м. Вінниця
11 листопада 2022 р. Справа № 420/13307/21
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Заброцької Людмили Олександрівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, стягнення коштів та зобов'язання вчинити дії, -
До Вінницького окружного адміністративного суду з Одеського окружного адміністративного суду надійшли матеріали адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, в/ч НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивач проходив службу у в/ч НОМЕР_2 , яка перебуває на фінансовому утримані в/ч НОМЕР_1 . 04.07.2018 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Позивач зазначає, що відповідно до вимог чинного законодавства на день звільнення з військової служби з ним мав бути проведений розрахунок за усіма видами забезпечення. Разом з тим, повного розрахунку не відбулося, а саме відповідач не виплатив йому індексацію грошового забезпечення. Відтак, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 18.03.2021 у справі № 120/721/21-а позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зокрема, зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 31.01.2016 по 28.02.2018 включно.
На виконання вказаного рішення 29.06.2021 військовою частиною НОМЕР_1 виплачено ОСОБА_1 кошти в сумі 4435,66 грн.
Позивач зазначає, що оскільки остаточний розрахунок з ним у зв'язку із звільненням з військової служби відповідач провів лише 29.06.2021, він звернуся до відповідача з заявою, в якій просив здійснити нарахування та виплату середнього заробітку за весь період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні, а саме з 04.07.2018 по 29.06.2021.
Однак, відповідач станом на дату подання даного позову відповідь на вказану заяву не надав. Тому за захистом своїх порушених прав та інтересів позивач звертається до суду .
Ухвалою суду відкрито провадження у справі розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними в справі матеріалами. Також встановлено сторонам строк для подання заяв по суті спору.
До суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, а тому норми законодавства про оплату праці і вирішення таких спорів не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права.
Крім цього, чинним законодавством України та нормативно-правовими документами які передбачають порядок фінансування, нарахування та виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, не визначено взагалі такого поняття як середній заробіток, який не можливо вирахувати для кожного окремого військовослужбовця в силу специфічності порядку формування для військовослужбовців посадових грошових окладів, надбавок та інших видів грошового забезпечення, тощо.
Відповідач у відзиві вказав, що якщо військовослужбовець при звільненні не забезпечений усіма видами грошового забезпечення, які йому належать, то він має право не давати згоду на його виключення зі списків особового складу військової частини та далі перебувати на усіх видах забезпечення військової частини до дня, коли з ним здійснять повний розрахунок. Крім того, останній наполягає, що не можливо ототожнювати військову службу та трудові відносини не тільки по суті понять, але й по нормативно-правовій базі.
Позивачем відповідь на відзив не подавалась.
23.03.2022 на адресу суду надійшло клопотання представника відповідача про зупинення провадження в справі. Обґрунтовуючи клопотання відповідач зазначив, що приписами пункту 5 частини 1 статті 236 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд зупиняє провадження у справі в разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, - до припинення перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Відтак, оскільки військова частина НОМЕР_1 є стороною у справі, яка входить до складу Збройних Сил України та переведена на воєнний стан, посадові особи якої здійснюють заходи щодо захисту держави від збройної агресії Російської Федерації, відповідач вважає, що доречно розглянути питання про зупинення провадження в справі до закінчення дії воєнного стану на території України.
Розглянувши клопотання відповідача про зупинення провадження у справі, суд зважає на таке.
Законом України від 24.02.2022 №2102-IX затверджено Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні".
Заявляючи вказане клопотання, відповідач зазначив процесуальну норму, на підставі якої заявлено розглядуване клопотання, - п.5 ч.1 ст.236 КАС України.
Відповідно до приписів ст.236 КАС України визначені обов'язкові та факультативні підстави для зупинення провадження у справі, які дійсно перешкоджають розгляду справи та мають об'єктивний характер.
Згідно з п.5 ч.1 ст.236 КАС України суд зупиняє провадження у справі в разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, - до припинення перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Із змісту наведеної норми слідує, що така стосується лише фізичної особи, яка перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Водночас, на юридичних осіб (в тому числі військові частини) положення згаданої норми процесуального закону не поширюються.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб, визначені нормами Закону України № 389-VIII від 12.05.2015р. “Про правовий режим воєнного стану”.
Згідно з ст.26 цього Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється.
У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінена територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місцезнаходження судів.
У своєму клопотанні відповідач не навів будь-яких переконливих та вагомих обставин, які б унеможливлювали розгляд справи на даний час через введення воєнного стану, в зв"язку з чим наведене клопотання слід вважати необґрунтованим.
При цьому, суд враховує, що відповідач не є фізичною особою, яка безпосередньо бере участь у захисті держави України від збройної агресії Російської Федерації, в той же час у штаті військової частини передбачені особи, які здійснюють представництво в судових та інших органах.
Крім того, суд приймає до уваги, що відповідач вже скористався своїм правом на подачу відзиву на позов, разом з тим не вбачається необхідності у витребуванні додаткових доказів в справі.
Виходячи з викладеного правового регулювання та фактичних даних, аналіз поданого клопотання вказує на відсутність підстав для зупинення провадження у справі, а тому суд приходить до висновку, що клопотання представника відповідача є необгрунтованим і в його задоволенні слід відмовити.
У Рішенні Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України" (Заява №377/02) у п.52 "Суд повторює, що п.1 ст.6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі "право на суд", яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на "розгляд" спору судом (Рішення у справі "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ЕСПЛ 2002-ІІ)".
Суд, з'ясувавши доводи сторін, викладені в заявах по суті справи, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності, встановив, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка перебуває на фінансовому забезпеченні у військовій частині НОМЕР_1 . 04.07.2018 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Вказані обставини відповідачем не заперечуються.
У зв'язку з невиплатою позивачу при звільненні з військової служби індексації грошового забезпечення позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 18.03.2021 у справі № 120/721/21-а позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зокрема, зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 31.01.2016 по 28.02.2018 включно.
На виконання вказаного рішення 29.06.2021 військовою частиною НОМЕР_1 виплачено ОСОБА_1 кошти в сумі 4435,66 грн.
19.07.2021 позивач звернувся до відповідача з заявою, в якій просив провести нарахування та виплату йому середнього заробітку за весь період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні, а саме з 04.07.2018 по 29.06.2021.
Проте, на момент звернення до суду з позовом позивач не отримав відповідь на свою заяву.
Позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати йому середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 04.07.2018 по 29.06.2021, а тому звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам що виникли між сторонами, суд керується такими мотивами.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Особливим способом реалізації права на працю є проходження військової служби за контрактом.
Однією з встановлених державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов'язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).
Однак, Законом № 2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116-117 Кодексу законів про працю України.
Наведене відповідає правовій позиції щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців з військової служби, наведеній у постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16 та від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19.
Тому доводи відповідача про те, що норми трудового законодавства до спірних правовідносин не застосовуються, є безпідставними та судом до уваги не беруться.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.
Метою встановлення передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
У цій справі судом встановлено, що при звільнені із позивачем проведено остаточний розрахунок у загальному розмірі 337531,47 грн.
В той же час, Індексація грошового забезпечення у сумі 4435,66 грн. виплачена лише 29.06.2021.
Період затримки (прострочення) виплати тривав з 04.07.2018 по 29.06.2021 та складає 1091 день.
Середньоденна заробітна плата позивача за останні два календарні повні місяці, що передували звільненню, дорівнює 910,25 грн. ( 33411,52 - травень + 22114,04 - червень/61 день ).
Середній заробіток за період з 04.07.2018 по 29.06.2021 складає 993082,75 грн. (1091 днів х 910,25 грн).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
У даній справі позивачу визначено розмір індексації грошового забезпечення у сумі 4435,66 грн.,
При цьому розмір сум, виплачених при звільненні складав 337531,47 грн., а середній заробіток за час затримки складає 993082,75 грн. (1091 днів х 910,25 грн).
За вказаних обставин справи, з огляду на правову позицію судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, викладену в постанові Верховного Суду від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19, а також правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену в постановах від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, суд дійшов висновку, що при розгляді цього спору необхідно застосовувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України.
В разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. Розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Належні до виплати позивачу суми остаточного розрахунку складають 341967,13 грн., тобто 100% (337531,47 грн. виплачені при звільненні + 4435,66 індексації грошового забезпечення).
Несвоєчасно виплачені 4435,66 грн. (індексація грошового забезпечення) у складі всіх належних до виплати позивачу сум остаточного розрахунку складають 1,3% (4435,66 грн. х 100 / 341967,13 грн).
Повна сума середнього заробітку за весь час прострочення остаточного розрахунку при звільненні складає 993082,75 грн. (100%), а 1,3% від повної суми середнього заробітку дорівнює 12910,07 грн. (993082,75 грн. х 1,3%).
Таким чином, на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час прострочення проведення повного остаточного розрахунку при звільненні у сумі 12910,07 грн.
Наведене правозастосування відповідає правовим висновкам, висловленим Верховним Судом у постановах від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, від 20.01.2021 у справі № 240/12238/19.
Суд зауважує, що в порівнянні із несвоєчасно виплаченою сумою в розмірі 4435,66 грн. грн., повну суму середнього заробітку за весь час прострочення остаточного розрахунку при звільненні в розмірі 993082,75 грн. не можна вважати співмірною, оскільки така компенсація значно перевищує суму заборгованості.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, щодо критеріїв зменшення розміру відшкодування зазначено, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні даного питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, суд звертає увагу на те, що при розмірі невиплаченої суми 4435,66 грн. грн., повна суму середнього заробітку за весь час прострочення остаточного розрахунку при звільненні складає 993082,75 грн., що набагато перевищує розмір невиплачених сум грошового забезпечення, а тому суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати ( невиплачених ) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 0,44%.
В той же час, враховуючи компенсаційний характер заходів відповідальності за статтею 117 Кодексу законів про працю України та виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, які визначені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 та від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, суд приймаючи до уваги обставини даної справи та окреслені Верховним Судом критерії, вважає за необхідне зменшити розмір відповідного відшкодування.
Так, в цьому контексті суд звертає увагу, що позивач після свого звільнення з військової служби ( 04.07.2018 року ), вважаючи, що з ним не проведено всіх належних розрахунків, звернувся до суду з відповідним позовом не в короткий проміжок часу, а через 2,5 роки рік ( січень 2021 року ), що відповідним чином вплинуло на період затримки виплати належних позивачу коштів. Крім того, суд бере до уваги спірний характер цих виплат та вирішення спору між сторонами в судовому порядку. Відповідно, такі виплати були проведені відповідачем в червні 2021 року, після набранням судовим рішенням від 18.03.2021 року законної сили, з чого власне і виник значний період затримки остаточного розрахунку. Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов'язана із помилковим власним трактуванням відповідачем діючих норм законодавства.
Отже, з огляду на встановлені обставини, з метою дотримання балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, та заявлених до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд доходить висновку про необхідність зменшення розміру середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, визначивши його в загальній сумі 12910,07 грн.
Такий підхід суду узгоджується із висновком, викладеним Верховним Судом у подібних правовідносинах в постанові від 21.04.2021 у справі № 360/3574/19.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ст. 90 КАС України).
Таким чином, перевіривши доводи сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити частково, а саме шляхом визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 04.07.2018 року по 29.06.2021 року та стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь позивача середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за вказаний період в сумі 12910,07 грн.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а інших витрат, пов'язаних з розглядом справи не встановлено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні з військової служби за період з 04.07.2018 року по 29.06.2021 року.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні з військової служби за період з 04.07.2018 року по 29.06.2021 року в сумі 12910,07 грн. (дванадцять тисяч дев'ятсот десять гривень 07 копійок).
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у випадку розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 );
Відповідач: військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ).
Суддя Заброцька Людмила Олександрівна