24.11.2022м. СумиСправа № 920/830/22
Господарський суд Сумської області у складі:
судді Резніченко О.Ю.,
розглянув без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи
за позовом: Виробничо-комерційного підприємства - товариства з обмеженою відповідальністю «Торгсервіс»
до відповідача: Фізичної особи ОСОБА_1
про стягнення 38680 грн. 67 коп.,
Стислий виклад позицій сторін по справі, заяви та клопотання сторін. Процесуальні дії, які вчинялись судом.
Позивач звернувся з позовом в якому просить суд стягнути з відповідача 38 680 грн 67 коп. заборгованості по договору поставки №349 від 13.08.2021, з них: 10055 грн 10 коп. основного боргу, 2390 грн 17 коп. інфляційних збитків, 3158 грн 95 коп. пені згідно з п. 6.1 договору, 2513 грн 77 коп. штрафу, 20562 грн 68 коп. пені, нарахованої у відповідності до п. 6.5 договору.
Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що між сторонами було укладено договір поставки. Позивач поставив відповідачу товар, а відповідач прийняв без заперечень товар, проте оплату не здійснив, що є порушенням п. 4.1. та 4.2. Договору. Тому зазначене є підставою для стягнення з відповідача на користь позивача боргу, пені, штрафу та інфляційних збитків.
Ухвалою суду від 24.10.2022 було відкрито провадження у справі та постановлено розглядати справу без проведення судового засідання.
Ухвала про відкриття провадження відповідачем не отримана, поштовий конверт повернуто на адресу суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Судом перевірено інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та встановлено, що ухвала суду була надіслана на адресу реєстрації фізичної особи - підприємця, яка зазначена в реєстрі, а отже відповідач повідомлений належним чином про відкриття провадження у справі.
Відповідач відзив на позовну заяву до суду не надав, а тому суд вирішує справу за наявними матеріалами, відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України.
Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Пункт 1 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України закріплює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких с фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
У пунктах 4.17. - 4.23. постанови від 13.02.2019 по справі № 910/8729/18 Велика Палата Верховного Суду роз'яснила, що відповідно до статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.
Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
За частиною першою статті 173 ГК України зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку, є господарським зобов'язанням.
За положеннями статті 51 Цивільного кодексу України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Відповідно до статті 52 Цивільного кодексу України фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
За змістом статей 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України, статей 202-208 Господарського кодексу України, частини восьмої статті 4 Закону України від 15 травня 2003 року N 755-ІV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 21.10.2022 підприємницьку діяльність суб'єкта господарювання - ОСОБА_1 припинено.
Отже, відповідно до вказаних змін, з 15.12.2017 року господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду спорів, в яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов'язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалась зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, а також у постанові Верховного суду від 27.02.2019 у справі № 724/38/18, а також підтверджується висновками Верховного Суду, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019 у справі №127/23144/18.
13 серпня 2021 р. між ВКП-ТОВ «Торгсервіс» (Постачальник) і ФОП ОСОБА_1 (Покупець) був укладений договір поставки №349 (далі за текстом - «Договір»). Вищезазначений факт підтверджується копією Договору (а.с.32).
Сторонами суду не надано доказів, що Договір визнавався недійсним у судовому порядку, а тому Договір підлягав обов'язковому виконанню сторонами.
Відповідно до п. 1.1 Договору позивач зобов'язується поставити відповідачу товар згідно умов, що передбачені у цьому Договорі, та додатках до нього. Поставка здійснюється окремими партіями, кількість та дата поставки визначаються відповідно до попередніх домовленостей сторін.
Згідно з умовами п. 2.3. Договору право власності на товар та ризик випадкової загибелі чи пошкодження товару, інші види відповідальності за нього переходять до відповідача з моменту передачі позивачем товару відповідачу, що засвідчується підписанням відповідних товарно-супровідних документів.
Товар вважається переданим позивачем і прийнятим відповідачем за кількістю і якістю згідно з підписаними сторонами накладними (п. 2.5. Договору).
Відповідно до п. 2.8. Договору відповідач може взяти товар під реалізацію, який у випадку його нереалізації може бути повернутий позивачу. Для взяття товару під реалізацію сторони укладають Додаткову угоду до Договору. Взяття (поставка) товару під реалізацію відповідачу, оплата та/або йог о повернення позивачу проводиться в порядку та на умовах Додаткової угоди.
Згідно з умовами п. 4.1. Договору передбачено, що оплата кожної партії товару здійснюється відповідачем шляхом перерахування 100% її вартості на розрахунковий рахунок позивача, або шляхом внесення готівки в касу Постачальника, за винятком взяття покупцем товару під реалізацію (п. 2.8. Договору).
Пунктом 4.2. Договору передбачено, що відстрочка оплати за кожну окрему партію товару становить 7 календарних днів з моменту поставки товару, але в будь-якому разі до наступної поставки товару.
Позивач зазначає, що на виконання умов Договору 14.08.2021 передав, а відповідач прийняв товар на загальну суму 10055 грн 10 коп., що підтверджується видатковою накладною №SU-0020875 (а.с. 37), проте оплата у строки, визначені у договорі відповідачем не проведена.
В порядку досудового врегулювання спору за адресою реєстрації відповідача позивачем було надіслано Претензію № 30/05-22 від 30.05.2022 року щодо сплати заборгованості, яку відповідач не отримав, заборгованість не сплатив.
Таким чином, станом на 04.10.2022 (дата складення позову) заборгованість відповідача за отриманий товар складає 10055 грн 10 коп., що підтверджується видатковою накладною №SU-0020875 від 14.08.2021 (а.с. 37).
Заборгованість у розмірі 10055 грн 10 коп. відповідачем не сплачена, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відповідно до ст.ст. 73, 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідачем належними та допустимими доказами не спростовано доводів позивача. Тому вказані вище обставини є такими, що встановлені судом на підставі належних та допустимих доказів, які надані позивачем.
Оцінка суду, висновки суду та законодавство, що підлягає застосуванню.
Щодо вимоги про стягнення основного боргу
Згідно з ст. 526, ст. 530 ЦК України та ст. 193 ГК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Відповідно до ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього.
Враховуючи встановлений судом факт невиконання відповідачем грошового зобов'язання перед позивачем, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача 10055 грн 10 коп. основного боргу є правомірними, обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.
Щодо вимоги про стягнення інфляційних збитків.
Положеннями ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користь 2390 грн 17 коп. інфляційних збитків, нарахованих за період з 22.08.2021 по 04.10.2022.
Позивачем розрахунок інфляційних збитків виконано в тексті позовної заяви (а.с.2).
Оскільки судом вище було встановлено факт порушення грошового зобов'язання по Договору з боку відповідача, позовні вимоги про стягнення з відповідача 2390 грн 17 коп. інфляційних збитків, нарахованих за період з 22.08.2021 по 04.10.2022, є правомірними, обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.
Щодо вимоги про стягнення пені та штрафу.
Відповідно до ст. 526, ст. 530 ЦК України та ст. 193 ГК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Згідно зі ст.ст. 230, 231 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
Відповідно до статті 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Частиною 2 та 3 ст. 549 ЦК України передбачено, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Суспільні відносини щодо укладання та виконання господарських договорів регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Абзацом другим частини першої статті 193 ГК України встановлено, що до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Як зазначено в частині сьомій статті 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За змістом частини другої статті 9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
Тож до правовідносин сторін договору щодо забезпечення належного виконання господарського договору штрафними санкціями (неустойка, штраф, пеня) слід застосовувати положення глави 26 ГК України.
Згідно зі статтею 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Частина перша статті 173 ГК України містить визначення господарського зобов'язання, яким визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Тобто в розумінні статей 173 та 230 ГК України пеня є різновидом господарської санкції за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, суть якого може полягати як в зобов'язанні сплатити гроші (грошове зобов'язання), так і в зобов'язанні виконати роботу, передати майно, надати послугу (негрошове зобов'язання).
Відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Отже, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафних санкцій у вигляді пені або штрафу, передбачених частиною четвертою статті 231 ГК України, є можливим, оскільки суб'єкти господарських відносин наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом встановлення при укладанні договору санкції за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань і пеня застосовується за порушення будь-яких господарських зобов'язань, а не тільки за невиконання грошового зобов'язання.
Як вже було зазначено судом вище, такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 ЦК України, частиною шостою статті 231 ГК України та статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», а право визначити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 ГК України.
Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України.
При цьому в інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, передбаченою статтею 627 ЦК України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За таких обставин одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Так, позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача 3158 грн 95 коп. пені, нарахованої за період з 22.08.2021 по 04.10.2022 відповідно до умов п. 6.1. Договору, яким передбачено, що за кожен день прострочення оплати товару Відповідач сплачує на користь Позивача пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
При цьому, згідно з умовами п. 9.6. Договору сторони домовились, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання грошових зобов'язань за даним Договором не припиняється строком, визначеним п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, і здійснюється до моменту повного розрахунку, а строк позовної давності щодо стягнення таких санкцій відповідно до положень ст. 259 Цивільного кодексу України, продовжується до трьох років.
Позивачем розрахунок пені виконано в тексті позовної заяви (а.с. 2).
Право позивача на стягнення з відповідача пені передбачене діючим законодавством України та умовами п. 6.1. Договору, судом встановлено факт порушення грошового зобов'язання з боку відповідача, тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 3158 грн 95 коп. пені є обґрунтованими та правомірними.
Позивач також просить суд стягнути з відповідача 2513 грн 77 коп. штрафу, нарахованого відповідно до вимог п. 6.4. Договору, згідно з яким за порушення терміну розрахунків за отриману продукцію відповідач сплачує позивачу штраф у розмірі 25 відсотків від не перерахованої суми.
Враховуючи те, що судом вище було встановлено факт порушення терміну розрахунків за отриману відповідачем продукцію (грошове зобов'язання прострочене на 409 календарних днів), сторони самостійно домовились про застосування такого виду відповідальності у Договорі, вимога позивача про стягнення 2513 грн 77 коп. штрафу відповідно до п. 6.4. Договору є правомірною та підлягає задоволенню.
Щодо вимоги про стягнення процентів за користування чужими коштами
Позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача 20562 грн 68 коп. процентів за користування чужими коштами, нарахованих у відповідності до п. 6.5. Договору, яким передбачено, що у випадку порушення п. 4.2. Договору відповідач сплачує позивачу за кожний день користування чужими коштами 0,5% від суми несвоєчасно оплаченого товару (п. 2 ст. 536 та п.3 ст. 692 ЦК України).
За приписами ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.
Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Частиною 3 ст. 692 ЦК України визначено, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Відповідно до частини 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно правової позиції, викладеної у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №906/778/18 від 22.08.2019, термін «користування чужими грошовими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.
Проценти річних, про які йдеться у частині 2 статті 625 ЦК України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 ЦК України. Так, стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 ЦК України). Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге, - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами.
Отже, передбачені ст. 536 ЦК України, ст. 692 ЦК України проценти виступають способом захисту прав та інтересів продавця, який передавши товар покупцю на умовах відстрочки оплати, набув статусу кредитора до моменту отримання оплати за переданий товар.
При цьому, до моменту закінчення строку відстрочки на оплату товару, який був визначений у п. 4.2. Договору - 7 календарних днів з моменту поставки - у покупця (відповідача) не виникає прострочення виконання грошового зобов'язання за договором.
Натомість після спливу зазначеного строку та за умови невиконання грошового зобов'язання з оплати за отриманий товар у продавця (позивача) виникає право вимагати сплати коштів та для покупця (відповідача) наступає про строчка у виконанні грошового зобов'язання.
При цьому, у продавця (позивача) виникає право на нарахування та стягнення з покупця (відповідача) процентів, передбачених ч. 2 ст 625 ЦК України, що нараховуються в наслідок прострочення боржником (покупцем) грошового зобов'язання з оплати отриманого товару та які є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання на відміну від процентів, передбачених статтею 536 ЦК України, які є звичайною платою за користування грошима.
Тому нарахування позивачем 20562 грн 68 коп. процентів є неправомірним та позов у цій частині не підлягає задоволенню.
Розподіл судових витрат між сторонам.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи те, що позовні вимоги судом задоволено частково, витрати зі сплати судового збору в розмірі 1162 грн 12 коп. покладаються на відповідача, 1318 грн 88 коп. покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст.123, 126, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241 ГПК України, суд
1. Позов Виробничо-комерційного підприємства - товариства з обмеженою відповідальністю «Торгсервіс» до відповідача: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення 38680 грн 67 коп. - задовольнити частково.
2. Стягнути з Фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Виробничо-комерційного підприємства - товариства з обмеженою відповідальністю «Торгсервіс» (вул. Кооперативна, 4, м. Кролевець, Сумська область, 41300, код ЄДРПОУ 30033501) 10055 грн 10 коп. основного боргу, 2390 грн 17 коп. інфляційних збитків, 3158 грн 95 коп. пені, 2513 грн 77 коп. штрафу, 1162 грн 12 коп. витрат по сплаті судового збору.
3. У позові в частині стягнення 20562 грн 88 коп. процентів - відмовити.
4. Судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1318 грн 88 коп. покласти на позивача - Виробничо-комерційне підприємство - товариство з обмеженою відповідальністю «Торгсервіс».
5. Видати Виробничо-комерційному підприємству - товариству з обмеженою відповідальністю «Торгсервіс» наказ після набрання рішенням законної сили.
6. Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
7. Згідно з ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повні реквізити сторін зазначені у п. 2 резолютивної частини даного рішення.
Повне судове рішення складено 28.11.2022.
Суддя О.Ю. Резніченко