Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"16" вересня 2010 р. Справа № 29/258-10
вх. № 7040/5-29
Суддя господарського суду
при секретарі судового засідання
за участю представників сторін:
позивача - не з"явився
відповідача - Сухомудренко І.О.
розглянувши справу за позовом СПДФО ОСОБА_2, м. Біла Церква
до ЗАТ "Філіп Морріс Україна", с. Комуніст
про визнання договору недійсним
Позивач просить суд визнати недійсним договір №135 від 01.04.05р., укладений між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Філіп Морріс Україна».
В обгрунтування свого позову, позивач вказує на те, що спірний договір не відповідає вимогам ст. 203 Цивільного кодексу України, а саме, відсутнє нотаріальне посвідчення цього договору, сторонами при підписанні договору не було досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов, а саме, угода була підписана без специфікації. Також, позивач вказує, що необхідною умовою для укладання угоди була згода дружини, в тексті укладеної угоди така згода відсутня, а також те, що у Позивача є неповнолітні діти, інтереси яких повинні бути захищені вразі настанні несприятливих обставин, при укладанні договору купівлі-продажу згідно ст. 224 Цивільного кодексу України необхідно було отримати дозвіл органу опіки і піклування, однак, такого дозволу на момент укладання угоди отримано не було.
Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечує повністю, з підстав зазначених у відзиві.
Позивач в судове засідання не з "явився, вимоги ухвали суду про порушення провадження по справі не виконав. Про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить поштове повідомлення.
Враховуючи те, що норми ст. 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглядати справу за наявними у справі і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Розглянувши надані суду докази, вислухавши пояснення представника позивача, суд встановив наступне.
01 квітня 2005 року між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Філіп Морріс Україна» був укладений договір №135 відповідно до якого, Відповідач продає, а Позивач купує тютюнові вироби та приймає на себе обов'язки щодо розповсюдження та реалізації продукції на умовах, що передбачені угодою.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких с необхідним для чинності правочину зокрема:
1 - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
2 - особа, яка вчинять правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
3 - волевиявлення учасника правочину мас бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
4 - правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
5 - правочин мас бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
6 - правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Позивач зазначає, що Договір було укладено в простій письмові формі, та що Договір не було посвідчено нотаріально, що не дало змоги встановити дієздатність Позивача при його укладенні. На підставі вищевикладеного Позивач просить визнати Договір недійсним.
Ці посилання Позивача не можуть бути прийняті судом до уваги. оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 209 Цивільного кодексу України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Чинним законодавством України не встановлено необхідність нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу тютюнових виробів. Сторонами також не було досягнуто жодної домовленості про нотаріальне посвідчення Договору.
Крім того, відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
По-друге, що стосується доводів Позивача про можливу відсутність у нього необхідного обсягу дієздатності для укладення Договору, то відповідно до ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України позивач не надав жодних доказів того, що обсяг його дієздатності був недостатнім для укладення Договору, його доводи в цій частині є безпідставними.
Посилання Позивача на те, що Позивач та Відповідач при підписанні Договору не погодили таку істотну умову Договору як ціна є безпідставним та не відповідає фактичним обставинам. Відповідно до пункту 2.1 Договору ціни в українських гривнях за Товари, які продаються за цим Договором, та поставляються Покупцю на умовах ОБР, якщо Продавець не повідомить про інше, визначаються в Додатку до цього Договору. 1 квітня 2005 року сторонами був підписаний Додаток №1 до Договору від 01.04.2005 р., яким були встановлені та погоджені найменування та ціна тютюнових виробів, що повинні були поставлятися Відповідачем Позивачеві відповідно до Договору. Таким чином, ціна в Договорі була належним чином погоджена сторонами під час його укладання.
Також, на думку позивача укладання будь-яких договорів фізичною особою - підприємцем потребує згоди іншого з подружжя відповідно до ст.ст. 368-369 ЦК України у зв'язку з тим, що майно фізичної особи - підприємця перебуває у спільній сумісній власності подружжя. Внаслідок цього позивач вважає, що Договір на цій підставі повинен бути визнаний недійсним.
Відповідно до ст. 42-43 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.
Відповідно до ст. 52 ЦК України фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа -підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.
Згідно з ч. 2 ст. 61 Сімейного кодексу України об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Таким чином, на укладення будь-яких угод з метою здійснення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем не потрібно отримання жодної згоди іншого з подружжя. Така правова позиція підтверджується зокрема і Постановою Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя". Так, в п. 29 вказаної Постанови Пленуму ВСУ зазначено, що відповідно до положень статей 57, 61 Сімейного кодексу України та ст. 52 ЦК України майно приватного підприємства чи фізичної особи -підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.
Враховуючи вищевказане, посилання Позивача на необхідність отримання згоди дружини на укладення Договору, є необгрунтованим.
Позивач також вважає, що при укладанні Договору необхідно було отримати дозвіл органу опіки і піклування, у зв'язку з тим, що у Позивача є неповнолітні діти. Така позиція Позивача є помилковою та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства України.
Сам Позивач не надає жодного доказу на підтвердження цього факту, а тому така вимога є необґрунтованою.
Крім того, відповідно до статті 17 Закону України "Про охорону дитинства", батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.
Також, листом Міністерства юстиції України від 18.02.2004 р. № 19-14-73, роз'яснено, що законодавство України передбачає обов'язкове отримання дозволу органу опіки та піклування при вчиненні батьками правочинів щодо відчуження нерухомого майна, яке належить їх дітям, але підписаний між Позивачем та Відповідачем Договір не передбачає відчуження будь-якого нерухомого майна, а тим більше нерухомого майна неповнолітніх дітей.
Крім того, Верховний Суд України, як орган до компетенції якого відноситься узагальнення судової практики з метою формування єдиної практики правозастосування, в своєму рішенні від 27.05.2009 р. встановив, що за умови укладення батьками договору застави квартири де проживає їх неповнолітня дитина, та, беручи до уваги те, що батьки не мають права без дозволу органа опіки та піклування розпоряджатися майновими правами дітей, встановив, що неповнолітня дитина майнових прав щодо квартири, яка є забезпеченням договору іпотеки не мала.
Таким чином, суд прийшов до висновку, що вищезазначені положення ЦК, норми Закону України "Про охорону дитинства", лист Міністерства юстиції України від 18.02.2004 р. № 19-14-73 та судова практика свідчать про необґрунтованість зазначеної підстави для визнання Договору недійсним, навіть як би наявність у Позивача неповнолітніх дітей була підтверджена документально.
Враховуючи викладене вище, суд визнав позовні вимоги необгрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 44 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов"язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов"язаних з розглядом справи. Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок іншої сторони і в тому разі коли друга сторона звільнена від його сплати; суми які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов"язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов"язаних з розглядом справи покладаються при задоволенні позову на відповідача, а при відмові в позові - на позивача.
За таких обставин, суд, керуючись ст. ст. 22, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України,
В позові відмовити повністю.
Суддя
повний текст рішення підписано 21.09.10