Справа № 545/232/18 Номер провадження 33/814/1572/23Головуючий у 1-й інстанції Шелудяков Л.В. Доповідач ап. інст. Панченко О. О.
06 вересня 2023 року м. Полтава
Суддя Полтавського апеляційного суду Панченко О.О. ознайомившись з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову судді Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року у справі про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення,
Короткий зміст матеріалів справи
Постановою судді Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року провадження в справі про адміністративне правопорушення передбачене ст. 173 КУпАП відносно ОСОБА_2 закрито на підставі п.1 ст. 247 КУпАП у зв'язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.
Роз'яснено, що постанова може бути оскаржена протягом десяти днів.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2019 року, ухваленою суддею Гонтар А.А., апеляційну скаргу адвоката Омелай Наталії Михайлівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову судді Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року, щодо ОСОБА_2 - без змін.
Роз'яснено, що постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
17 серпня 2023 року на адресу Полтавського апеляційного суду з Полтавського районного суду Полтавської області надійшли матеріали адміністративної справи за ст. 173 КУпАП відносно ОСОБА_2 , за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року.
Також на адресу Полтавського апеляційного суду 05 вересня 2023 року від ОСОБА_1 надійшла апеляційна скарга на постанову Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року, в якій остання просить скасувати вищезазначену постанову місцевого суду та прийняти нову постанову якою визнати ОСОБА_2 винним у вчиненні адміністративного правопорушення за ст. 173 КУпАП.
Мотиви суду
Із матеріалів даної справи про адміністративне правопорушення вбачається, що місцевим судом по суті було ухвалено судове рішення - постанова судді Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року. Беручи до уваги вимоги поданої апеляційної скарги ОСОБА_1 , слід дійти висновку, що предметом апеляційного оскарження останньої є саме постанова судді Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року.
Частиною другою статті 294 КУпАП передбачено, що постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена протягом десяти днів з дня винесення постанови особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником, а також прокурором у випадках, передбачених частиною п'ятою статті 7 та частиною першою статті 287 цього Кодексу. Апеляційна скарга, подана після закінчення цього строку, повертається апеляційним судом особі, яка її подала, якщо вона не заявляє клопотання про поновлення цього строку, а також якщо у поновленні строку відмовлено.
З матеріалів справи вбачається, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, скориставшись своїм процесуальним правом на оскарження постанови, звернулася до Полтавського апеляційного суду з апеляційною скаргою на постанову судді Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року.
За результатами апеляційного перегляду судового рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції прийняв постанову, якою, зокрема, апеляційну скаргу адвоката Омелай Наталії Михайлівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову судді Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року, щодо ОСОБА_2 - без змін.
Крім того, нормами статті 294 КУпАП передбачено, що постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Відповідно до Рішення від 29 червня 2010 р. № 17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права. Так, Конституційний Суд України зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Правова визначеність передбачає стабільність і цілісний характер законодавства, здійснення адміністративної та судової практики на основі закону відповідно до принципу верховенства права, а також прозорість і демократизм при прийнятті владних рішень.
Суд також враховує принцип законних очікувань, який є наслідком принципу правової визначеності. Він спрямований на те, щоб у випадках, коли особа переконана, що досягне певного результату, якщо буде діяти відповідно до норм правової системи, забезпечити захист цих очікувань.
Водночас, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (пункт 57 Рішення у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства», заява № 8225/78, пункт 96 Рішення у справі «Кромбах проти Франції», заява № 29731/96).
Згідно з Конституцією України допускається можливість обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду (пункт 8 частини третьої статті 129), однак воно не може бути свавільним та несправедливим; таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією та законами України; переслідувати легітимну мету; бути обумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим; у разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права.
Так, суд апеляційної інстанції зазначає, що ОСОБА_1 , скориставшись правом на апеляційне оскарження постанови місцевого суду, яке передбачено правовими нормами КУпАП, вже зверталась до Полтавського апеляційного суду з апеляційною скаргою на постанову судді Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року, в результаті чого оскаржуване судове рішення було залишено без змін.
Постанова Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2019 року набрала законної сили негайно після її винесення, є остаточною, оскарженню не підлягає та згідно статті 129-1 Конституції України є обов'язковою до виконання.
Суд враховує, що розглядаючи справу N 5-рп/2013, Конституційний Суд України у рішенні від 26 червня 2013 року зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Сформовані та вже усталені позиції Європейського суду з прав людини стосовно виконання судових рішень полягають у наступному: право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) («Шмалько проти України», заява N 60750/00, пункт 43). Суд також виходить з того, що важко уявити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процедурні гарантії, які надано сторонам, - справедливість, відкритість і оперативність проваджень, - і не передбачав би гарантій виконання судових рішень протоколу («Бурдов проти Росії», заява N 589498/00, пункт 34).
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Hornsby v. Greece» (заява N 18357/91, пункт 40), «Деркач та Палек проти України» (заяви N 34297/02 та N 39574/02, пункт 18): право на суд, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін; ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок; право на звернення до суду також передбачає практичне виконання остаточних, обов'язкових для виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду стороні у провадженні; виконання судового рішення, яке набрало законної сили підлягає обов'язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов'язок («Immobiliare Saffi v. Italy», заява N 22774/93, пункт 74).
У пункті 33 рішення Європейського суду з прав людини «Сокур проти України» (N 29439/02) зазначено про те, що держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
Оскільки судом апеляційної інстанції за апеляційною скаргою ОСОБА_1 вже переглядалася постанова судді Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року та за результатами апеляційного перегляду судового рішення було ухвалено постанову, що є остаточною та оскарженню не підлягає, то з урахуванням принципу правової визначеності, законних очікувань та обов'язковості виконання судового рішення, Полтавський апеляційний суд позбавлений можливості повторного перегляду оскаржуваного ОСОБА_1 судового рішення.
Висновки суду
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у справі «Мельник проти України» право доступу до суду не є абсолютним, воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями.
Оскільки чинними нормами КУпАП передбачено певний порядок оскарження судових рішень місцевого суду, остаточність постанови суду апеляційної інстанції, а також основні засади судочинства, які закріплені Конституцією України, то з огляду на норми права вбачається, що ОСОБА_1 позбавлена можливості повторного звернення з апеляційною скаргою на оскаржуване нею раніше судове рішення місцевого суду, за результатами якого вже було ухвалено остаточну постанову, яка підлягає обов'язковому виконанню.
Разом з тим, в КУпАП відсутня норма, що прямо передбачала б порядок дій у випадку повторного подання апеляційної скарги особою, яка притягається до адміністративної відповідальності у випадку перегляду по суті справи у суді апеляційної інстанції та ухвалення останнім остаточного судового рішення, однак частина друга статті 294 КУпАП встановлює, що апеляційна скарга, подана після закінчення встановленого десятиденного строку, повертається апеляційним судом особі, яка її подала, якщо вона не заявляє клопотання про поновлення цього строку, а також якщо у поновленні строку відмовлено.
На підставі викладеного, керуючись статтями 7, 287, 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову судді Полтавського районного суду Полтавської області від 01 лютого 2018 року - повернути особі, яка її подала.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя Полтавського
апеляційного суду О.О. Панченко