Справа № 752/9423/22
Провадження № 2/752/2409/23
РІШЕННЯ
Іменем України
20 листопада 2023 року місто Київ
Голосіївський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Ольшевської І.О.,
за участю секретаря судових засідань Стороженко С.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Холостенко Олексій Васильович, та ОСОБА_1 в інтересах дитини ОСОБА_2 до російської федерації, третя особа Міністерство закордонних справ України про відшкодування моральної шкоди,
ВСТАНОВИВ:
До Голосіївського районного суду м. Києва звернулась ОСОБА_1 (позивач 1), яка, разом із тим, діє і в інтересах свого неповнолітнього сина, ОСОБА_3 (позивач 2) із позовом про відшкодування моральної шкоди, за результатом розгляду якого просить стягнути з держави рф на свою користь у якості відшкодування моральної шкоди грошову суму в розмірі 73 980 000 грн., що на 31.07.2022р. дорівнює 200 0000 євро., та на користь її дитини - ОСОБА_2 (позивач 2), який зазнав моральної шкоди в розмірі 73 980 000 грн., що на 31.07.2022р. дорівнює 200 0000 євро.
Підставою звернення до суду послугувало те, що позивач та її син зазнали страждань внаслідок потрапляння під обстріли, після яких її син почав заїкатися та боятися знаходитися наодинці, а також зазнали вимушеного переселення, яке відбулося внаслідок збройної агресії рф проти України та окупації рф частини території Донецької області, а саме, вимушене переселення відбулося з квітня 2014р. з м. Авдіївка Донецької області, яке утримувалося військовими формуваннями підконтрольними рф ,до м. Костянтинівка Донецької області, потім до міста Кривий Ріг Дніпропетровської області, потім м. Мирноград Донецької області, потім до м. Свалява в Мукачівському районі Закарпатській області, потім до м. Чернівці Чернівецької області, потім до м. Києва. Через переміщення/переселення позивачу та її сину довелось повністю змінити своє життя. Вони були позбавлені звичного ритму життя, можливості проживати в рідному місті, підтримувати нормальні життєві зв'язки з рідними особами, які залишилися в м. Авдіївка. В результаті вони змушені були багато разів обживатися на новому місці та прилаштовуватися до нових життєвих умов. Відтак, установлений спосіб життя та житло фактично втрачено, на теперішній час позивач та її син не мають свого житла та роботи. Враховуючи множинний характер грубих порушень конституційних прав позивача та її сина, їх обсяг і тривалість, завдану їй та її сину, моральну шкоду
позивач оцінює як для себе та і для своєї дитини в розмірі по 73 980 000,00 грн., що на 31.07.2022р. дорівнює 2 000 000,00 євро кожному, що відповідає середньому розміру відшкодування моральної шкоди, який застосовується Європейським судом з прав людини у разі порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Ухвалою судді від 01.09.2022 року за поданим позовом відкрито провадження та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження.
Представник відповідача держави рф повідомлявся про розгляд справи через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, відзив на позов не надав.
Верховний Суд у Постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 сформулював правові висновки про те, що в разі застосування деліктного винятку (наявність факту заподіяння шкоди) будь-який спір, що виник на території України у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема рф, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом. Суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Верховний Суд також установив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року немає необхідності в направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням рф збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави, а з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з рф у зв'язку з повномасштабною збройною агресією.
12.09.2022 року на адресу суду надійшли письмові пояснення третьої особи.
26.04.2023 року ухвалою суду підготовче провадження закрито, а справу призначено до судового розгляду.
Позивач 1 до судового розгляду подала заяву, якою просила проводити розгляд справи за її відсутності та відсутності позивача 2, позовні вимоги підтримують в повному обсязі та просять суд їх задовольнити.
Представник відповідача держави рф повідомлявся про розгляд справи через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України та в судове засідання представника не направив.
Представник третьої особи просив суд проводити розгляд справи за їх відсутності.
Суд, у порядку загального позовного провадження, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються, відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Судом встановлено, що згідно паспорту громадянина України, виданого Авдіївським МВ ГУМВС України в Донецькій області 10.01.2008 року, ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Авдіївка Донецької області.
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_2 у місті Авдіївка, Донецької області, матір'ю якого є ОСОБА_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 червня 2022 року за заявою ОСОБА_1 встановлено юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 (зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_2 (зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) в інтересах та від імені якого діє заявник - ОСОБА_1 , у квітні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Донецької області.
Разом із тим, вказаним рішенням суду зазначено, що ОСОБА_1 та її син є громадянами України та як повноправні громадяни своєї країни проживали в м. Авдіївка Донецької області, мали налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте, вищенаведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м. Авдіївка Донецької області, а тому внаслідок воєнних дій російської федерації проти України була змушена разом з дитиною переїхати до інших населених пунктів України.
У період з 23.02.2015 р. по 22.04.2015р. позивачі значились як внутрішньо переміщені особи у Дніпропетровську обл., м. Кривий Ріг, що вбачається з відповіді Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Покровської районної в місті Ради.
Також, під час розгляду даної судової справи встановлено, що відповідно до довідки від 20.04.2015 року № 39789 ОСОБА_1 разом із неповнолітнім ОСОБА_2 перемістились з тимчасово окупованої території (району проведення антитерористичної операції) в АДРЕСА_2 .
У лютому 2017 року позивач 1 та позивач 2 перемістились до м. Мирнограду, Донецької облас,ті визначивши місце свого перебування за адресою: АДРЕСА_3 , що вбачається з довідок від 06.02.2017 р. №№ 1455-30080, 14-55-30081.
Відповідно до довідки від 08.04.2022 року № 7726-5001434393 вбачається, що наступним зареєстрованим місцем перебування ОСОБА_1 зазначено: АДРЕСА_4 .
На день звернення до Голосіївського районного суду м. Києва із указаним позовом, позивачі у справі зареєстровані за адресою: АДРЕСА_5 .
Отже, посилаючись на вказані докази, позивач зазначає, що вони підтверджують переселення та зміни місця проживання ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_4 внаслідок військових подій та окупації території на Донбасі, наголошуючи на тому, що саме через воєнні дії рф проти України, ОСОБА_1 разом зі своїм сином змушені були покинути місто Авдіївка на тимчасово окупованій території Донецької області, переїжджаючи до різних населених пунктів України, зокрема міст Костянтинівка у Донецькій області, Кривий Ріг у Дніпропетровські області, Мирноград у Донецькій області, а потім до міста Чернівців у Чернівецькій області. За довідками від 2022 року їхнім останнім зареєстрованим місцем проживання було вказано місто Київ.
Зміни місця проживання свідчать, що внаслідок воєнних подій та окупації, які вплинули на життя, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обґрунтовано переживали за своє життя, не могли стабільно облаштувати побут та постійно шукали безпечніше місце для проживання через триваючу військову агресію держави рф.
Факти про початок військової агресії рф проти України в лютому 2014 року та анексію Криму, а також часткову окупацію територій Донецької та Луганської областей визнані загальновідомими та не підлягають доказуванню в судовому порядку згідно з приписами частини 3 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України.
Такі обставини відомі широкому колу громадян України та міжнародної спільноти, доведені офіційними джерелами, тому не потребують додаткового доказування в судовому процесі, оскільки вони вважаються всесвітньо відомими та широко визнані в суспільстві.
Суд зазначає, що постійні зміни місця проживання через військову агресію можуть призводити до серйозних душевних хвилювань та психологічного тиску на особу. Стрес, постійний страх за власну безпеку та безпеку близьких, невизначеність та нестабільність можуть великою мірою вплинути на емоційний стан людини.
Ця ситуація може призвести до погіршення психічного стану, депресії, тривожності, також може вплинути на соціальну адаптацію, взаємовідносини з оточуючими та загальний стан фізичного та психічного здоров'я.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Частиною 1 статті 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що до зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.
Згідно із ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Згідно із п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є зокрема і іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Згідно із статтею 1 Закону України «Про оборону України» збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
Силові дії рф, що тривають з 20 лютого 2014 року (як початкова подія) та як її продовження військове вторгнення рф до України 24 лютого 2022 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «a», «b», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974.
рф, здійснивши збройну агресію відносно України, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією.
Зокрема, п. 1 Будапештського меморандуму передбачено, що російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що рф, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.
Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці.
Виходячи із викладеного, держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземними судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров'я людини, а також нанесення шкоди її майну.
Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією, Договір між Україною і російською федерацією про українсько-російський державний кордон, рф вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст. 2 Статуту ООН, а тому є державою-агресором, що, у свою чергу, свідчить про відсутність у неї судового імунітету. При цьому, оскільки вчинення рф з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, рф заперечує суверенітет України, тому зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
рф, вчинивши повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування.
Аналогічну позицію щодо непоширення на рф судового імунітету при розгляді справ щодо відшкодування шкоди, завданої збройною агресією рф проти України, викладено в постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі №635/6172/17, провадження №14-167 цс 20, що згідно приписів ч. 4 ст. 263 ЦПК України має бути враховано при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Згідно частини першої та четвертої статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України (п.3, 9) № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема, в моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Як слідує зі ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: зокрема, у випадках, встановлених законом.
Згідно ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.
Таким чином, російська федерація є суб'єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, її сина та, відповідно, саме російська федерація є суб'єктом, на якого покладено обов'язок з відшкодування завданих цими діями збитків.
Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються ЄСПЛ при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема підпунктом 15 пункту 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який уважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Конвенцією порушення.
При вирішенні позовних вимог про компенсацію завданої позивачу моральної шкоди, а також розміру цієї шкоди, суд застосовує практику ЄСПЛ та керується розміром задоволених вимог заявників по схожим спорам, що розглядалися ЄСПЛ, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ «Хачукаєви проти росії», «Сагаєва та інші проти росії», «Ісламова проти росії», «Султигов та інші проти росії», а також зокрема рішення у справі «Лоізіду проти Турецької Республіки», згідно якого вирішено зобов'язати сплатити компенсацію заявнику, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами.
З огляду на це, суд вважає належним, обраний позивачем спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені рф відносно позивача та її сина ОСОБА_4 .
Як вбачається із матеріалів справи, позивач до початку військової агресії з боку російської федерації, як повноправна громадянка своєї країни, була змушена залишити свій налагоджений побут та місце проживання через обставини, на які вона не мала впливу, через що зазнала значного психологічного тиску на неї особисто та на її сім'ю. Бойові дії призвели до неможливості подальшого проживання у м. Авдіївка Донецької області, а тому у квітні 2014 року позивач з її сином змушена була залишити місце свого мешкання, змінивши власний побут та спосіб життя.
Суд визнає аргументи позивача щодо порушення російською федерацією основних прав та свобод, що призвели до серйозних страждань ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_4 . Військовий конфлікт відбувається за особливої цинічності порушення прав людини, що призводить до внутрішніх турбот та відсутності змоги жити так, як раніше, до військової агресії рф проти України. Позивачі постійно переживають невпевненість, втратили душевний спокій та звичний спосіб життя, відчуваючи постійний стрес та пригніченість. Окрім того, суд враховує, що позивачі протягом тривалого часу втратили можливість користуватись і розпоряджатись своїм житлом, можливість спілкуватись з родиною, змінили звичний ритм життя через тривалу окупацію частини Донецької області, і ці обставини і далі мають вплив на їхнє життя.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Разом з тим, суд вважає, що розмір моральної шкоди, який заявлений позивачами, в розмірі по 73 980 000,00 грн., що на 31.07.2022р. дорівнює 2 000 000 євро кожному, є значно завищеним, та таким, що не відповідає розмірам задоволених вимог заявників по схожим справам, що розглядалися ЄСПЛ.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала особа, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Вказаний висновок висловлений, у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 591/4825/17 (провадження № 61-1188св18).
При оцінці обґрунтованості вимог про відшкодування моральної шкоди необхідно керуватися принципом розумності, тобто виходити з об'єктивно передбачуваних за обставин конкретної справи втілень моральної шкоди. Відповідно, як основний доказ заподіяння моральної шкоди слід розглядати достатньо переконливі з погляду розумності пояснення потерпілої сторони щодо характеру завданих їй немайнових втрат.
Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. Розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.
Разом з тим, з огляду на моральну зумовленість виникнення інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.
Оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд враховує обставини справи, характер та обсяг страждань, які зазнав позивач та її син, множинний характер порушень їх конституційних прав, характер немайнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін у їх житті, час та зусилля, необхідні для можливості відновлення попереднього стану, а тому суд приходить до висновку, що справедливою сумою компенсації моральних страждань є по 1 500 000,00 грн.
Таким чином, враховуючи викладене, суд доходить висновку, що позовні вимоги слід задовольнити частково та стягнути з відповідача на користь позивача 1 моральну шкоду в розмірі 1 500 000,00 грн. та на користь позивача 2 моральну шкоду в розмірі 1 500 000,00 грн.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що позивачі звільнені від сплати судового збору за подання позову, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 24 810,00 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 30, 76-89, 141, 258, 259, 263-265, 274-279 ЦПК України, суд, -
ВИРІШИВ:
1. Позов ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Холостенко Олексій Васильович, та ОСОБА_1 в інтересах дитини ОСОБА_2 до російської федерації, третя особа Міністерство закордонних справ України про відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.
2. Стягнути з держави російської федерації на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди в розмірі 1 500 000 грн. (один мільйон п'ятсот тисяч гривень 00 коп.).
3. Стягнути з держави російської федерації на користь ОСОБА_2 у відшкодування моральної шкоди в розмірі 1 500 000 грн. (один мільйон п'ятсот тисяч гривень 00коп.).
4. В іншій частині у задоволенні позову відмовити.
5. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
6. Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Київського апеляційного суду або через Голосіївський районний суд міста Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Відомості про учасників справи:
Позивач 1: ОСОБА_1 , адреса АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Позивач 2: ОСОБА_2 , адреса АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_3 (в інтересах якого дії Позивач 1)
Відповідач: російська федерація, адреса приймальня президента російської федерації у москві: 103132, москва, вул. Іллінка, 23/16, під'їзд 11.
Третя особа: Міністерство закордонних справ України, адреса 01018, м. Київ, Михайлівська площа, 1, ЄДРПОУ 00026620.
Суддя І.О. Ольшевська