12 серпня 2010 р. № 13/159-09
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :
Головуючий суддя Борденюк Є.М.
Могил С.К., Самусенко С.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Бескид"
на постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 21 квітня 2010 року
у справі № 13/159-09 господарського суду Херсонської області
за позовом відкритого акціонерного товариства "Херсонський суднобудівний завод"
до товариства з обмеженою відповідальністю "Бескид"
третя особа без самостійних вимог: фізична особа-підприємець ОСОБА_3
про стягнення 487 862, 82 грн.,
за участю в судовому засіданні представників
позивача : не з'явились,
відповідача: Байда А.П., Діневич О.М.,
третьої особи: не з'явились,
Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 21 квітня 2010 року залишено без змін рішення господарського суду Херсонської області від 24 листопада 2009 року, яким задоволено позов відкритого акціонерного товариства "Херсонський суднобудівний завод", стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "Бескид" 480 815, 26грн. вартості втраченого вантажу, 7 047, 56грн. процентів та судові витрати.
Не погоджуючись з судовими рішеннями у даній справі, відповідач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема, Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів.
Переглянувши в касаційному порядку оскаржені рішення та постанову судів попередніх інстанцій, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.
Як встановлено господарськими судами, 3 лютого 2006 року позивач (замовник) та відповідач (виконавець) уклали договір № 3/02-1 про надання транспортно-експедиційних послуг при перевезенні вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні, згідно з яким відповідач прийняв на себе зобов'язання за винагороду власними силами або із залученням третіх осіб організувати виконання послуг по перевезенню вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні, а позивач, в свою чергу, зобов'язався прийняти та сплатити вартість наданих відповідачем послуг.
В подальшому до вказаного договору між сторонами укладено додаткові угоди, якими строк дії договору продовжувався на кожний наступний рік, в тому числі до 31 грудня 2009 року.
Згідно з п. 2.1 договору, сторони діють від власного імені або за дорученням організацій, з якими вони мають прямі договори. Пунктом 4.2.7.встановлено обов'язок відповідача доставити вантаж у вказаний пункт призначення та передати його уповноваженій особі в цілості та схоронності відповідно до накладної та іншими документами.
Судами з'ясовано, що 7 квітня 2009 року позивач у відповідності з умовами договору оформив відповідачу транспортне замовлення № 85 про виконання перевезення вантажу -металопрофіль в кількості 20 т автотранспортом за маршрутом: Італія -Україна; починаючи з 8 квітня 2009 року.
Зазначений в замовленні вантаж вартістю 40 621, 57 євро 8 квітня 2009 року згідно з інвойсами №№ 22, 23, 24, 25 від 8 квітня 2009 року завантажено на автомобіль приватного підприємця ОСОБА_3, якого відповідач залучив до перевезення, уклавши з ним договір № 02/06-1 від 2 червня 2008 року.
Спір у даній справі виник у зв'язку з тим, що вказаний вантаж позивач не отримав.
Вирішуючи даний спір, судами враховано, що положеннями ч. 2 ст. 4 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" експедиторам для виконання доручень клієнтів надано право укладати договори з перевізниками, портами, авіапідприємствами, судноплавними компаніями тощо, які є резидентами або нерезидентами України. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 14 зазначеного Закону за невиконання або неналежне виконання обов'язків, які передбачені договором транспортного експедирування і цим Законом, експедитор і клієнт несуть відповідальність згідно з Цивільним кодексом України, іншими законами та договором транспортного експедирування.
Частиною 3 ст. 14 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність", передбачено, що експедитор несе відповідальність за дії та недогляд третіх осіб, залучених ним до виконання договору транспортного експедирування, у тому ж порядку, як і за власні дії.
Згідно з ч. 2 ст. 932 ЦК України, у разі залучення експедитором до виконання своїх обов'язків за договором транспортного експедирування інших осіб експедитор відповідає перед клієнтом за порушення договору.
Виходячи з наведених вище положень, суди обох інстанцій дійшли висновку про наявність правових підстав для покладення обов'язку з відшкодування вартості втраченого вантажу саме на відповідача, який самостійно залучив до перевезення вантажу позивача третю особу.
При цьому, апеляційним судом спростовано доводи відповідача про те, що в даних правовідносинах винною особою є ПП ОСОБА_3, який умисно не доставив позивачу вантаж, з огляду на те, що стороною за договором № 3/02-1 про надання транспортно-експедиційних послуг виступав лише відповідач, і умовами вказаного договору та діючим законодавством, відповідальність за невиконання вказаних в договорі обов'язків стосовно доставки вантажу, в тому числі за дії інших осіб, залучених до виконання зобов'язань експедитора, покладено на останнього.
Апеляційним господарським судом також відхилено посилання відповідача на те, що позовні вимоги суперечать положенням Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів, з огляду на те, що наведеним актом також прямо передбачена відповідальність транспортера (перевізника) як за власні дії та упущення, так і за дії та упущення своїх агентів, а також і всіх інших осіб, послугами яких він користується для виконання перевезення.
В касаційній скарзі відповідач вважає вказаний висновок апеляційного суду неправильним, та вважає, що відшкодувати вартість вантажу має особа, яка безпосередньо перевозила та втратила (не доставила) його.
В обґрунтування вказаного доводу скаржник наводить низку норм Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів, якими, на його думку, відповідальність за схоронність та доставку вантажу персонально несе кожна особа, яка безпосередньо виконує перевезення.
Колегія суддів касаційної інстанції не може погодитись з наведеним, оскільки за умовами укладеного між позивачем та відповідачем договору останній прийняв на себе зобов'язання власними силами або із залученням третіх осіб організувати виконання експедиційних послуг з перевезення вантажів. При цьому, згідно з п. 4.2.7 саме відповідач зобов'язаний доставити довірений йому вантажу до вказаного пункту призначення в цілості та схоронності.
Згідно з ч. 2 ст. 932 Цивільного кодексу України, якою регулюється порядок виконання договору транспортного експедирування, у разі залучення експедитором до виконання своїх обов'язків за договором транспортного експедирування інших осіб експедитор відповідає перед клієнтом за порушення договору.
Аналогічні правила передбачені Конвенцію про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів.
Статтею 934 Цивільного кодексу України встановлено, що за порушення обов'язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до глави 51 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з положеннями ст. 617 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника.
Враховуючи, що відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження наявності правових підстав для звільнення його від відповідальності перед позивачем за невиконання умов договору експедування щодо передачі довіреного вантажу, судами обґрунтовано задоволено позов про стягнення з нього вартості втраченого вантажу.
При цьому, доводи скаржника про наявність достатніх доказів на підтвердження того факту, що втрата вантажу сталась внаслідок винних дій третьої особи ОСОБА_3, якого відповідач залучив до безпосереднього перевезення вказаного вантажу, не свідчить про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог власника вантажу до особи, яка зобов'язалась самостійно або з залученням третіх осіб цей вантаж доставити до пункту призначення, проте, вказаний обов'язок не виконала.
Разом з цим, колегія суддів касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що відповідач не позбавлений права звернутись з вимогами про відшкодування сплаченої позивачу вартості втраченого вантажу, в порядку ст. 1191 ЦК України, згідно з якою особа, що відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Враховуючи наведене, підстави для скасування законних та обґрунтованих оскаржених відповідачем судових рішень у колегії суддів касаційної інстанції відсутні.
З огляду на наведене, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,
Касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 21 квітня 2010 року у справі № 13/159-09 залишити без змін.
Головуючий суддяБорденюк Є.М.
Судді :Могил С.К.
Самусенко С.С.