Апеляційне провадження № 22-ц/824/1605/2023
Справа 759/18670/21
Іменем України
05 квітня 2023 року
м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Мороз Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , поданої представником ОСОБА_3 ,
на рішення Святошинського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Ул'яновської О.В. в м. Київ 20 червня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, вселення, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, зобов'язання вчинити дії,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В серпні 2021 року позивач ОСОБА_4 звернулася до суду із даним позовом, просила притягнути відповідачів до кримінальної відповідальності за ст. 126-1, 356, 185, 194 КК України, до адміністративної відповідальності за ст. 173-2 КУпАП, усунути перешкод в користуванні квартирою за адресою АДРЕСА_1 , вселивши її та дитину, стягнути з відповідачів на її користь вартість оренди житла та комунальні витрати за 3 роки в сумі 250360 грн., вартість викрадених речей згідно з переліком на суму 210961 грн., моральні та матеріальні збитки на користь її та дитини ОСОБА_5 в сумі 100000 грн. на користь кожної, або на розсуд суду.
Позов мотивований тим, що з 2009 року позивач та ОСОБА_2 перебували у шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу, з січня 2011 року сторони почали проживати разом за адресою АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить відповідачам, вели спільне господарство. За час спільного проживання у позивача та ОСОБА_2 народилася донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З лютого 2014 року у вказаній квартирі також почали проживати батьки позивача. За особисті кошти ОСОБА_4 та її батьки зробили ремонт у квартирі, придбали меблі, техніку, підтримували квартиру в належному стані для проживання.
З 2014 року шлюбні відносини між сторонами припинилися, ОСОБА_2 життям дитини не цікавився, матеріально не допомагав та не утримував, дозволу на реєстрацію дитини за місцем проживання не надав. У серпні 2018 року, коли позивач разом з донькою були на літньому відпочинку, відповідачі змінили замки на вхідних дверях квартири, в результаті чого ОСОБА_4 з дитиною не змогли потрапити до квартири, де проживали і де знаходились їх особисті речі, на неодноразові прохання надати доступ до квартири, забрати речі, відповідачі не реагували. Позивач змушена була винаймати житло, витрачати додаткові кошти на проживання, придбання нових речей, сплачувати комунальні послуги. Загальна вартість понесених нею витрат за оренду житла та комунальних послуг за період з 2018 по 2021 роки становить 250360 грн., а вартість неповернутих речей, належних позивачу та її доньці, складає 210961 грн. У зв'язку з відсутністю належного та достатнього фінансування дитина не отримувала належного навчання, лікування, відпочинку, часто хворіла, позивач витрачала додаткові кошти для відновлення стану здоров'я дитини, в результаті чого особисто не отримувала належного догляду для себе, постійно перебувала в стресовому стані, її стан здоров'я погіршився, що в подальшому призвело і до звільнення її з роботи. Вказаними діями позивачу і її дитині завдано моральних та матеріальних збитків.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2022 року позов частково задоволено, зобов'язано ОСОБА_2 , ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_4 та неповнолітній ОСОБА_5 в праві користування квартирою АДРЕСА_2 шляхом вселення останніх у зазначену квартиру, стягнуто з відповідачів солідарно на користь держави судовий збір в розмірі 908 грн. В решті позову відмовлено.
Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові в повному обсязі.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на наступне. Так, судом помилково було встановлено, що в період з 2011 по 2014 роки ОСОБА_4 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Позивачем не було надано до суду рішення, яким би встановлювався факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, а тому помилковими є посилання суду на норми законодавства про право членів сім'ї власника квартири користуватися жилим приміщенням, яке може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім'ї. Таким чином, судом зроблено безпідставні висновки щодо існування шлюбних відносин між сторонами, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права.
Вказувала, що під час розгляду справи судом не було надано належної правової оцінки захисту права власності ОСОБА_1 як співвласника спірної квартири, якою надавалися пояснення і наведені факти, що позивач під час проживання у спірній квартирі зловживала гостинністю власників, чинила перешкод ОСОБА_1 у вільному доступі до власних речей, псувала майно, запрошувала жити своїх родичів.
Наголошувала, що з метою недопущення псування і знищення позивачем та її родичами майна, з метою вільного користування ОСОБА_1 квартирою та власним майном, яке в ній весь час знаходилось, та з метою недопущення створення ще і матеріальних збитків ОСОБА_1 за комунальні послуги, які ОСОБА_4 не сплачувала впродовж тривалого часу, відповідач неодноразово зверталася до неї з проханням припинити протиправні дії відносно майна та звільнити квартиру.
Відповідач ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 , також не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність рішення, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2022 року в частині задоволених позовних вимог та постановити в цій частині нове рішення про відмову в позові.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що відповідачі є співвласниками спірної квартири, де проживають та зареєстровані з 1978 року, а іншого місця постійного проживання не мають. Дійсно, між відповідачем ОСОБА_2 та позивачем ОСОБА_4 існували особисті стосунки, та ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилася донька ОСОБА_5 . Позивачу, з дозволу ОСОБА_2 , було дозволено тимчасово проживати в даній квартирі, допоки вона не знайде собі власного житла та не влаштується на роботу у м. Києві, так як ОСОБА_4 переїхала з м. Луганськ.
Вирішуючи спір по суті, вселяючи позивача в квартиру та зобов'язуючи відповідачів не чинити їй перешкод в користуванні вказаним житлом, суд першої інстанції виходив із доведеності позивачем обставин, на які вона посилалась в обґрунтуванні своїх вимог, зокрема із доведеності факту її вселення в спірну квартиру в установленому законом порядку та набуття нею права користування вказаною квартирою. Проте такий висновок не відповідає фактичним обставинам справи. Позивач з дитиною були вселені до квартири тимчасово, вони не були зареєстровані у вказаній квартирі. За вимогою власників квартири позивач разом з дитиною та батьками звільнила квартиру добровільно, однак потім почала вимагати вселення до квартири та звернулася до суду з даним позовом. Під час розгляду справи судом не було вирішено питання, чи була письмова згода співвласника квартири ОСОБА_1 на вселення позивача до вказаної квартири, чи зареєстрована вона в даній квартирі, чи має інше місце реєстрації проживання у даний час. Позивачем не надано суду жодних доказів, що підтверджують право користування квартирою, таким чином, позивач проживає у вказаній квартирі без достатніх правових підстав, чим порушує право відповідачів як власників квартирою.
Крім того, позивачем також не надано доказів, які б свідчили про порушення відповідачами її права користування квартирою, яка належить на праві власності відповідачам. Оскільки позивач не є членом сім'ї відповідачів, не набула право постійного користування квартирою, позовні вимоги про її вселення до квартири та усунення їй відповідачами перешкод в користуванні квартирою задоволенню не підлягають.
Позивач ОСОБА_4 подала відзив на апеляційні скарги, вказуючи, що частково погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині вселення до квартири, проте не погоджується в частині відмови відшкодувати їй збитки, завдані діями відповідачів. Вказувала, що інформація, надана адвокатом відповідачів, викладена в двох апеляційних скаргах, не відповідає дійсності, жодних доказів немає, твердження нічим не підкріплені, вони вводять суд в оману і виявляють неповагу до суду з метою ухилення від відповідальності за скоєні злочини та порушення прав малолітньої дитини, її прав та прав її батьків. Просила притягнути до відповідальності адвоката та відповідачів за наклеп, образу її честі і гідності. Зазначала, що у розпорядженні відповідачів є дві квартири в Києві, дача в с. Циблі, отже зазначена в справі квартира не є єдиним житлом відповідачів. З 2011 року відповідач ОСОБА_2 проживає в квартирі своєї матері за адресою АДРЕСА_3 , а відповідач ОСОБА_1 мешкає за цією адресою з 2014 року.
У матеріалах виконавчого провадження № НОМЕР_1 Святошинського РВ ДВС м. Києва є документи, де відповідач ОСОБА_2 зазначає адресу саме по АДРЕСА_4 , щоб не реєструвати дитину, відповідач знявся з місця реєстрації за адресою АДРЕСА_1 , дитина залишається без реєстрації дотепер. Відповідач, не бажаючи сплачувати аліменти, борг за аліментами, пеню, оспорював батьківство, однак за результатами ДНК-тесту батьківство є підтвердженим, відтак дитина ОСОБА_5 є членом родини ОСОБА_2 . Відповідачі ніколи не заперечували проти її проживання, а також її дитини, не вимагали від них залишити житло, не вказували, що вони проживають тимчасово до знаходження іншого житла, іншого житла позивач не знаходила. Проте, не спілкуючись з ними, відповідачі умисно змінили замки і не пустили їх до квартири, яка є їх єдиним житлом. Є документи і свідки, які підтверджують, що позивач з дитиною безперервно проживали там, вели спільне господарство з ОСОБА_2 більше семи років, перебували у фактичних шлюбних відносинах. Вона не знає, чи залишилось у неї житло в м. Луганськ, повернутись додому через воєнні дії не може. Не маючи роботи, вона не має змоги оплачувати орендовану квартиру, наразі вони з дитиною перебувають за кордоном через воєнні дії в країні, і вона перебуває на обліку в центрі зайнятості, після завершення війни планують повернутись в Україну.
Звертала увагу, що ОСОБА_2 не виконує рішення суду, не сплачує аліменти та пеню, виявляє неповагу до суду.
Просила задовольнити її позовні вимоги повністю, зокрема в частині стягнення з відповідачів моральних і матеріальних збитків на її користь.
Відповідач ОСОБА_1 направила до суду відповідь на відзив на апеляційні скарги.
В судове засідання 05 квітня 2023 року з?явилась представник відповідачів ОСОБА_3 . Позивач ОСОБА_4 в судове засідання не з?явилась, направивши клопотання в електронній формі, в якому просила відмовити в задоволенні апеляційних скарг та залишити в силі рішення суд першої інстанції, задовольнити всі її позовні вимоги, звернути увагу на відсутність доказів та свідків, які могли би підтвердити інформацію, викладену в апеляційних скаргах. За надання недостовірної інформації суду та образу її честі та гідності притягнути відповідачів та їх представника до відповідальності.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи у відсутності позивача, належним чином повідомленої про дату, час і місце розгляду справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає до часткового задоволення, а апеляційна скарга ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону в повній мірі не відповідає.
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 149 т. 1).
ОСОБА_4 була зареєстрована у АДРЕСА_5 , з 04 квітня 1998 року по 03 серпня 2013 року (а. с. 153 т. 1).
Відповідач ОСОБА_1 зареєстрована в квартирі за адресою АДРЕСА_1 з 21 вересня 1978 року по даний час (а. с. 25 т. 1).
Відповідач ОСОБА_2 був зареєстрований в квартирі за даною адресою ж 12 лютого 1993 року по 12 листопада 2019 року (а. с. 24 т. 1).
На а. с. 116 - 117 т. 1 знаходиться копія довідки-розрахунку заборгованості по аліментам Святошинського відділу державної виконавчої служби у м. Києві від 01 грудня 2021 року, ВП № НОМЕР_1, згідно якої станом на 02 червня 2021 року заборгованість ОСОБА_2 зі сплати аліментів на утримання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , складає 100573,67 грн.
На а. с. 118 - 119 т. 1 знаходиться інформація з реєстру боржників, до якого внесено ОСОБА_2 , зокрема за виконавчим провадженням НОМЕР_1 про стягнення аліментів.
На а. с. 158 - 159 т. 1 знаходиться копія пояснення ОСОБА_2 на адресу служби у справах дітей Святошинської РДА в м. Києві від 25 жовтня 2018 року, в якому підтверджено, що з 2011 по 2014 роки проживав з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у них народилася донька ОСОБА_5 . Після демобілізації і до теперішнього часу надавав в надає всю можливу допомогу в утриманні їхньої доньки, однак їхня сім'я розпалася, він втратив можливість бачити дитину і фактично не може потрапити до своєї квартири в АДРЕСА_1 через те, що у квартирі були замінені замки. В серпні 2018 року їм довелось відмовити ОСОБА_4 та її батькам в подальшому проживанні в квартирі, яка належить на праві спільної сумісної власності йому та його матері ОСОБА_1 .
На а. с. 198 - 199 т. 1 знаходиться копія рішення Святошинського районного суду м. Києва від 06 листопада 2019 року в справі № 759/6639/19 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про реєстрацію місця проживання дитини в квартирі за місцем реєстрації відповідача за адресою АДРЕСА_1 , яким в позові відмовлено.
На а. с. 205 - 206 т. 1 знаходиться копія листа виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 01 лютого 2018 року на адресу представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в якому повідомлено, що під час здійснення оцінки потреб дитини ОСОБА_5 та її сім'ї з'ясовано, що за адресою АДРЕСА_1 проживають ОСОБА_4 , яка є матір'ю неповнолітньої дитини ОСОБА_5 , 2014 року народження, та її батьки, які переїхали до м. Києва з м. Луганськ та мають статус внутрішньо переміщених осіб; родина проживає в одній кімнаті пл. 13 кв.м. двокімнатної квартири, друга кімната, зі слів ОСОБА_4 , зачинена на замок і доступу до неї немає; власниками квартири є батько малолітньої ОСОБА_5 - ОСОБА_2 і його мати, які проживають окремо; шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 офіційно не зареєстрований. Незважаючи на те, що чоловік проживає окремо, ОСОБА_2 іноді приходить до доньки, по можливості допомагає фінансово та сплачує рахунки за комунальні послуги.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, в судовому засіданні 05 квітня 2023 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Кириченко Н.О. подано клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи, а саме копії відповіді Святошинської РДА, копії відповіді Служби у справах дітей Святошинської РДА, копії відповіді Святошинського УП ГУНП у м. Києві. Вказувала, що нею не приймалося участі в суді першої інстанції, було додатково здійснено запити до вказаних установ стосовно того, чи зверталася ОСОБА_4 в період з серпня 2018 року по серпень 2021 року з приводу того, що їй та її дитині ОСОБА_6 чиняться перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_2 .
Відповідно до ч. 1 - 3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Враховуючи, що представником ОСОБА_1 - адвокатом Кириченко Н.О. доведено неможливість подання вказаних доказів до суду першої інстанції, такі докази приймаються апеляційним судом і їм надається оцінка.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відмовляючи ОСОБА_4 в позові в частині вимог про стягнення з відповідачів коштів з оренди житла, викрадених речей, матеріальної та моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості та недоведеності, оскільки позивачем під час судового розгляду не було доведено розміру витрачених коштів на оренду житла, обґрунтованості підстав стягнення витрат з відповідачів, доказів придбання позивачем особистих речей та знаходження їх у відповідачів. Відмовляючи в позові щодо притягнення відповідачів до кримінальної та адміністративної відповідальності, суд першої інстанції виходив із того, що дані вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства та не є способом захисту цивільних прав та інтересів позивача в розумінні ст. 16 ЦК України.
В наведеній частині рішення суду першої інстанції не оскаржується відповідачем ОСОБА_2 , а відповідач ОСОБА_1 , хоча й просила скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2022 року в цілому, в апеляційній скарзі наголошувала на тому, що не погоджується з рішенням лише в частині усунення ОСОБА_4 та неповнолітній дитині перешкод в користуванні квартирою та вселення, і погоджувалася з висновками суду в частині відмови в позові.
Апеляційний суд не може прийняти доводи відзиву на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_4 в частині незгоди з рішенням суду першої інстанції і вимог про задоволення її позову в повному обсязі, зокрема в частині стягнення моральних і матеріальних збитків, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Строк, порядок і підстави подання апеляційної скарги, її форма та зміст передбачені ст. 352, 354, 355, 356 ЦПК України.
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 360 ЦПК України відзив на апеляційну скаргу має містити обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги.
Позивачем станом на час подання відзиву не подавалося апеляційної скарги на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2022 року, отже позивач позбавлена процесуальної можливості заперечувати в межах відзиву на апеляційні скарги проти обставин, встановлених судом першої інстанції, а лише надати обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог апеляційних скарг відповідачів.
Перевіряючи правильність висновків суду першої інстанції в сукупності з доводами апеляційних скарг та відзиву на них, апеляційний суд виходить із наступного.
Відповідно до ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
ЄСПЛ вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, § 40, ЄСПЛ, від 24 квітня 2014 року).
ЄСПЛ не виключає можливості того, що особа, яка має право на користування житлом, не будучи його власником, може мати майнові права або інтерес, визнані відповідно до внутрішньодержавного законодавства, щодо житла, і такий інтерес буде представляти його або її «майно», що захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак за загальним правилом право проживати в певному нерухомому майні, що не належить заявнику, не складає «майно» за змістом зазначеного положення (PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13 and 15320/13, § 78, ЄСПЛ, від 11 січня 2017 року).
Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року в справі № 447/71/18 (провадження № 61-11783св19), від 03 червня 2020 року в справі № 750/256/19 (провадження № 61-10378св19).
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).
Статтею 47 Конституції України гарантовано право кожному на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Пунктом 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантовано кожній особі право на повагу до її житла.
Відповідно до ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Відповідно до ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном (сервітут) регламентоване зокрема у статтях 401-406 ЦК України. Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
У п. 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що одним із способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна».
Разом із тим, в постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року в справі № 750/256/19 (провадження № 61-10378св19) зазначено, що по своїй суті позов про вселення є різновидом негаторного позову, і тому коли в особи відсутнє право власності чи речове право на чужу річ, такий позов задоволений бути не може.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї» членами сім'ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім'ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки осіб, які об'єдналися для спільного проживання.
Задовольняючи позов ОСОБА_4 в частині усунення перешкод в користуванні житлом та вселення, суд першої інстанції виходив із того, що в період з 2011 по 2014 рік позивач та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу за адресою АДРЕСА_1 , позивач була вселена у спірну квартиру як член сім'ї та зі згоди власника, тривалий час проживала у вказаній квартирі, іншого житла та майна на праві власності чи права користування позивач та її донька не мають, і оскільки припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє позивача права користування займаним приміщенням, однак відповідачем створюються перешкоди позивачу та їх неповнолітній дитині у користування квартирою, власником якої він є, права ОСОБА_4 та неповнолітньої ОСОБА_5 підлягають захисту шляхом вселення в квартиру та усунення перешкод в користуванні нею.
Апеляційний суд не може погодитися з такими висновками, оскільки вони зроблені судом першої інстанції в результаті неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права та ухвалення помилкового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Разом із тим, встановлюючи обставини проживання позивача ОСОБА_4 та відповідача ОСОБА_2 однією сім'єю як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу з 2011 по 2014 роки, суд першої інстанції в порушення вимог п. 1 ч. 4 ст. 265 ЦПК України в мотивувальній частині не зазначив доказів, на підставі яких ним встановлено вказані обставини.
З огляду на письмові докази, надані ОСОБА_4 до позову (копії свідоцтва про народження дитини, копія пояснення відповідача ОСОБА_2 на ім'я служби у справах дітей, копії довідок-розрахунків заборгованості по аліментам державної виконавчої служби, інформація з єдиного реєстру боржників, витяг з єдиного реєстру досудових розслідувань, виписки з рахунків позивача та відомості про її доходи), матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували факт спільного проживання сторін однією сім'єю як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу з 2011 року, ведення спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин, і фактично позов ґрунтується виключно на поясненнях позивача.
За змістом норм процесуального права сторона справи зобов'язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду.
Положеннями ч. 6 ст. 81 ЦПК України прямо передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Саме по собі твердження позивача у позові про спільне проживання з відповідачем з 2011 по 2014 роки без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету, взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце протягом вказаного період часу усталені відносини, які притаманні подружжю.
Апеляційний суд приймає до уваги, що факт наявності у сторін спільної дитини 2014 року народження як не підтверджує, так і не спростовує сам по собі проживання її батьками однією сім'єю в указаний позивачем період часу.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не надав належної оцінки зібраним у справі доказам і дійшов передчасного та помилкового висновку, що позивач вселилась в спірну квартиру як член сім'ї та за згодою власника.
При цьому судом першої інстанції не надано жодної оцінки тим обставинам, що докази надання згоди відповідача ОСОБА_1 на вселення ОСОБА_5 у спірну квартиру в матеріалах справи відсутні, сімейні правовідносини позивача з даним відповідачем судом не встановлювались, а відповідач ОСОБА_2 , який є батьком неповнолітньої ОСОБА_5 , не зареєстрований за даною адресою з 12 листопада 2019 року.
Крім того, судом першої інстанції встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є власником квартири за адресою АДРЕСА_1 , а у позивача інше майно на праві власності чи в користуванні відсутнє, також не зазначивши докази, на підставі яких ним встановлено вказані обставини, незважаючи на те, що правовстановлюючі документи на квартиру, витяги з реєстру прав власності на нерухоме майно або інші докази, які б надавали підстави для висновків щодо наявності або відсутності у сторін прав власності на нерухоме майно, в матеріалах справи відсутні, отже в наведеній частині рішення суду ґрунтується на припущеннях.
Судом першої інстанції не зазначено, на підставі яких доказів встановлені обставини створення відповідачем ОСОБА_2 перешкод в користуванні позивачем квартирою, а обставини створення таких перешкод відповідачем ОСОБА_1 судом не встановлені взагалі, однак обов'язок усунення перешкод в користуванні квартирою судом всупереч власних висновків покладено на обох відповідачів.
Також суд першої інстанції при задоволенні позову врахував, що неповнолітня ОСОБА_5 є донькою відповідача ОСОБА_2 , на якого покладено обов'язок забезпечити дитину житлом, а тому її права підлягають захисту шляхом вселення в квартиру та усунення перешкод в користування нею, однак залишив поза увагою, що позов подано лише від імені ОСОБА_4 , а неповнолітня ОСОБА_5 , батьком якої є ОСОБА_2 , до участі в справі як позивач не залучалась, а відтак вимоги від її імені та на її користь ОСОБА_4 заявлені бути не могли.
Крім того, покладаючи судові витрати солідарно на відповідачів, суд першої інстанції залишив поза увагою, що солідарне стягнення судових витрат законом не передбачено та суперечить вимогам ч. 1 ст. 141 ЦПК України.
Виходячи із вищевикладеного, рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ухвалене в результаті неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, відтак рішення в зазначеній частині не може вважитися законним і обґрунтованим, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.
Відзив ОСОБА_4 на апеляційні скарги не наводить підстав для залишення апеляційних скарг без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки його доводи зводяться до абстрактних заперечень наведених у них доводів та незгоди з аргументами відповідачів в апеляційній скарзі.
Вирішуючи по суті позов ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні житлом та вселення, апеляційний суд виходить із того, що позивач посилалася на положення ст. 405 ЦК України, ст. 156 ЖК УРСР, якими регламентовано житлові правовідносини власника житла та членів його сім'ї, в тому числі права останніх після припинення сімейних правовідносин з власником, разом із тим, позивачем не надано належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів того, що вона була вселена до житла як член сім'ї відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в розумінні частини четвертої статті 156, частини другої статті 64 ЖК Української РСР та частини другої статті 3 СК України, оскільки в матеріалах справи відсутні докази ведення спільного господарства та пов'язаності спільним побутом, наявності взаємних прав й обов'язки щодо утримання житла, а також піклування один про одного.
Крім того, апеляційний суд враховує, що ч. 1, 6 ст. 29 ЦК України передбачено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Водночас згідно із ч. 1 ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання.
За змістом положень ст. 29 ЦК України та ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» особа може мати декілька місць проживання, однак проведенням реєстрації свого місця проживання у конкретному жилому приміщенні особа сама визначає його як постійне місце проживання.
Разом із тим, позивач ОСОБА_4 в період проживання в квартирі за адресою АДРЕСА_1 , належній відповідачу ОСОБА_1 , з 2011 по 2018 роки не була зареєстрована за цією адресою, що вказує на відсутність сприйняття її відповідачами як члена їх сім'ї.
Апеляційний суд враховує, що докази надання згоди відповідача ОСОБА_1 на вселення ОСОБА_5 у спірну квартиру в матеріалах справи відсутні, а відповідач ОСОБА_2 , який є батьком неповнолітньої ОСОБА_5 , не зареєстрований за даною адресою з 12 листопада 2019 року.
Також апеляційний суд враховує, що позов подано лише від імені ОСОБА_4 , а неповнолітня ОСОБА_5 , батьком якої є ОСОБА_2 , до участі в справі як позивач не залучалась, а відтак вимоги від її імені та на її користь ОСОБА_4 задоволенню не підлягають.
Будь-яких інших правових підстав для усунення перешкод в користуванні житлом та вселення в квартиру за вказаною адресою її та неповнолітньої дитини ОСОБА_5 позивачем ОСОБА_4 у позові наведено не було.
Крім того, в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідачі в 2018 році примусово виселили ОСОБА_5 з квартири за адресою АДРЕСА_1 , а позивач з цього часу намагалася вселитись у вказану квартиру, однак відповідачі створювали їй перешкоди в цьому.
Відтак, апеляційний суд приходить до висновку, що позов в частині вимог про усунення перешкод в користуванні житлом та вселення ґрунтується виключно на поясненнях позивача, оскільки позивачем не надано жодного письмового доказу на підтвердження заявлених позовних вимог, нею не доведено, що вона є членом сім'ї відповідачів, наявності у неї речового права на користування спірною квартирою, обставин порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права мирного володіння майном апеляційним судом не встановлено, а отже, з урахуванням правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року в справі № 750/256/19 (провадження № 61-10378св19), зазначені позивачем обставини ґрунтуються на припущеннях, позов є недоведеним та не підлягає задоволенню.
Крім того, апеляційний суд враховує, що під час апеляційного перегляду справи квартира за адресою АДРЕСА_1 була відчужена за договором купівлі-продажу від 17 лютого 2023 на користь іншої особи - ОСОБА_7 , на підтвердження чого представником ОСОБА_1 - адвокатом Кириченко Н.О. надано копію відповідного договору.
З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про усунення перешкод в користуванні житлом та вселення, а також в частині розподілу судових витрат, ухвалене в результаті неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, з невідповідністю висновків суду обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування в цій частині з прийняттям нової постанови про відмову в позові.
В частині відмові в позові рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та не підлягає скасуванню або зміні з підстав, зазначених в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , яка просила скасувати рішення в цілому.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , задовольнити.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2022 року скасувати в частині задоволення позову, розподілу судових витрат та прийняти в цій частині нову постанову.
Відмовити ОСОБА_4 в позові до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення.
В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2022 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 06 квітня 2023 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.