Головуючий у І інстанції Хромова О.О.
Провадження №22-ц/824/2755/2023 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О.
06 квітня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді: Матвієнко Ю.О.,
суддів: Мельника Я.С., Гуля В.В.
при секретарі: Ковтун М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бублик Тетяна Володимирівна, про визнання права власності на частку у спільному сумісному майні та поділ майна, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бублик Тетяна Володимирівна, про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом,
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бублик Тетяна Володимирівна, про визнання права власності на частку у спільному сумісному майні та поділ майна та просила про його задоволення, посилаючись на те, що приблизно в жовтні 1999 року ОСОБА_3 познайомилася з ОСОБА_4 , а в листопаді того ж року вони почали проживати разом однією сім'єю. Деякий час вони спільно проживали у квартирі батьків ОСОБА_4 , а в 2001 році за спільні кошти, які тривалий час разом збирали, придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , та оформили право власності на неї за ОСОБА_4 .
Позивач ОСОБА_1 у позові зазначала, що вона з 1995 року працює в системі державної податкової служби, отримує стабільну заробітну плату і на час купівлі квартири мала певні заощадження. Також, 3 000,00 доларів США на придбання спільної квартири дали її батьки.
Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_4 любили один одного, мали намір проживатиразом усе життя, у них не виникало питань з приводу оформлення права власності на придбану квартиру, оскільки, навіть не перебуваючи у зареєстрованому шлюбі на той час, вони вважали себе подружжям та спільно облаштовували свою квартиру.
З моменту придбання квартири ОСОБА_1 та ОСОБА_4 проживали разом, вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет, спільно утримували та по мірі їхніх фінансових можливостей облаштовували квартиру. Зокрема, у жовтні 2003 року ОСОБА_1 придбала у квартиру мікрохвильову піч на суму 1 988 грн., для чого оформила та виплатила споживчий кредит, що підтверджується актом від 11.10.2003 року та банківськими документами; 21.01.2006 року ОСОБА_1 уклала договір з провайдером телебачення «Воля-кабель» для їхньої квартири та весь цей час оплачувала послуги за цим договором; у червні 2011 року ОСОБА_1 уклала договір на заміну вікон у квартирі на суму 20 770,00 грн. та оплатила його, що підтверджується відповідними документами; у серпні 2011 року ОСОБА_1 уклала договір на виготовлення та встановлення кухонного гарнітура та вбудованої шафи на суму 18 400,00 грн. та оплатила його; у листопаді 2011 року ОСОБА_1 придбала в квартиру новий телевізор вартістю 4 925,00 грн. та оплатила його; у грудні 2012 року ОСОБА_1 купила у квартиру та встановила бойлер вартістю 1 471,00 грн., а матеріали для його встановлення склали ще 5 935,00 грн.
У 2015 році ОСОБА_4 переніс інфаркт і позивач довго займалась питанням його реабілітації та одужання. Перенесена хвороба дуже підірвала здоров'я ОСОБА_4 , а тому він запропонував позивачу одружитись, на що остання погодилась.
Шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 був зареєстрований у 2015 році, а ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
02 червня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Бублик Т.В. щодо відкриття спадкової справи і така справа була заведена, а десь наприкінці жовтня 2021 року нотаріус повідомила позивачу, що син її чоловіка від першого шлюбу ОСОБА_2 , 1982 року народження, також подав нотарісу заяву про прийняття після смерті батька спадщини у вигляді квартири АДРЕСА_2 .
Разом з тим, позивач ОСОБА_1 вважала себе єдиним спадкоємцем після смерті чоловіка і по закону, і по справедливості, і сподівалася, що квартира залишиться їй.
Враховуючи викладені обставини, позивач звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю її, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та поділити вказану квартиру між співвласниками у рівних частках.
12 січня 2022 рокудо суду від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Паламарчука М.Ф., надійшов зустрічний позов до ОСОБА_1 , третя особа - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бублик Т.В., про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом та усунення перешкод для оформлення спадкових прав.
В обґрунтування даного позову представник ОСОБА_2 - адвокат Паламарчук М.Ф. вказував, що ОСОБА_2 є спадкоємцем за законом першої черги після померлого батька ОСОБА_4 та, бажаючи прийняти спадщину, своєчасно подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини на належне померломумайно, а саме: на квартиру АДРЕСА_2 .
Інший спадкоємець до майна померлого - його дружина ОСОБА_1 не визнає право ОСОБА_2 на набуття спадкового майна у встановлений законом спосіб, оскільки не прибула у день видачі свідоцтва про право на спадщину до нотаріуса та не надала нотаріусуоригіналівправовстановлюючих документів на квартиру.
У зв'язку з цим, представник ОСОБА_2 просив судпостановити рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 за його надуманістю та необґрунтованістю, та задовольнити зустрічний позов ОСОБА_2 , визнавши за ОСОБА_2 право власності на частину квартири АДРЕСА_2 та зобов'язавши державного реєстратора зареєструвати право власності на частину квартири, змінивши відомості в адресі квартири з АДРЕСА_3 , та видати ОСОБА_2 витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подала на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просила рішення суду в частині відмови у задоволенні її позову скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення її позовних вимог.
Обгрунтовуючи скаргу, позивач посилається на помилковість висновків суду про те, що нею не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірна квартира набута померлим ОСОБА_4 та нею, ОСОБА_1 , внаслідок їх спільної праці, виходячи з наступного.
Як було встановлено в судовому засіданні, позивачка на час придбання спірної квартири ще формально знаходилася в офіційному шлюбі з іншою особою, тому з метою уникнення непорозумінь з квартирою, яка купувалася, було вирішено оформити квартиру на померлого ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_1 останньому довіряла в повному обсязі. Факт купівлі квартири позивачкою разом з ОСОБА_4 за спільні кошти підтвердили свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , а також і сам померлий в їх присутності визнавав цей факт.
При цьому, на час придбання вищезазначеної квартири ОСОБА_1 постійно проживала разом з ОСОБА_4 , як член його сім'ї. Вони вели спільне господарство, у них були спільні кошти, вони несли спільні витрати, купували майно для спільного користування, приймали спільну участь у витратах на утримання купленої квартири та її ремонту. Викладена обставина, крім показів свідків, підтверджується чеками на придбання побутової техніки, договорами із надання послуг по заміні меблів та вікон в квартирі, однак суд по незрозумілим причинам визнав ці докази неналежними та недопустимими.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Паламарчук М.Ф. просив суд залишити скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення суду - без змін, як законне та обґрунтоване.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Черничко В.В. апеляційну скаргу підтримали та просили про її задоволення з викладених у ній підстав.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Паламарчук М.Ф. проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечив та просив залишити рішення суду без змін з підстав, викладених у відзиві на скаргу.
Інші учасники процесу, які повідомлялись про час та місце розгляду справи, до апеляційного суду не з'явились; колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їхньої відсутності за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги позивача, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки рішення оскаржено позивачем ОСОБА_1 лише в частині відмови у задоволенні її позовних вимог, колегія суддів згідно вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду лише в частині вирішення первісного позову.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а.с.10).
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 19 квітня 2001 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , ОСОБА_4 купив квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж квартири вчинено за 6400,00 грн., які продавець отримав від покупця до підписання цього договору (а.с.11).
В матеріалах справи також наявна копія розписки ОСОБА_8 про отримання від ОСОБА_4 7 700 доларів США за продану квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.12).
Також встановлено, що 06 травня 2015 року ОСОБА_4 зареєстрував шлюб з ОСОБА_9 , позивачем по справі, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб (а.с.9).
Позивач ОСОБА_1 просила суд визнати вищевказану квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , набуту ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 квітня 2001 року, їхньою спільною сумісною власністю, посилаючись на те, що квартира була придбана внаслідок їхньої спільної праці, як членів сім'ї (ст. 17 Закону України «Про власність»).
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання квартири спільною сумісною власністю та її поділ, виходив з їх недоведеності, і колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.
Статтею 5 ЦК України визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотньої дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Згідно із пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше
01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України.
Таким чином, до спірних правовідносин слід застосовувати положення Кодексу про шлюб та сім'ю України та Закону України «Про власність».
Відповідно до статті 13 КпШС України права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов'язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.
У статті 44 КпШС України вказано, що шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.
Кодекс про шлюб та сім'ю не передбачав інституту цивільного шлюбу.
Чинним на час виникнення спірних правовідносин КпШС України не передбачалося можливості набуття у спільну власність майна жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, а виникнення такого права стало можливим
з 1 січня 2004 року, коли набрав чинності Сімейний кодекс України.
Згідно із частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно із пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність».
Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 встановлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР (1963 року) визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.
Отже, розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, пункт 2 статті 17, стаття
18 Закону України «Про власність»).
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим судам під час вирішення спору щодо визнання нерухомого майна об'єктом спільної сумісної власності осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання цих осіб у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане ними внаслідок спільної праці.
Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.
Вказаний висновок узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року № 6-135цс13, від 23 вересня 2015 року у справі
№ 6-1026цс15 та у Постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 163/754/17, провадження № 61-14555св18.
Таким чином, під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 01 січня 2004 року особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно було встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.
На підтвердження факту спільного проживання з ОСОБА_4 з 1999 року ОСОБА_1 долучила до матеріалів позову квитанції про придбання побутової техніки (2003-2013 роки), договір про заміну вікон (2011 рік), договір з провайдером телебачення «Воля-кабель» (2006 рік), договір на виготовлення кухонного гарнітуру (2011 рік). Також посилалась на показання допитаних у судовому засіданні свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , які підтвердили факт її участі у купівлі спірної квартири.
Разом з тим, на підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірної квартири, позивач мала надатиналежні, допустимі та достовірні докази, з яких можливо було б встановити факт внесення нею певних коштів на її придбання. Однак, долучені до матеріалів позову товарні чеки на придбання побутової техніки, договори з надання послуг із заміни вікон та меблів, оплата за надання телекомунікаційних послуг, жодною мірою не підтверджують той факт, що ОСОБА_1 брала участь у придбанні 19 квітня 2001 року квартири, тому ці документи обґрунтовано відхилені судом першої інстанції, в якості доказів. Правильним є і висновок суду про відхилення в якості доказів показань свідків, оскільки свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 безпосередньо не були присутні при укладанні договору купівлі-продажу квартири у квітні 2001 року, відтак їх пояснення про участь ОСОБА_1 у придбанні квартири є сумнівними та не можуть бути визнані достовірними також з огляду на те, що вони спростовуються іншими наявними у справі доказами, зокрема, наявною у справі копією розписки, наданою позивачем, з якої вбачається, що попередній власник квартири ОСОБА_8 кошти за квартиру у розмірі 7 700 доларів США отримав саме від ОСОБА_4 ; жодного слова про ОСОБА_1 у розписці не зазначено.
Згідно з ч.ч.1, 2,3,4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За ч.ч. 1, 3 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За вимогами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оскільки позивачемпід час розгляду справи суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірна квартира набута померлим ОСОБА_4 та нею,позивачем ОСОБА_1 , внаслідок їх спільної праці, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення її позову.
Доводи апеляційної скарги позивачаОСОБА_1 не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов'язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об'єктивну оцінку наявним у справі доказам, та з урахуванням недоведеності позовних вимог ОСОБА_1 обґрунтовано відмовлено у задоволенніїї позову.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги позивача цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а скарги ОСОБА_1 - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2022 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий:
Судді: