Постанова
Іменем України
08 грудня 2009 року Справа № 5020-6/106
Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді ,
суддів ,
,
за участю представників сторін:
позивача: Пшенична Світлана Вадимівна, довіреність № 1064 від 07.04.09, Фонд комунального майна Севастопольської міської ради,
позивача: Ігнатенко Валерія Вячеславівна, довіреність б/н від 01.09.09, Фонд комунального майна Севастопольської міської ради,
відповідача: ОСОБА_3, паспорт серії НОМЕР_1 від 26.09.95, фізична особа - підприємець ОСОБА_3,
відповідача: ОСОБА_4, довіреність № 92 від 30.01.08, фізична особа - підприємець ОСОБА_3,
розглянувши апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 на рішення господарського суду міста Севастополя (суддя Лазарев С.Г.) від 27 жовтня 2009 року у справі № 5020-6/106
за позовом Фонду комунального майна Севастопольської міської ради (вул. Луначарського, 5,Севастополь,99011)
до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 АДРЕСА_1
про стягнення заборгованості за фактичне користування майном у ромірі 21314,48 грн.
Позивач, Фонд комунального майна Севастопольської міської ради, звернувся до господарського суду міста Севастополя з позовною заявою до відповідача, фізичної особи -підприємця ОСОБА_5, про стягнення заборгованості за фактичне користування майном у розмірі 32 447.71 грн., зобов'язання усунути перешкоди в праві користування та розпорядження майном (т..1, а.с. 3-4).
Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що укладений між ним та відповідачем 26 березня 2008 року договір оренди № 14-08 вбудованих нежитлових приміщень цокольного поверху трьохповерхової житлової будівлі, загальною площею 38.50 кв.м., розташованих за адресою: м. Севастополь, вул.. Леніна, 50, до теперішнього часу нотаріально не посвідчений, у зв'язку з чим він є нікчемним. Та посилаючись на частину 1 статті 216 Цивільного кодексу України просив стягнути з фізичної особи -підприємця ОСОБА_3 заборгованість за фактичне користування майном за період з 26 березня 2008 року по 01 липня 2009 року, яка складає 32 447.71 грн..
Рішенням господарського суду міста Севастополя від 27 жовтня 2009 року у справі № 5020-6/106 (суддя Лазарев С.Г.) позов Фонду комунального майна Севастопольської міської ради задоволений повністю.
З фізичної особи -підприємця ОСОБА_3 на користь позивача стягнуто заборгованість за фактичне користування майном у розмірі 21 314.48 грн..
Виконання рішення про стягнення заборгованості у розмірі 21 314.48 грн. розстрочене на один рік: з листопада 2009 року по листопад 2010 року -по 1 776.2221 щомісяця.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Не погодившись з рішенням суду, фізична особа -підприємець ОСОБА_3 звернувся до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Так, заявник апеляційної скарги вважає, що висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні, не відповідають фактичним обставинам справи.
На думку сторони, судом першої інстанції безпідставно вказано в оскаржуваному рішенні, що спірний договір є новою редакцією договору оренди від 21 листопада 2006 року № 318-06.
Він зазначає, що судом першої інстанції не було враховано положення частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України, згідно якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Виходячи з вказаної норми Закону, встановлення факту нікчемності правочину не тягне захист права або інтересу за ним.
Також заявник скарги вказує, що на момент підписання спірного договору у позивача було відсутнє право власності на об'єкт оренди. За таких обставин, сторона стверджує, що нікчемний договір від 26 березня 2008 року № 14-08 слід вважати неукладеним.
Порушення судом першої інстанції норм процесуального права полягає у незастосуванні положень частини 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України. Так, поза увагою суду першої інстанції залишилося, що єдиним допустимим доказом виконання зобов'язання з передання майна орендарю, в силу статті 795 Цивільного кодексу України, може бути тільки підписаний сторонами акт приймання-передачі майна.
Переглянувши справу у відповідності до статті 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступне.
26 березня 2008 року між Фондом комунального майна Севастопольської міської ради та фізичною особою -підприємцем ОСОБА_3 укладений договір оренди № 14-08 нерухомого майна, згідно з пунктом 1.1 якого з метою ефективного використання комунального майна і досягнення найвищих результатів господарської діяльності орендодавець передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно -вбудовані нежитлові приміщення цокольного поверху трьохповерхової житлової будівлі, загальною площею 38.50 кв.м., розташовані за адресою: м. Севастополь, вул. Леніна, 50 (т.1, а.с. 8-9).
Відповідно до пункту 4.4.3 договору орендар зобов'язаний своєчасно вносити орендодавцю орендну плату, а також здійснювати інші платежі, пов'язані з користуванням об'єктом оренди, в тому числі оплату комунальних та експлуатаційних послуг.
Згідно з пунктом 7.1 договору він діє з моменту його підписання до 27 лютого 2013 року.
Пунктом 4.4.1 договору передбачений обов'язок орендатора у разі укладення договору оренди строком на три роки та більше здійснити нотаріальне посвідчення та державну реєстрацію даного договору, в строки, встановлені чинним законодавством та оплатити послуги з підготовці документів, необхідних для вчинення нотаріальних дій.
Дана вимога також передбачена статтею 793 Цивільного кодексу України.
Оскільки зазначені умови не були виконані відповідачем до теперішнього часу, позивач, в силу положень статті 220 Цивільного кодексу України, вважає цій договір нікчемним, та звернувся до господарського суду міста Севастополя з позовом про стягнення, на підставі частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України, заборгованості за фактичне користування майном за період з 26 березня 2008 року по 01 липня 2009 року.
Рішенням господарського суду позов Фонду комунального майна Севастопольської міської ради задоволений на підставі статей 193 Господарського кодексу України та 525, 526 Цивільного кодексу України.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія дійшла висновку про наявність підстав для скасування судового рішення виходячи з наступного.
Згідно з частиною 2 статті 793 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Зі змісту частини 3 статті 640 Цивільного кодексу України вбачається, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Отже, на підставі частини 1 статті 210 Цивільного кодексу України такі правочини є вчиненими з моменту їх державної реєстрації.
У пункті 8 Роз'яснень Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними»від 06 листопада 2009 року № 9 зазначено, що згідно зі статтями 210 та 640 Цивільного кодексу України не є вчиненим правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
Тобто, договір від 26 березня 2008 року № 14-08, підписаний сторонами у даній справі, є неукладеним, у зв'язку з чим довід позивача про те, що він є нікчемним, слід вважати помилковими.
Отже, реституція, як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 Цивільного кодексу України), застосуванню до даних правовідносин не підлягає.
Таким чином, позов, заявлений на підставі статей 215 (частина 2), 216 (частина 1) Цивільного кодексу України, не може бути задоволений.
Посилання суду першої інстанції на статті 525, 526 Цивільного кодексу України, як на підставу задоволення позову, також є хибними, оскільки, як вище вказано у даній постанові, в силу того, що правочин укладений не був, зобов'язань між сторонами у спорі не виникло.
Якщо позивач вважає, що відповідач безпідставно фактично користувався спірним нежитловим приміщенням, він вправі заявити відповідний позов на підставі положень глави 83 Цивільного кодексу України.
Згідно зі статтею 22 Господарського процесуального кодексу України зміна підстав позову -це виключне право позивача, яке має наслідком зміну матеріально-правової вимоги та обставин, якими позивач обґрунтовує свою вимогу до відповідача, у зв'язку з чим судова колегія не має права задовольнити позов на підставі положень глави 83 Цивільного кодексу України.
З урахуванням викладеного судова колегія дійшла висновку про порушення місцевим господарським судом норм матеріального права, що дає підстави суду апеляційної інстанції для скасування прийнятого у справі рішення та відмови у задоволенні позовних вимог Фонду комунального майна Севастопольської міської ради.
Керуючись статтями 99, 101, пунктом 2 статті 103, пунктом 4 частини 1 статті 104, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу фізичної особи -підприємця ОСОБА_5 задовольнити.
2. Рішення господарського суду міста Севастополя від 27 жовтня 2009 року у справі № 5020-6/106 скасувати.
3. Прийняти нове рішення у справі.
В позові Фонду комунального майна Севастопольської міської ради відмовити.
Головуючий суддя
Судді