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 , спірна квартира належала спадкодавцю на праві власності, тобто, входила до складу спадщини.
З огляду на відсутність у спадкодавця спадкоємців за заповітом і за законом, вказана квартира після спливу одного року з часу відкриття спадщини за заявою Київської міської ради повинна бути визнана відумерлою спадщиною та власністю територіальної громади міста Київ.
Суд першої інстанції надав обґрунтовану оцінку можливості вибуття спірної квартири із власності ОСОБА_3 , зазначивши, що договір дарування від 08.02.2008, який нібито укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 нотаріально не посвідчувався, в установленому законом порядку у БТІ не реєструвався, тому відповідно до норм чинного законодавства є нікчемним за своєю правовою природою і додаткового визнання його недійсним рішенням суду не потрібно.
Вказані обставини вказують на безпідставність доводів скаржника про те, що позивачем не надано доказів на підтвердження, що ОСОБА_3 не підписувала договір дарування.
Тобто, останнім законним власником квартири була ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , після смерті якої, у встановленому законом порядку, це майно ніким не набуто у власність та як стало відомо позивачу у 2021 році, починаючи з 2018 року зазначене майно є предметом незаконних дій осіб, якими право власності на законних підставах не набувалося та відповідно повноваження на розпорядження вказаним майном також були відсутні.
Отже, з урахуванням обставин даної справи, Київська міська рада є особою, інтерес якої полягає у реалізації положень статті 1277 ЦК України та переходу спірної квартири у власність територіальної громади.
Відповідно до статті 387 ЦК України лише власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Частиною першою статті 388 ЦК України передбачено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У пунктах 146-147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 зазначено: задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту прав власника.
Пред'являючи позов в інтересах Київської міської ради, прокурор виходив з того, що порушуються інтереси територіальної громади м.Київ, які випливають із встановленого статтею 1277 ЦК України порядку визнання спадщини відумерлою.
Київська міська рада не є власником спірного майна до ухвалення судом рішення про визнання спадщини відумерлою, однак в силу закону на неї покладено обов'язок по захисту прав територіальної громади, що свідчить про наявність законного інтересу який полягає в тому, щоб майно, яке може бути визнане відумерлою спадщиною, не було незаконно виведено зі спадкової маси, оскільки від цього залежить подальша можливість переходу такого майна у власність територіальної громади.
Вказане узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі №641/1689/15-ц (провадження №61-34143св18), від 26 лютого 2020 року у справі №640/17297/15-ц (провадження №61-5251св19) та спростовує доводи скаржника про те, що позивач не є власником майна, оскільки вказана обставина не перешкоджає позивачу звернутись із відповідним позовом.
У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №522/11473/15-ц (провадження №61-47178св18) зроблено висновок, що прокурор має право в інтересах держави витребувати квартиру із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України у поєднанні із вимогами статті 1218 ЦК України.
З огляду на встановлені обставини та положення матеріального закону, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що квартира за адресою АДРЕСА_3 , підлягає витребуванню від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м.Києва в особі Київської міської ради.
Щодо посилань відповідачки на те, що вона є добросовісним набувачем квартири колегія суддів відмічає наступне.
Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Отже, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
Враховуючи обставини зазначеної справи та наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, колегія суддів дійшла висновку, що витребування спірної квартири у добросовісного набувача ОСОБА_1 надасть змогу територіальній громаді м.Києва у особі Київської міської ради за заявою її представницького органу реалізувати свій законний інтерес. Це уможливить в подальшому на виконання повноважень та завдань територіальну громаду м.Києва у особі Київської міської ради передати її в користування найменш забезпеченим та найбільш соціально потребуючим категоріям населення. Зазначене свідчить про дотримання справедливої рівноваги (балансу) між загальним інтересом громади та інтересами відповідачки, як особи, яка страждає від такого втручання, і яка не позбавлена можливості відновити своє право у спосіб звернення з вимогою про відшкодування збитків до особи, дії якої до них призвели, а тому втручанням у право власності відповідачки ОСОБА_1 не може вважатися непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
Окрім того, колегія суддів враховує висновки Верховного суду, викладені в постанові від 01 листопада 2023 року (справа №202/5154/21) у відповідності до якого задоволення позову в частині позовних вимог про визнання спадщини відумерлою має наслідком набуття права власності на спірне майно за територіальною громадою, що в свою чергу має наслідком витребування зазначеного майна від добросовісного набувача.
Інших доводів на спростування висновків суду першої інстанції апеляційна скарга ОСОБА_1 не містить.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції, вирішуючи даний спір, в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини у справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, та, як наслідок, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.
Висновки суду першої інстанції обґрунтовані та підтверджені матеріалами справи. Суд не допустив порушень матеріального або процесуального закону, які могли б бути підставою для скасування рішення суду.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 26 травня 2023 року залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Повне судове рішення складено 15 грудня 2023 року.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді В. А. Нежура
С. М. Верланов