Дата документу 29.03.2023 Справа № 317/4188/21
Єдиний унікальний № 317/4188/21 Головуючий у 1 інстанції: Ачкасов О.М.
Провадження № 22-ц/807/244/23 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.
29 березня 2023 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого: Маловічко С.В.
суддів: Гончар М.С.
Подліянової Г.С.
за участі секретаря: Камалової В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Тивоненка Данила Руслановича
та
апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» - структурний підрозділ «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя 1
на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя-1 Регіональної філії «Придніпровська залізниця» про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час відсторонення,
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» - структурний підрозділ «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя-1 про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час відсторонення.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що з відповідачем знаходиться в трудових відносинах та працює на посаді оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів станції Запоріжжя-1. Наказом № 111/ОС від 10.12.2021р. її було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 (форми 028-1/о). Вважає цей наказ незаконним з тих підстав, що Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» обов'язковість щеплення від ковіду не встано-
влена, а тому відсторонення з підстав ч. 2 статті 12 цього закону є протиправним; стаття 46 КЗпП не передбачає таких підстав для відсторонення від роботи як відсутність щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої вірусом SARS-CoV-2, на строк, доки не буде наданий відповідний сертифікат затвердженого зразка в електронній або паперовій формі або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19 затвердженого зразка, виданий закладом охорони здоров'я. Крім того, таке відсторонення є незаконним, оскільки порушує її трудові права та вимоги діючого законодавства щодо порядку відсторонення працівника від роботи, посягає на гарантоване Основним Законом України право особи на працю, оскільки ані в трудовому договорі, ані в посадовій інструкції не передбачено вказаної підстави для відсторонення від роботи.
У зв'язку із цим просила скасувати наказ про відсторонення від роботи, поновити її на роботі та стягнути на її користь заробітну плату за час незаконного відсторонення від виконання посадових обов'язків.
Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 19 липня 2022 року позов задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано наказ № 111/ОС від 10.12.2021 року, виданий Акціонерним товариством "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Запорізька дирекція залізничних перевезень" станція Запоріжжя 1 Регіональної філії "Придніпровська залізниця" АТ "Українська залізниця" про відсторонення ОСОБА_1 від роботи.
Стягнуто з Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Запорізька дирекція залізничних перевезень" станція Запоріжжя 1 Регіональної філії "Придніпровська залізниця" АТ "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період відсторонення від роботи з 10.12.2021р. по 28.02.2022р. включно у розмірі 21 102,73 грн. (двадцять одна тисяча сто дві гривні 73 копійки).
Стягнуто з Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Запорізька дирекція залізничних перевезень" станція Запоріжжя 1 Регіональної філії "Придніпровська залізниця" АТ "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1452,80 грн. (одна тисяча чотириста п'ятдесят дві гривні 80 копійок).
В іншій частині позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду в частині відмови у стягненні судових витрат на правову допомогу, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Тивоненка Д.Р. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати рішення суду в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення судових витрат на правову допомогу та ухвалити нове, яким стягнути повністю належним чином підтверджені, на її думку, витрати на правничу допомогу адвоката.
Апеляційну скаргу подало також АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» - структурний підрозділ «Запорізька дирекція залізничних перевезень станція Запоріжжя 1, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду у частині, у якій вимоги позивача задоволено, та ухвалити нове, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог. Доводи відповідача у скарзі зводяться до того, що чинними нормативно-правовими актами унор-
мовано обов'язковість щеплення позивача від гострої респіраторної хвороби COVID-19 як працівника АТ «Укрзалізниця», а тому відмова позивача від щеплення є неправомірною та є підставою для її відстороненні від роботи.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 в особі адвоката Тивоненко Д.Р. зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з'ясовано їх правову природу та, як наслідок, ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. В зв'язку з наведеним, просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 20 листопада 2022 року провадження у цій справі зупинялось до перегляду судового рішення у справі ЄУН 130/3548/21 у подібних відносинах Великою Палатою Верховного Суду.
Після оприлюднення 21.02.2023р. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у вказаній справі ухвалою Запорізького апеляційного суду від 23 лютого 2023 року провадження в цій цивільній справі було поновлено, справу призначено до розгляду в судовому засіданні на 29.03.2023р.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справа, кожен з яких підтримав свою позицію, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що обидві апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути закон-ним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч.ч.1,2,5 ст. 263 ЦПК України).
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам відповідає не в повній мірі.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституційї України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочин-
ства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого або майнового права та інтересу. Суд може захистити право або інтерес, зокрема, шляхом припинення дії, яка порушує право та відновлення становища, яке існувало до порушення.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах з Акціонерним товариством "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Запорізька дирекція залізничних перевезень" станція Запоріжжя-1 Регіональної філії "Придніпровська залізниця", працюючи на посаді оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів станції Запоріжжя-1, що підтверджується трудовою книжкою НОМЕР_1 (а.с. 13).
Наказом від 10.12.2021р. № 111/ОС було відсторонено ОСОБА_1 від роботи без збереження заробітної плати з 10.12.2021р .
Підставою відсторонення ОСОБА_1 від роботи стало невиконання вимог листа-ознайомлення № 1 про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19.
При відстороненні ОСОБА_1 відповідач керувався статтею 46 Кодексу законів про працю України, статтею 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", наказом МОЗ "Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням" від 04.10.2021 року № 2153 зі змінами, внесеними наказом МОЗ від 01.11.2021 року № 2393, пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236.
Згідно наказу № 7/ОС від 01 березня 2022 року ОСОБА_1 допущено до роботи з 01.03.2022р.
Таким чином вбачається, що, починаючи з 10.12.2021р. по 28.02.2022р. включно, позивач по справі перебувала у вимушеному прогулі.
Відповідно довідки № 534 від 14.07.2022р. розмір середньої заробітної плати ОСОБА_1 за 1 годину праці складає 48,07 грн. Відповідно до графіків роботи ОСОБА_1 період відсторонення склав 439 годин.
Встановивши вказані обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що роботодавцем був порушений порядок відсторонення позивача від роботи, передбачений статтею 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст. 7 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», а також прописи Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності», затвердженої наказом МОЗ від 14.04.1995 № 66, оскільки роботодавцем не надано доказів медичного огляду позивача, надання останньому об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від щеплення та можливі поствакцінальні ускладнення, не зафіксовано належним чином відмову позивача від щеплення або факт його ухилення від цього, не спрямовано на підприємство подання посадовими особами санітарно-епідеміологічної служби про усунення позивача від роботи.
За підсумками мотивування свого висновку щодо незаконності оскаржуваного позивачем наказу, яким порушено гарантоване конституційне право позивача на працю, суд скасував його та стягнув на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 21 102,73 грн. за робочі дні протягом періоду з дня відсторонення 10.12.2021р. по 28.02.2022р., оскільки 01.03.2022р. позивача було допущено до роботи. З тих же підстав, що роботодавець вже усунув порушення права на працю, допустивши позивача до роботи, судом у задоволенні вимоги про поновлення на роботі відмовлено.
Колегія суддів не може в повній мірі погодитись з вказаними висновками суду пе-ршої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до п.п. а, б ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» встановлено обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я, зокрема, піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.
Стаття 46 КЗпП України передбачає можливість відсторонення працівників від роботи лише у випадках, прямо передбачених законодавством.
Згідно з приписами статті 5 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» громадяни, серед іншого, зобов'язані проходити обов'язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках.
Положеннями ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» в Україні обов'язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору.
Згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).
Відповідно до вказаного Переліку обов'язковим профілактичним щепленням проти
гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 4) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 5) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 6) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 7) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04.03.2015р. № 83 Акціонерне товариство «Українська залізниця» входить до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави.
Згідно з вказаним наказом МОЗ № 2153 щеплення є обов'язковим для працівників АТ «Укрозалізниця» в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень.
Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (згідно постанови Кабінету Міністрів України № 1096 від 20 жовтня 2021 року) керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій визначено забезпечити:
- контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
-відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком № 2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; а також
- взяти до відома, що на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома осіб, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов'язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов'язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.
Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов'язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.
Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.
Чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбачено законодавством, та відповідно до вимог п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236 в оновленій редакції.
Бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей» визначено, що за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.
Працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (ст. 2 КЗпП України).
За змістом п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов'язані з оцінкою правомірності відсторонення позивача, підлягають під дію ст. 8 Конвенції.
Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в п. 2 ст. 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідни у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до привтного життя з гарантіями ст. 8 Конвенції є такі: 1) чи грунтувалося таке втручання
на національному законі, який відповідає вимогам до якості ( доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що впливає саме зі змісту п.2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в п. 2 ст. 8 Конвенції мети. Втручання становитиме порушення гарантій ст. 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.
Частиноюдругою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфедеційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Згідно ст. 286 ЦК України фізична особа має право на таємнитцю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, дівагноз, а також про відомості одержані при її медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання, інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституцій України).
Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання (статті 21 КЗпП України).
Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).
Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує
висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта стаття 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі N 130/3548/21 (провадження N 14-82цс22) зазначено, що: «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров'я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з'ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. За змістом Переліку N 2153 обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 № 595. Отже, Перелік N 2153 передбачав низку винятків, пов'язаних зі станом здоров'я конкретної людини, із загального правила про обов'язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об'єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку N 2153 останній не містить.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.
Застосування до позивачки передбачених Переліком N 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов'язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самої позивачки.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку N 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:
- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);
- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;
- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;
- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
Визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі N 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов'язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров'я, а також здоров'я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об'єктивні підстави та є виправданим. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі N 331/5291/19 (провадження N 61-17335св20), від 20 березня 2018 року у справі N 337/3087/17 (провадження N К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі N 630/554/19 (провадження N 61-6307св20).
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об'єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті)".
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалась на те, що її відсторонення від роботи з 10 грудня 2021 року без збереження заробітної плати на строк до проведення щеплення та надання сертифікату про вакцинацію від COVID-19 або висновку про протипоказання до вакцинації, є незаконним та таким, що порушує її право на працю і супутні соціальні права, гарантовані Конституцією України.
Суд встановив, що ОСОБА_1 працює в Акціонерному товаристві "Українська залізниця" оператором станційного технологічного центру обробки поїзної інформації та перевізних документів станції Запоріжжя І.
Водночас, суд не врахував, що застосування до позивачки такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов'язків, зокрема об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, неможливість встановлення позивачці дистанційної чи надомної форми організації праці тощо. Суд не встановив жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи, а відповідач не обгрунтував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи оператором станційного технологічного центру обробки поїзної інформації та перевізних документів створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров'я населення та самої позивачки.
Перевіряючи ці обставини на стадії апеляційного розгляду, колегія встановила наступне.
Так, сторона позивача пояснювала, що позивачка працює у кабінеті розміром 20 кв. метрів, де аналізує шляхом обробки інформації певні документи, які отримує на електронну пошту, тобто працює без контактів з іншими працівниками.
Представник відповідача, заперечуючи проти того, що у неї не відбувається контактів з іншими працівниками, посилався на її посадову інструкції, якою ці обставини, на його думку, спростовуються.
З наявної у справі посадової інструкції оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів слідує, що вже у назві посади міститься визначення, що функціональні обов'язки позивача пов'язані з аналізом документів, а не з контактами з іншими працівниками.
Згідно з п. 1.5 інструкції, оператор виконує операції з оброблення поїзної інформації та перевізних документів із метою забезпечення перевізного процесу.
Завданнями та обов'язками позивача під час здійснення трудових функцій є: перевірка наявності та розміщення составів у вантажному парку та наявності на них перевізних документів ( п. 2.1); забезпечення складання та коригування натурного листа на вантажні поїзди, штемпелювання перевізних документів по прибуттю та пересилка пакетів із поїзними документами ( п. 2.2); своєчасне отримання та передання до ПЕОМ необхідної інформації ( п. 2.3); редагування номеру та індексу вантажного поїзду у натурному листі ( п. 2.4); виконання операцій оформлення затримки поїздів ( п. 2.5); складання наряду на небезпечний вантаж ( п. 2.6); ведення обліку вагонів без документів та їх реєстрація ( п. 2.7); здійснення контролю за дотриманням строків доставки вантажів ( п. 2.8); забезпечення перевірки та підбору документів на поїзди, що прибувають та відправляються зі станції ( п. 2.9); виконання операцій з формування, розформування вантажних поїздів на колії відправлення ( п. 2.10); виконання контрольної перевірки (списування) поїздів по прибуттю та при відправленні ( п. 2.11).
З аналізу вказаних функціональних обов'зяків слідує, що підтверджуються доводи позивача, що вона працює переважно з документами, інформаційною базою, електронною поштою. Тобто, колегія вважає, що умови праці позивача, у яких вона виконує трудові обов'язки, не збільшують вірогідність зараження COVID-19 самої позивачки та інших працівників.
Зазначені обставитни не були спростовані відповідачем.
За таких обставин, суд зробив правильний висновок про визнання відсторонення від роботи незаконним, проте помилився щодо мотивів такого рішення. Тому судове рішення в цій частині належить змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
Як визначено частиною першою статті 94 КЗпП України заробітна плата - це вина-города, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Судом було встановлено, що в період з 09 грудня 2021 року по 21 лютого 2022 року (день постановлення рішення судомв цій справі) позивачу призупинено виплату заробітної плати.
Оскільки судом встановлено, що на прушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив праціваника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов і в частині стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2022 року у справі N 569/16206/21 (провадження N 61-5055св22) зазначено, що: "у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2022 року в справі N 211/6466/19 (провадження N 61-16239св20) зроблено висновок, що відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов'язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. При відстороненні трудові відносини працівника з роботодавцем не припиняються, тому тут не йдеться про звільнення з роботи. Однак при цьому працівник тимчасово не допускається до виконання своїх трудових обов'язків".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у проаві № 130/2548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що: «чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. […] У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов'язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».
Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, такий працівник має право на отримання середнього заробіткуза час вимушеного прогулу (постанова ВС від 01.04.2020р. у справі № 761/12073/18 (провадження N 61-13444св19.)
Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи, він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Оскільки право позивача на працю з відповідною оплатою було безпідставно порушене відповідачем шляхом видання незаконного наказу від 10 грудня 2021 року № 111/ОС про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, то в даному випадку ефективним способом порушеного права буде стягнення із відповідача невиплаченої заробітної плати за час відсторонення від роботи (вимушений прогул), розрахованої за кілкістю робочих днів у періоді з моменту відсторонення по день фактичного допущення до роботи.
Таким чином, визнавши незаконним та скасувавши наказ про відстронення від робти ОСОБА_1 , суд першої інстанції як наслідок обгрунтовано стягнув середній заробіток з моменту відсторонення і до дати, що передує її допуску до роботи.
З апеляційної скарги слідує, що відповідач в цілому заперечував проти позову ОСОБА_1 та висновків суду про незаконість оскаржуваного наказу і підстав його скасування, наводячи контраргументи щодо правильності своїх дій та законності наказу, але доводів про неправильність здійсненого судом розрахунку середнього заробітку, який судом стягнуто з відповідача на користь позивача, апеляційна скарга не містить, а тому розмір стягнутої суми апеляційним судом не перевіряється.
За підсумками апеляційного розгляду, колегія зазначає, що доводи апеляційної скарги, з урахуванням меж апеляційного перегляду, а також необхідності врахування правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справіN 130/3548/21 (провадження N 14-82цс22), дають підстави для висновку, що судове рішення частково ухвалено без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, судове рішення змінити в мотивувальній частині задоволених позовних вимог про визнання протиправним та скасуваання оскаржуваного наказу про відсторонення позивача від роботи.
Враховуючи викладене, рішення суду згідно з п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підлягає змінити шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови апеляційного суду.
Рішенням суду, попри часткове задоволення позову та стягнення судового збору з відповідача, відмовлено позивачу у компенсації витрат на правничу допомогу, та рішення суду в цій частині оскаржує наразі позивача.
Відмовляючи у стягнення цих витрат, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не вказано фактичний розмір витрат та не надано будь-яких квитанцій на їх підтвердження.
В скарзі позивача щодо оскарження цієї частини рішення суду першої інстанції зазначається, що приписами статті 137 ЦПК України унормовано, що до компенсації у випадку задоволення позову належать не тільки фактично сплачена вартість послуг адвоката, а й яка підлягає сплаті. Вважає, що ними подано належні докази надання правової допомоги у справі, які суд першої інстанції взагалі не аналізував.
У відзиві на скаргу позивача відповідач зазначає, що доказів обсягу наданих адвокатом позивачу послуг не надано, а лише задекларовано їх надання. Вказує, що заявник має право на відшкодування судових витрат лише у разі, якщо доведе, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Зазначає, що п. 5.2 укладеного між позивачем та адвокатським бюро договором передбачено, що витрати мають підтверджуватись відповідними первинними документами (видатковими накладними, актами, чеками, квитанція, квитками тощо). Але таких документів позивач та її адвокат не надали.
Тому відповідач просить рішення суду в цій частині залишити без змін.
Перевіркою скарги ОСОБА_1 в цій частині за наданими матеріалами справи колегія встановила наступне.
Статтею 15 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають право кори-стуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Однією з основних засад (принципів цивільного судочинства) є відшкодування судо-
вих витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення ( п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості: ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на профе-сійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу ( ст. 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами ( ст.137 ЦПК України): подання заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (ст.141 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Статтею 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Водночас, за змістом ч. 4 ст.137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини 5 статті 137 ЦПК України, у разі недотримання вимог ч. 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормовані в ч. 3 ст. 141 ЦПК України, а також визначені положеннями ч.ч. 4, 5 ст. 141 ЦПК України.
Так, у частині 3 статті 141 ЦПК України зазначено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її ви-
рішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відтак, зважаючи на наведені положення процесуального законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст.137 ЦПК України, суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами ( ч.5 ст.137 ЦПК України).
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила абомає сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
У позовій заяви, поданій від імені ОСОБА_1 адвокатом Тивоненком Д.Р., містився розділ 6.1 щодо обґрунтування нормативної бази та судової практики щодо витрат на правничу допомогу та визначено попередній (орієнтовний) розмір витрат на правову допомогу адвоката Тивоненка Д.Р. в цій справі на суму 44 000 грн.
Надання правничої допомоги вказаним адвокатом позивач підтверджує наступними документами.
18.12.2021р. Адвокатське бюро «Данила Тивоненко «Пріоритет» уклало в особі адвоката Тивоненка Д.Р. з ОСОБА_1 договір про надання професійної правничої допомоги № 18-12 від 18.12.2021 року (т. а.с. 18-19).
В пункті 2.1 цього договору зазначено, що доручення клієнта і обсяг правничої до-
помоги (перелік робіт і послуг), що надається адвокатським бюро, визначається в укладених між сторонами додатках до цього договору, та пунктом 5.1 також узгоджено, що розмір гонорару адвокатського бюро, а також умови і порядок його сплати визначається у додатках до цього договору.
До вказаного договору сторонами підписано Додаток № 1 від 21.12.2021р. «Перелік та варість послуг за договором», яким передбачено надання адвокатом позивачу наступних послуг із їх тривалістю та вартістю: консультація щодо можливості та доцільності вирішення спору у судовому порядку, у тому числі: проведення двох зустрічей з клієнтом, попереднє вивчення та аналіз наданих клієнтом документів, добірка та аналіз норм чинного законодавства щодо спірних правовідносин, вивчення судової практики Верховного Суду протягом 3 годин - 3000 грн.; складання позовної заяви - 5 годин вартістю 5000 грн.; складання відповіді на відзив - 5 годин вартістю 5 000 грн.; складання будь-яких заяв, клопотань - від 1500 грн.; підготовка до подачі позову до канцелярії суду через підсистему «Електронний суд», у тому числі: роздрукування позову, добірка та сканування письмових доказів для додання до позову, завіряння копій документів - 3 години вартістю 2000 грн.; представництво інтересів клієнта в одному судовому засіданні незалежно від його тривалості - 2500 грн.; перегляд справи в апеляційному суді - від 10000 грн.; перегляд справи в Верховному Суді - від 15 000 грн. ( а.с. 19-20).
Згідно з актом № 1 від 22.12.2021р. надання послуг до договору № 18/12 від 18.12.2021р. про надання правової допомоги позивач ОСОБА_1 погодилась, що адвокатом виконано станом на цю дату наступні послуги на загальну суму 12 500 грн.: консультація щодо можливості та доцільності вирішення спору у судовому порядку, у тому числі: проведення двох зустрічей з клієнтом, попереднє вивчення та аналіз наданих клієнтом документів, добірка та аналіз норм чинного законодавства щодо спірних правовідносин, вивчення судової практики Верховного Суду протягом 3 годин - 3000 грн.; складання позовної заяви - 5 годин вартістю 5000 грн.; підготовка до подачі позову до канцелярії суду через підсистему «Електронний суд», у тому числі: роздрукування позову, добірка та скаснування письмових доказів для додання до позову, завіряння копій документів - 3 години вартістю 2000 грн.; представництво інтересів клієнта в одному судовому засіданні незалежно від його тривалості - 2500 грн. ( а.с. 20-21).
У відзиві на позовну заяву відповідачем, серед іншого, надані такі заперечення щодо витрат на правничу допомогу: є занадто завищеним час на складання позовної заяви - 5 годин з огляду на невелику кількість документів та підібраної адвокатом нормативної бази; не є правничою допомогою попереднє вивчення та аналіз документів, добірка та аналіз норм чинного законодавства, які разом зі складанням позовної заяви зайняли - 8 годин, що є необгрунтованим; не входять до правової допомоги такі послуги як роздруківка позовної заяви, завіряння копій документів, подання їх до суду. Крім того, відповідач вказує, що адвокатом Тивоненком Д.Р. надається правова допомога у кількох справах такої категорії спорів, а тому ним вже з'ясована судова практика, вивчено законодавство, розроблено позовну заяву, а відтак часові затрати адвоката в цій справі є дуже завищеними, а тому є завищеною й вартість послуг.
До відзиву відповідачем долучені копії позовних заяв інших позивачів, у яких пред-
ставником також є адвокат Тивоненко Д.Р., про визнання незаконними та скасування на-
казів про відсторонення від роботи, повновлення на роботі та стягнення середнього заро-
бітку за час відстронення, складені 11.12.2021, 13.12.2021р., 23.12.2021р. ( а.с. 47-55).
11.02.2022р. адвокатом Тивоненком Д.Р. було складено відповідь на відзив, у змісті якої в п. 3.2 зазначено, що за складання відповіді на відзив позивачка понесла витарти на правову допомогу у розмірі 6000 грн., що підтверджується додатком № 2 від 03.02.2022р.
до договору та Актом № 2 від 05.02.2022р. до договору ( а.с. 69).
Згідно з Переліком та варістю послуг за договором від 03.02.2022р., на складання відповіді на відзив витрачено 5 годин, вартість послуги визначено в сумі 5000 грн.. Також визначено 1000 грн. за підготовку до подачі відповіді на відзив до канцелярії суду через підсистему «Електронний суд», в тому числі, роздруківка, добірка та скасування письмових доказів для долучення до відповіді на відзив, завіряння копій документів ( а.с. 72).
Актом № 2 від 05.02.2022 про надання послуг до договору № 18/12 від 18.12.2021р. клієнт ОСОБА_1 визнала надання вказаних у Переліку послуг ( а.с. 73).
У запереченнях відповідача на відповідь на відзив маються доводи й щодо безпідставного визначення в якості послуг адвоката роздруківки відповіді на відзив, добірки та скасування письмових доказів для долучення до відповіді на відзив, завіряння копій документів, а також завищення часу складання відповіді на відзив і вартості цієї послуги ( а.с. 84).
Таким чином, колегія з'ясувала, що станом на день ухвалення рішення судом першої інстанції між клієнтом та адвокатом Тивоненком Д.Р. було складено два акти приймання-передачі послуг, згідно з якими визначено загальну вартість послуг на суму 18 500 грн.
Оскільки відповідачем подані заперечення проти цих витрат, колегія, перевіривши їх, вважає частково обґрунтованими доводи відповідача.
Так, з огляду на те, що перед складанням та поданням позову до суду для клієнта ОСОБА_1 в цій справі, адвокат Тивоненко Д.Р. вже склав три позовні заяви для позивачів - працівників АТ «Укрзалізниця», то дійсно його час для складання тотожної четвертої позовної заяви у 5 годин та відповідно гонорар за це в сумі 5000 грн. є завищеними та, на, думку колегії, є достатнім час у 3 години із оплатою за них 3000 грн.
Такі ж міркування застосовано колегією для зменшення часу та вартості послуги у вигляді консультацій, вивчення документів позивача ОСОБА_1 , тому є достатнім час у 3 години замість 5 годин, та, відповідно, слід визначити до стягнення вартість цієї послуги замість 5000 грн. у розмірі 3000 грн.
Судом першої інстанції було проведено декілька судових засідань, але у актах приймання-передання послуг визначено лише одне, тому за цю правову послугу з представництва в суді підлягає стягненю визначена сума в розмірі 2500 грн.
За подання відповіді на відзив визначено гонорар в ромірі 5000 грн. за 5 годин його складання, але з огляду на його обсяг, колегія також вважає, що ці показники є завищеними, тому вважає, що слід зменшити вартість цієї послуги до 2500 грн. (тобто в половину).
Також колегія погоджується із запереченнями відповідача, що не входять до правової допомоги такі послуги як роздруківка позовної заяви, завіряння копій документів, поданнях їх до суду, а тому витрати на ці дії адвоката розміром 3000 грн. компенсації не підлягають.
Відповідач вказував, що оплата вказаних витрат не підтверджена первинними документами, з чим погодився суд, відмовивши у їх сягненні з відповідача.
Але суд при цьому не зважив на приписи ч. 8 ст. 141 ЦПК України, згідно з якою розмір витрат, які сторона сплатила абомає сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі ж положення містяться в п. 1 ч. 2 статті 137 ЦПК України.
Крім того, з цього приводу є узгодження між сторонами, яке міститься у Додатку № 1 від 21.12.2021р. «Перелік та вартість послуг за договором», яким передбачено порядок сплати гонорару: безготівковий переказ або готівкою протягом десяти робочих днів з моменту набрання законної сили рішенням в цій справі.
Отже, оплата гонорару адвоката сторонами договору визначена під відкладальною умовою, а саме, після набрання законної сили рішенням суду та протягом 10 робочих днів після цього.
Таким чином, за надання правової допомоги позивачу адвокатом Тивоненком Д.Р.в
суді першої інстанції підлягає до стягнення 11 000 грн. з відповідача.
Також адвокатом Тивоненком Д.Р. у апеляційній скарзі на рішення суду в цій спра-
ві зазначено, що орієнтовний розмір витрат на правову допомогу в апеляційнй інстанції буде складати 10 000 грн.
Згідно з Додатком № 3 від 02 серпня 2022р. до договору № 18/12 від 18.12.2021р. визначені наступні правові послуги на стаді апеляційного провадження: складання апеляційної скарги із витрачанням на це часу у 10 годин вартістю 9 000 грн., підготовка до подачі скарги через підсистему «Електронний суд», у томі числі: роздрукування скарги, добірка та скасування письмових доказів, завіряння документів ( а.с. 138).
Сторонами складено та підписано акт № 3 від 04.08.2022р., яким засвідчено фактичне надання вказаних послуг ( а.с. 139).
Також стороною позивача надано до апеляційного суду акт приймання-передачі послуг з правничої допомоги № 4 від 28.09.2022р., згідно з яким адвокатом надано послугу представництва в судовому засіданні апеляційного суду вартістю 3000 грн., а також правову допомогу зі складання відзиву та його підготовки до подачі до суду в сумі 10 000 грн.
Але колегія з урахуванням позиції відповідача, який не погоджується із часом та вартістю цих послуг, вважає, що часові витрати на складання апеляційної скарги, яка містить лише доводи щодо незаконності відмови судом у стягненні правової допомоги, та відзиву на скаргу відповідача є занадто завищеними, тому вважає, що є розумними витрати у розмірі по 3000 грн. за складання скарги та відзиву, а загалом - 6000 грн.
З вище наведеної позиції витрати на підготовку до подання скарги та відзиву до суду розміро 2000 грн. апеляційним судом не стягуються як такі, що не є послугами з правової допомоги. А витрати за участь у сдовому засіданні є обґрунтованими в сумі 2500 грн., оскільки переліком послуг та їх вартістю визначався саме такий розмір гонорару за участьу адвоката у судовому засіданні, який змінений на 3000 грн. узгодженим документом не був.
Таким чином, на стадії апеляційного провадження є підтвердженими та розумними витратами на правову допомогу витрати у розмірі 8500 грн.
Загалом витрати на правову допомогу складають 19500 грн., які належить стягнути з відповідача, оскільки позов задоволено судом першої існатнції, а зміна мотивувальної частини не тягне перерозподіл судових витрат, так як спір по суті за наслідками апеляційного розгляду вирішено на користь позивача.
Керуючись ст.ст. 137, 141, 367, 374, 375, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Тивоненка Данила Руслановича задовольнити частково.
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» - структурний підрозділ «Запорізька дирекція залізничних перевезень станція Запоріжжя 1 задовольнити частково.
Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 липня 2022 року у цій справі скасувати частині відмови в задоволенні вимог ОСОБА_2 щодо компенсації витрат на правничу допомогу та змінити мотивування висновків суду в частині задоволення вимог позову щодо скасування наказу про відсторонення ОСОБА_1 від роботи, виклавши мотивувальну частину рішення в цій частині в редакції цієї постановити.
Задовольнити частково заяву ОСОБА_1 щодо стягнення на її користь витрат на правничу допомогу.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» - структурний підрозділ «Запорізька дирекція залізничних перевезень станція Запоріжжя 1 на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу у розмірі 19 500 (дев'ятнадцять тисяч п'ятсот) гривень.
У стягненні решти суми витрат на правничу допомогу відмовити.
В іншій частині рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 04 квітня 2023 року.
Головуючий: С.В. Маловічко
Судді: М.С. Гончар
Г.С. Подліянова