П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
03 липня 2023 р.м. ОдесаСправа № 400/1172/22
Головуючий І інстанції: Мельник О.М.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Косцової І.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційні скарги ОСОБА_1 та Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 січня 2023 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту судового рішення - 31.01.2023р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
27.01.2022р. ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду із позовом до Південного МРУ Міністерства юстиції (м.Одеса), в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати йому при звільненні з державної служби всіх належних грошових сум;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021р. по 14.07.2022р. у розмірі - 461740,50 грн.;
- стягнути з відповідача на свою користь понесені ним судові витрати на сплату судового збору у розмірі 992,40 грн., витрати на правову допомогу у розмірі 20000 грн. та 10% від присудженої суми гонорару успіху адвоката.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що відповідача, на підставі судових рішень від 12.04.2021р. у справі № 420/12968/20 та від 19.07.2021р. у справі № 420/6712/21, було зобов'язано виплатити йому винагороду державного виконавця у загальній сумі - 218961,54 грн. Водночас, згідно зі ст.117 КЗпП України, в разі невиплати з вини уповноваженого органу належних звільненому працівнику сум у строки, зазначені у ст.116, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація зобов'язана виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Отже, як стверджує позивач, він має право на отримання від відповідача середнього заробітку за весь час затримки виплати коштів, а саме до дня фактичного розрахунку. Втім, відповідач зазначеної виплати не здійснив, що слугувало підставою для звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 січня 2023 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 при звільненні з державної служби всіх належних грошових сум. Зобов'язано Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Одеса) нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021р. по 14.07.2022р. (день фактичного розрахунку) у розмірі - 42095,93 грн. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі - 992,40 грн. та судові витрати у виді витрат на професійну правничу допомогу в розмірі - 2000 грн.
Не погоджуючись із вказаним вище рішенням суду першої інстанції, Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Одеса) та ОСОБА_1 подали апеляційні скарги.
У поданій апеляційній скарзі позивач посилається на те, що рішення суду 1-ї інстанції в частині зменшення розміру відшкодування та витрат на правову допомогу постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення цих питань та неповного з'ясування судом обставин справи, просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31.01.2023р. в цій частині та прийняти нове, яким:
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021р. по 14.07.2022р. у розмірі - 461740,50 грн (1315,50 грн. х 351 робочих дні);
- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на його користь судові витрати у виді втрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20000 грн. та 10% від присудженої суми гонорар успіху адвоката.
Так, на думку позивача, суд 1-ї інстанції, при прийнятті оскаржуваного рішення, невірно оцінив обставини справи і не врахував того, що бездіяльність відповідача щодо невиплати йому винагороди державного виконавця (загальний розмір винагороди складає - 218961,54 грн.) визнана в судовому порядку протиправному, а рішення суду, у свою чергу, було пред'явлено до виконання та фактично виконане відповідачем лише 14.07.2022р. (через 351 робочий день після звільнення позивача).
Представник Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), у поданій ним апеляційній скарзі також зазначив, що рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення суду від 31.01.2023р. та прийняти нове - про відмову у задоволенні позовний вимог в повному обсязі.
Зокрема, відповідач звертає увагу на те, що винагорода державному виконавцю є одноразовою і заохочувальною виплатою, яка призначається та здійснюється окремо по кожному виконавчому документу, що був фактично виконаний державним виконавцем. Разом із тим, вказана винагорода виплачується за рахунок коштів виконавчого провадження (стягнутого з боржника виконавчого збору), тобто за рахунок коштів боржника, а не роботодавця.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 09.02.2023р. апеляційну скаргу позивача - залишено без руху.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 23.02.2023р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
24.02.2023р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Відповідач, належним чином повідомлений про розгляд даної справи, правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Ухвалою судді П'ятого апеляційного адміністративного суду від 09.03.2023р. апеляційну скаргу Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) - залишено без руху.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04.04.2023р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
12.04.2023р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини.
Позивач - ОСОБА_1 з 02.03.2020р. по 22.02.2021р. займав посаду заступника начальника Управління - начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса).
22.02.2021р. наказом Міністерства юстиції України від 19.02.2021р. №333/к позивача звільнено з займаної посади «за взаємною згодою сторін».
12.04.2021р. рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/12968/20, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 29.12.2021р., визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не виплати позивачу винагороди державного виконавця на підставі наказу від 14.04.2020р. №1919 про виплату винагороди ОСОБА_1 у сумі - 191307,82 грн. та зобов'язано здійснити її виплату.
19.07.2021р. рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/6712/21, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 26.10.2021р., зобов'язано відповідача видати наказ та виплатити позивачу винагороду у сумі - 27653,72 грн. за довідками щодо розподілу винагороди від 22.02.2021р. у виконавчих провадженнях №61042276, №63029940 та №6349551.
14.07.2022р. відповідачем, на виконання судових рішень, було сплачено на рахунок ОСОБА_1 винагороду державного виконавця в повному обсязі, що підтверджується довідкою АТ КБ «ПриватБанк» від 27.01.2023р.
Позивач, вважаючи, що відповідачем протиправно не здійснено нарахування та виплату йому винагороди державного виконавця в повному обсязі, а також не проведено повного розрахунку при звільненні, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд 1-ї інстанції, враховуючи принципи справедливості та співмірності, дійшов висновку, що позивачу підлягає відшкодуванню сума у розмірі 42095,93 грн.
При цьому, вирішуючи питання про розумність і співмірність витрат на професійну правничу допомогу, суд 1-ї інстанції, з огляду на те, що предмет спору у справі не є складним, обсяг доказів, які потребували подання позивачем, і їх обсяг дослідження досить обмежений, а справа розглянута в письмовому провадженні, дійшов висновку про те, що сума витрат позивача, пов'язаних з оплатою послуг адвоката, не може вважатись співмірною та пропорційною у розмірі - 30124,95 грн., у зв'язку з чим стягнув з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі - 2000 грн.
Однак, колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх лише частково обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Аналогічні положення фактично містяться і в ч.1 ст.2 КЗпП України.
За визначенням, наведеним у ст.94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим же Кодексом, Законом України «Про оплату праці» від 24.03.1995р. №108/95-ВР та іншими нормативно-правовими актами.
Поряд із цим, за змістом ст.1 Закону №108/95-ВР, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Відповідно до ст.2 Закону №108/95-ВР, основна заробітна плата це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Так, вона включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені чинним законом; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Згідно з ч.1 ст.8 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02.06.2016р. №1403-VIII, державні виконавці, керівники та спеціалісти органів державної виконавчої служби є державними службовцями.
За змістом ст.13 цього Закону, заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, винагороди, а також інших надбавок згідно із законодавством.
Так, порядок виплати та розміри винагород працівникам органів державної виконавчої служби встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Як передбачено п.3 «Порядку обчислення середньої заробітної плати» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100), При обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у п.4 цього Порядку.
У той же час, пп. «б» п.4 Порядку №100 встановлено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Відповідно до п.2 «Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2016р. №643), у разі фактичного виконання (повного/часткового) виконавчого документа майнового характеру, стягнення заборгованості із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців, за виконавчим документом про стягнення аліментів державним виконавцям, визначеним у ч.1 ст.7 Закону №1403-VIII, виплачується винагорода у визначеному Порядку розмірі.
Державному виконавцю, на виконанні у якого перебував виконавчий документ немайнового характеру та який забезпечив його фактичне виконання в повному обсязі, виплачується винагорода в розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, якщо боржником за виконавчим документом є фізична особа, та двох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, якщо боржником за виконавчим документом є юридична особа (п.3 Порядку №643).
Пунктом 17 Порядку №643 передбачено, що винагорода виплачується одночасно з виплатою заробітної плати.
За правилами п.18 Порядку №643, виплата винагороди здійснюється в межах та за рахунок відповідних надходжень до спеціального фонду державного бюджету на підставі кошторисів та планів асигнувань спеціального фонду на відповідний рік.
Згідно з «Інструкцією щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету (затв. наказом Міністерства фінансів України від 12.03.2012р. №333), винагорода державного виконавця включена до коду економічної класифікації видатків (КЕКВ) 2.1.1.1 «заробітна плата».
Аналізуючи вказані вище норми законодавства у межах доводів апеляційної скарги відповідача вбачається, що винагорода виконавця є частиною його оплати праці. Введення інституту винагороди державного виконавця мало на меті стимулювання своєчасного виконання рішень судів та інших компетентних органів, що сприяє підвищенню авторитету правосуддя, дотриманню принципу законності як складової верховенства права. Право на винагороду у державного виконавця виникає у зв'язку з повним фактичним виконанням виконавчого документу, стягненням виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій
Таким чином, винагорода державному виконавцю відноситься до виплат, що належать до фонду оплати праці, вказана виплата не включена до переліку виплат, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно із чинним законодавством, наведеному у п.4 Порядку №100.
Суд наголошує, що винагорода державному виконавцю за своєю суттю охоплюється поняттям «додаткова заробітна плата» та входить до структури заробітної плати, оскільки ця стимулююча виплата виплачується за сумлінне виконання державним виконавцем своїх обов'язків під час проведення виконавчих дій. Враховуючи те, що вказана виплата може виплачуватись неодноразово в залежності від якості та результативності праці державного виконавця, продуктивності його роботи, вона не може вважатись одноразовою грошовою виплатою.
З огляду на викладене, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі відповідача.
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої позивачем апеляційної скарги, судова колегія звертає увагу на наступне.
За правилами абз.2 ст.233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Згідно з ч.1 ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Положеннями ч.1 ст.117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Однак, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ч.2 ст.117 КЗпП України).
З аналізу наведених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум.
При дотриманні вказаних вище умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Зокрема, Конституційний Суд України у рішенні від 22.02.2012р. №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117,237-1 цього Кодексу роз'яснив, що відповідно до ст.47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.02.2020р. по справі №821/1083/17, ст.116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При цьому, невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені у ст.117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка, в першу чергу, є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц та Верховним Судом у постановах від 16.07.2020р. у справі №400/2884/18, від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, від 16.07.2020р. у справі №825/1540/17, від 30.04.2020р. у справі №140/2006/19, від 13.08.2020р. у справі №808/610/18.
Так, згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України, обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з вказаною обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Водночас, варто зазначити, що для задоволення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні необхідно точно визначити період такої затримки.
Для точного визначення періоду затримки розрахунку при звільненні необхідно встановити день фактичного розрахунку, як кінцеву дату нарахування середнього заробітку за час затримки всіх виплат при звільненні.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний суд у постанові від 30.04.2020р. у справі №140/2006/19.
Отже, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Матеріалами справи підтверджується та не заперечується сторонами у справі, виплата позивачу винагороду державного виконавця здійснена - 14.07.2022р., тобто поза межами строку, визначеного ст.116 КЗпП України.
Таким чином, враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу розрахунку у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої положеннями ст.117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що в ОСОБА_1 наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати винагороди державного виконавця, на підставі положень зазначеної статті.
Що ж стосується періоду затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби та, відповідно, розміру стягнення середнього заробітку за час такої затримки, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Пунктом 2 Порядку №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку із навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За п.8 цього Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як зазначено в п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999р. №13, задовольняючи позовні вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні конкретні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.
Оскільки справляння та сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, суд має визначити зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів.
Так, зі змісту наявних у матеріалах даної справи довідок ПФУ про нараховану заробітну плату (дохід, грошове забезпечення) від 17.02.2021р. та 20.08.2021р. вбачається, що за два останні місці перед звільненням позивачу нарахована заробітна плата у загальному розмірі - 42095,93 грн. (за грудень 2020р. - 18113,68 грн. та за січень 2021р. - 23982,25 грн.), а тому середньомісячна заробітна плата складає - 21047,97 грн., а середньоденне грошове утримання, із урахуванням кількості саме робочих днів за календарні місяці грудня 2020р. та січня 2021р., становить - 1315,50 грн. (42095,93 грн./32 дні).
У той же час, період затримки виплати належних позивачу сум при його звільнені складає - 505 календарні дні та обраховується з першого дня після остаточного звільнення з посади (23.02.2021р.) до дня остаточного розрахунку, тобто по - 13.07.2022р. включно (останній день затримки перед днем виплати). Виходячи з цього, розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, який підлягає стягненню на користь позивача, складає - 664327,50 грн. (1315,50 грн. х 505).
З огляду на викладене вище, колегія суддів не повною мірою погоджується з висновками суду 1-ї інстанції в частині визначення розміру середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні позивача, виходячи з кількості робочих днів за період з 23.02.2021р. по 14.07.2022р. (351 робочий день).
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (п.71 постанови від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку за весь час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати (п.91 постанови від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, із чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
За обставин цієї справи, судова колегія вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
У цій справі загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав - 238154,66 грн., з яких: заробітна плата за лютий 2021р., розмір якої підтверджується згаданою вище довідкою ПФУ, - 19193,12 грн. (8,06 %) та винагорода державного виконавця, розмір якої було встановлено судовими рішеннями, - 218961,54 грн. (91,94 %).
Обрахована судом апеляційної інстанції на підставі Порядку №100 сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату одноразової грошової допомоги при звільненні становить - 664327,50 грн.
Таким чином, виходячи з принципу пропорційності, належним та достатнім способом захисту порушених прав позивача є стягнення на його користь 610782,70 грн. як середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (тобто 91,94% від 664327,50 грн.). При цьому, судом враховано значущість частки невиплачених ОСОБА_1 сум та, беззаперечно, досить тривалий термін їх виплати.
Як наслідок, судова колегія не погоджується з рішенням суду першої інстанції в повній мірі (в частині обрахунку та визначення остаточного розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні) та не може залишити його в силі у відповідній частині.
До того ж, подібний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі №480/3105/19 та від 23.12.2020р. у справі №803/1768/17.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Надаючи правову оцінку висновкам Другого апеляційного адміністративного суду, пов'язаним з вирішенням питання про відшкодування позивачу витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів виходить з наступного.
Статтею 16 КАС України регламентовано, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
За приписами ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ст.134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в т.ч. гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в т.ч. впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як передбачено положеннями ч.ч.1,7 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Відповідно до ч.9 ст.139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в т.ч. чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження чи заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Таким чином, документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, кількість витраченого адвокатом часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Окрім того, варто зазначити, що у відповідності до п.154 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Lavents v. Latvia» (заява №58442/00), суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Тобто, при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерієм розумності їхнього розміру, виходячи із конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.
Слід звернути увагу на те, що правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні врегульовано Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 вищевказаного Закону, договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
За змістом ст.ст.27,30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати та умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини.
Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що адвокатський гонорар може існувати у двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення, а саме: при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
У п.3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009р. №23-рп/2009 визначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів та звернень, довідок, заяв, скарг, а також здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (п.21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №755/9215/15-ц).
Ключовим критерієм під час розгляду питання щодо можливості стягнення «гонорару успіху» у справі яка розглядається є розумність заявлених витрат. Тобто розмір відповідної суми має бути обґрунтованим. Крім того, підлягає оцінці необхідність саме такого розміру витрат.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.05.2023р. у справі №440/7120/20.
Матеріалами справи підтверджується, що з метою захисту своїх законних прав та інтересів між позивачем та адвокатом Сендик О.О. було укладено Договір про надання правової допомоги від 17.01.2022р. №1, у відповідності до п.5 якого, ціна договору зазначена в додатковій угоді до даного Договору, яка є невід'ємною його частиною.
Так, додатковою угодою від 17.01.2022р. №1/1 до Договору про надання правової допомоги від 17.01.2022р. №1 встановлено, що за юридичну допомогу, зазначену у п.1 Договору, клієнт сплачує адвокату:
- консультація клієнта, узгодження правової позиції (6 год.) - 8000 грн.;
- підготовка та ознайомлення з документами на досудовому розгляді, підготовка та складання документів до суду (8 год.) - 10000 грн.;
- представництва інтересів клієнта у суді (1 судове засідання) - 2000 грн.;
- гонорар успіху адвоката складає - 10% виграшної суми.
На переконання колегії суддів, надані документи дійсно дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх загальну вартість. Між тим, наявні у матеріалах справи документи на обґрунтування понесених витрат на правничу допомогу не є безумовною підставою для їх відшкодування у вказаному розмірі (20000 грн. та гонорар успіху) з іншої сторони у справі, адже відповідний розмір має відповідати критерію розумності, пропорційності та співмірності таких витрат.
Так, як видно з матеріалів справи, судом першої інстанції було детально проаналізовано зміст наданих представником позивача документів на підтвердження заявленого розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу та цілком обґрунтовано зауважено про те, що ці надані докази свідчать про невідповідність заявленої до стягнення суми витрат встановленим ст.134 КАС України критеріям, з огляду на їх співмірність та необхідність.
Суд першої інстанції навів мотиви, з яких він виходив при частковому задоволенні заяви, й такі заявником апеляційної скарги не спростовані.
Зокрема, при вирішенні питання щодо розподілу витрат, пов'язаних із правовою допомогою адвоката, судова колегія враховує, що справа даної категорії, у відповідності до предмету спору, є справою незначної складності, розгляд якої здійснювався в порядку письмового провадження (без виклику сторін) за наявними у ній матеріалами. При цьому, колегією суддів проаналізовано відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень (http://reestr.court.gov.ua), за даними якого має місце оприлюднення численних судових рішень судів різних інстанцій з аналогічного предмету спору та подібними мотивами тим, що приведені і в даній позовній заяві (стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку), що значно спрощувало роботу адвоката при підготовці даного адміністративного позову.
Колегія суддів вважає завищеною оплату наданих послуг представником позивача в суді першої інстанції, так як позивач фактично і не отримував послуг адвоката стосовно представництва його інтересів під час розгляду справи по суті, оскільки останній взагалі не приймав участь у судовому засіданні по вказаній справі (справа розглянута в порядку письмового провадження). До того ж , підготовка цієї справи в суді попередньої інстанції не вимагала великого обсягу аналітичної й технічної роботи, та витраченого часу (14 год.), що, з урахуванням часткового задоволення позовної заяви, свідчить про явне завищення розміру правової допомоги за складання позовної заяви та, як наслідок, необхідність його зменшення.
Погоджуючись із висновком суду 1-ї інстанції про стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у загальному розмірі - 2000 грн., колегія суддів зазначає про те, що зазначена сума витрат на правничу допомогу дійсно є співмірною та складністю даної справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді першої інстанції, та відповідає критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру. Вказаний розмір витрат обумовлений об'єктивною тривалістю часу, яку мав витратити адвокат під час супроводу справи у суді 1-ї інстанції, якістю та об'ємом підготовлених матеріалів, а також складністю питань, які були предметом судового розгляду.
Колегія суддів наголошує на тому, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (постанова Верховного Суду від 30.01.2023р. №910/7032/17).
Отже, доводи апеляційної скарги позивача лише частково знайшли своє підтвердження.
Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову, що, у свою чергу, не було відповідним чином реалізовано апелянтом при розгляді справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій.
У силу вимог п.2 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити судове рішення.
Як передбачено ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду 1-ї інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або ж зміни рішення є:
1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Згідно з ч.4 ст.317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або ж зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Підсумовуючи вищевикладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи та надав їм юридичну оцінку, проте обрав «неефективний» спосіб відновлення порушеного права, що є підставою для часткової зміни резолютивної рішення суду 1-ї інстанції.
Керуючись ст.ст.308,311,315,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Апеляційну скаргу Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) - залишити без задоволення.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 січня 2023 року - змінити та викласти абзац 3 його резолютивної частини в наступній редакції:
«Зобов'язати Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Одеса) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.02.2021 року по 13.07.2022 року включно (останній день затримки перед днем виплати) у розмірі 610782,70 грн. (шістсот десять тисяч сімсот вісімдесят дві гривні 70 копійок)».
В іншій частині рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 31 січня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 03.07.2023р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: І.П. Косцова
В.О. Скрипченко