07 вересня 2010 р. № 45/335
Доповідач -суддя Плюшко І.А.
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Плюшка І.А. - головуючого,
Бернацької Ж.О.,
Разводової С.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "ВЕТА"
на рішення господарського суду міста Києва від 17 грудня 2009 року
та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.05.2010 р.
у справі № 45/335
господарського суду міста Києва
за позовом Компанії "РІЗО (Німеччина) ГмбХ" (RISO (Deutschland) GmbH)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "ВЕТА"
про стягнення 1270517,16 доларів США
за участю представників
позивача - Шапошніков І.Б.
відповідача Салко О.В.
У вересні 2009 Компанія "РІЗО (Німеччина) ГмбХ" (RISO (Deutschland) GmbH) звернулась до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "ВЕТА" про стягнення з відповідача 1.238.002,26 дол. США, з яких 1.147.200,55 дол. США -основного боргу, 60.534,47 дол. США -пені, 30.267,24 дол. США -3% річних.
У процесі розгляду справи по-суті позивач неодноразово збільшував позовні вимоги, та за останньою заявою про збільшення позовних вимог позивач просив стягнути з відповідача 1.572.033,51 дол. США, з яких 1.147.200,55 дол. США -основного боргу, 301.516,35 дол. США - інфляційних втрат, 54.484,58 дол. США -3% річних, 68.832,03 дол. США -пені.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2009 р. (суддя Балац С.В.) позов задоволено частково, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «ВЕТА»на користь Компанії «РІЗО (Німеччина) ГмбХ»(RISO (Deutschland) GmbH) 1 147 200,55 доларів США основного боргу, 54 484,58 доларів США 3 % річних, б доларів США пені, 3 404,93 доларів США витрат по оплаті державного мита, 229,59 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, в задоволенні решти вимог відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.05.2010 р. (судді Андрієнко В.В. -головуючий (доповідач), Буравльов С.І., Вербицька О.В.) Рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2009 р. залишене без змін, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «ВЕТА»- без задоволення.
Постанова мотивована тим, що Рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2009 р. прийнято з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, які мають значення для вирішення даного спору, у зв'язку з чим підстав для його скасування або зміни не вбачається.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням та постановою, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2009 р. та Постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.05.2010 р. і прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з'ясування судами першої та апеляційної інстанцій обставин, що мають значення для справи, порушення і неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
У відзиві на касаційну скаргу позивач просить рішення першої інстанції та постанову апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, вказуючи на безпідставність її доводів.
Обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників сторін, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, 26.10.2005 р. між сторонами укладено дистриб'юторську угоду шляхом підписання тексту двомовного (українською та англійською мовами) документа.
19.05.2008 р. між сторонами укладено додаткову угоду (додаток), яким змінено параграф 10 дистриб'юторської угоди, за яким дистриб'юторська угода регулюється та інтерпретується згідно із законодавством України, а всі спірні питання, пов'язані з цією угодою, передаються на розгляд до судів м. Києва, Україна, що мають виключну юрисдикцію.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно пунктів 3, 6 параграфа 2 дистриб'юторської угоди, оплата поставленої продукції повинна здійснюватися в доларах США протягом 30 календарних днів після відвантаження продукції з консигнаційного складу, умови поставки продукції -EXW (Франко-завод) м. Гамбург згідно з «ІНКОТЕРМС»(2000 р.). В перші 2 роки дії договору позивач надає відповідачу товарний кредит на умовах «консигнаційного складу»в розмірі 250 тис. доларів США, в наступному року дії договору -не більше 200 тис. доларів США, після цього періоду позивач не буде надавати консигнаційного складу. З 1-го жовтня 2008 року всі поставки мають оплачуватися відповідачем повністю. Усі рахунки, що перевищують зазначені ліміти повинні оплачуватися відповідачем негайно.
Виходячи з цього суд першої інстанції, з чим погодився і суд апеляційної інстанції, приходить до висновку, що твердження відповідача про те, що у нього не виникло обов'язку оплатити поставлену продукцію після 01.10.2008 р. спростовується тлумаченням умов дистриб'юторської угоди, зокрема п. 3 параграфа 2.
Проте такі висновки судів обох інстанцій є передчасними, враховуючи наступне.
Згідно пункту 3 параграфа 2 дистриб'юторської угоди рахунки повинні бути оплачені на протязі 30 календарних днів після відвантаження товарів з консигнаційного складу в Україні. Ліміт кредиту -250 000,00 доларів США. Усі суми рахунків, що перевищують цей ліміт, повинні бути сплачені негайно. Для всіх поставок після 1 жовтня 2008 р. Дистриб'ютор буде надавати акредитив або банківську гарантію визнаного банку як гарантію платежу.
Відповідно до пункту 7 параграфа 2 дистриб'юторської угоди РІЗО забезпечить консигнаційний склад Дистриб'ютору в перші два договірні роки із сумою не більш ніж 250 000,00 доларів США. У наступному договірному році консигнаційний склад не буде перевищувати 200 000,00 доларів США. Після цього періоду РІЗО не буде надавати консигнаційного складу. У подальшому буде обговорюватись найбільш ефективний спосіб поставки Товару Дистриб'ютору.
Судами не досліджено виконання позивачем (компанією РІЗО) умов дистриб'юторської угоди щодо забезпечення відповідачу (ТОВ «Фірма «ВЕТА») консигнаційного складу в Україні.
Крім того, судами не досліджено чи мали місце обставини відвантаження продукції з консигнаційного складу в Україні, адже саме ці обставини зумовлюють виникнення обов'язку відповідача щодо оплати за поставлений товар згідно умов дистриб'юторської угоди (пункт 3 параграфа 2).
Судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що факт перетину або не перетину товару кордону України не є доказом його передачі або не передачі від позивача до відповідача, внаслідок чого відмовлено в задоволенні відповідної заяви відповідача про витребування доказів від Державної митної служби України.
Проте такий висновок апеляційного суду зроблений без врахування усіх обставин справи, а саме пункту 3 параграфа 2 дистриб'юторської угоди, відповідно до змісту якого рахунки повинні бути оплачені на протязі 30 календарних днів після відвантаження товарів з консигнаційного складу саме в Україні. Звідси, дослідження обставин перетину або не перетину товару кордону України є визначальним при встановлені обставин виникнення обов'язку відповідача щодо оплати за поставлений товар згідно умов дистриб'юторської угоди.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, умовами поставки продукції за дистриб'юторською угодою визначено умови EXW (Франко-завод) м. Гамбург згідно з «ІНКОТЕРМС»(2000 р.).
Проте судами не досліджено та не дано відповідної правової оцінки матеріалам справи, які містять дані щодо здійснення позивачем поставки товарів відповідачу на умовах СІР (фрахт/перевезення та страхування оплачено до (... назва місця призначення) та DDU (поставка без сплати мита (... назва місця призначення) Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати «ІНКОТЕРМС» (2000 р.).
Судом апеляційної інстанції прийнято як докази копії документів, надані компаніями Siebe&Oldehaverта KPMG, без витребування оригіналів таких документів для огляду в судовому засіданні, що суперечить частині 3 статті 36 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому, встановивши обставини відвантаження компанією Siebe&Oldehaverтовару нанятому відповідачем перевізнику зі складу Siebe&Oldehaver, суд апеляційної інстанції фактично вирішив питання щодо прав і обов'язків компанії Siebe&Oldehaverта відповідних перевізників, проте не залучив до у часті у справі ані компанію Siebe&Oldehaver, ані відповідних перевізників, не дослідив обставин наявності правовідносин (у тому числі господарських) між перевізниками та відповідачем, між відповідачем та компанією Siebe&Oldehaver.
Окрім цього, суд апеляційної інстанції, встановивши, що оригінали наданих компанією KPMG копій матеріалів залишилися у компанії KPMG, не дослідив необхідності залучення до у часті у даній справі компанії KPMG.
Визнаючи необґрунтованим твердження відповідача про необхідність легалізації документів (інвойсів та митних декларацій), суд апеляційної інстанції послався на Гаазьку Конвенцію, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 05 жовтня 1961 року, яка набрала чинності для України 22 грудня 2003 року.
При цьому суд апеляційної інстанції не дослідив обставин висловлення Федеративною Республікою Німеччина заперечень проти приєднання України до даної Конвенції, що, відповідно до статті 12 Конвенції означає, що на території України не прийматимуться документи цієї країни, завірені апостилем, а продовжує застосовуватись вимога дотримання процедури консульської легалізації.
Аналіз наведених доводів в їх сукупності свідчить про неповне з'ясування судами фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, і про порушення вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Таким чином, рішення судів обох інстанцій підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до місцевого господарського суду.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід прийняти до уваги викладене, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, прав та обов'язків сторін, і відповідно до вимог чинного законодавства вирішити спір.
Згідно частини 1 статті 11112 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду.
Керуючись статтями 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «ВЕТА»задовольнити частково.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2009 р. та Постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.05.2010 р. скасувати.
3. Справу № 45/335 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
4. Постанова касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий І. А. Плюшко
Судді Ж. О. Бернацька
С. С. Разводова