справа № 758/9052/19 головуючий у суді І інстанції Захарчук С.С.
провадження № 22-ц/824/9738/2022 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
07 листопада 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Жванко О.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року по цивільній справі за позовом приватного акціонерного товариства «Просто-страхування» до ОСОБА_1 про стягнення шкоди в порядку регресу,-
Приватне акціонерне товариство «Просто-страхування» (далі - ПрАТ «Просто-страхування») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення шкоди. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 05 квітня 2017 року ПрАТ «Просто-страхування» та ОСОБА_2 уклали договір страхування № PKS 1700561 майнових інтересів власника автомобіля «Тойота Хайлендер», н. з. НОМЕР_1 . 31.08.2017 в м. Києві на бульварі Тараса Шевченка сталася дорожньо-транспортна пригода, за участю транспортних засобів: автомобіля «ЗАЗ Віда», н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_1 , та автомобіля «Тойота Хайлендер», н. з. НОМЕР_1 ., під керуванням ОСОБА_2 . Внаслідок вищевказаної дорожньо-транспортної пригоди автомобілю «Тойота Хайлендер» було завдано механічних пошкоджень.
Згідно з постановою судді Шевченківського районного суду міста Києва від 09.02.2018 винним у скоєнні дорожньо-транспортної пригоди визнано ОСОБА_1 . Зазначена вище дорожньо-транспортна пригода була визнана страховим випадком, про що 28.09.2018 року складено страховий акт № 122955, відповідно до якого страхове відшкодування становить 445 525 грн. ПрАТ «Просто-страхування» виплатило страхувальнику страхове відшкодування в розмірі 445 525 грн.
Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_1 на момент дорожньо-транспортної пригоди була застрахована в ПрAT «Просто-страхування» відповідно до полісу № АМ/1342375, відповідно до якого ліміт відповідальності за шкоду, заподіяну майну, становить 100 000 грн., франшиза - 510 грн. ПрAT «Просто-страхування» у відповідності до умов полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів АМ/1342375 та договору добровільного страхування № PKS 1700561 від 05.04.2017 провело залік між даними договорами в розмірі 99 490 грн.
Посилаючись на ст.1191,1194 ЦК України позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь суму в розмірі 346 035 грн. та судовий збір в розмірі 5190,52 грн.
Заочниим рішенням Подільського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року позов приватного акціонерного товариства «Просто-страхування» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь приватного акціонерного товариства «Просто-страхування» 346 035 (триста сорок шість тисяч тридцять п'ять) грн. на відшкодування шкоди в порядку регресу. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь приватного акціонерного товариства «Просто-страхування» 5190 (п'ять тисяч сто дев'яносто) грн. 52 коп. судового збору. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь приватного акціонерного товариства «Просто-страхування» 5000 (п'ять тисяч) грн. витрат на правничу допомогу.
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 29 червня 2022 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Подільського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року залишено без задоволення.
Не погодившись з зазначеним заочним рішенням суду, ОСОБА_1 27 липня 2022 року засобами поштового зв'язку направив апеляційну скаргу безпосередньо до Київського апеляційного суду.
В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.
При цьому, зазначає, що 31 серпня 2017 року (дата ДТП) почався відлік річного строку на звернення до страховика ОСОБА_1 про виплату страхового відшкодування. Таким чином апелянт вважає, що вказаний строк закінчився 31 серпня 2018 року, а судом першої інстанції під час ухвалення заочного рішення не було взято до уваги підставу для відмови у виплаті страхового відшкодування в разі подання заяви про страхове відшкодування поза межами річного строку, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди (підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності наземних транспортних засобів»). Наголошує, що судом першої інстанції також не враховано правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 та постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 465/4287/15. Апелянт зазначає, що ОСОБА_2 мав право на звернення спершу саме до ПрАТ «Просто-страхування», а строк на таке звернення законом визначено в один рік. На думку апелянта, відсутність встановленого ліміту страховика із ОСОБА_1 або його достатність на покриття 445 525,00 грн. позбавляє в будь-якому разі ОСОБА_2 права на отримання від ПрАТ «Просто-страхування»страхового відшкодування замість ОСОБА_1 через пропуск ним строку на звернення, а відтак, такого права не набуло і ПрАТ «Просто-страхування» після здійснення виплати. Апелянт наголошує, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 зазначено, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов'язань не є безумовним, а пов'язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП. А відтак, апелянт наголошує, що дії позивача по списанню коштів за договором із ОСОБА_1 були незаконними, а права кредитора не набуваються на підставі незаконних дій самого кредитора. Враховуючи викладене, вважає, що в ОСОБА_1 не виникло цивільних обов'язків перед позивачем. А відтак, апелянт вважає, що ОСОБА_2 не передавав ПрАТ «Просто-страхування» ніякого права вимоги до ОСОБА_1 , а позивач його не набував, бо станом на 05 вересня 2018 року (дата звернення ОСОБА_3 до ПрАТ «Просто-страхування») він вже сам його не мав, бо пропустив строк на звернення. Також апелянт звертає увагу апеляційного суду на те, що судом першої інстанції неправомірно було стягнуто з відповідача кошти в порядку регресу, в той час як таке відшкодування повинно здійснюватися в порядку суброгації. При цьому зазначає на необхідність застосування правового висновку, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 523/3212/19. Апелянт, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 та постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, вказує на те, що невірна кваліфікація права вимоги позивача як регресу має наслідком обрання неправильного способу захисту, що є самостійною підставою для відмови в позові. Також апелянт звертає увагу апеляційного суду на те, що судом першої інстанції під час ухвалення заочного рішення не встановлено ринкову вартість автомобіля «Тойота Хайлендер», а відтак не визначено, чи вказана сума відшкодування в розмірі 445 525, 00 грн. дійсно є матеріальним збитком з огляду на принцип внеску та найбільш ефективного використання, що встановлені у вказаній методиці. Окрім вищевикладеного, зазначає, що позивачем було надано звичайні копії додатків до позовної заяви, не засвідчені належним чином, а відтак, суд першої інстанції не міг надавати їм оцінку, оскільки вони не є письмовими доказами.
В ухвалі про відкриття апеляційного провадження позивачу було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
26 вересня 2022 року на адресу суду надійшов відзив Приватного акціонерного товариства «Просто-страхування» на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , надісланий засобами поштового зв'язку 21 вересня 2022 року.
У вказаному відзиві позивач просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 на заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року, а заочне рішення районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року - залишити в силі.
При цьому позивач зазначає, що посилання відповідача на підпункт 37.1.4 пункту 37.1 ст. 37 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» є безпідставним та необґрунтованим, оскільки дана норма закону регулює виплату страхового відшкодування яка заподіяна потерпілому за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, а виплата страхового відшкодування страхувальнику ОСОБА_2 здійснювалося на підставі договору добровільного страхування. При цьому вказує, що на момент дорожньо-транспортної пригоди цивільно-правова відповідальність ОСОБА_1 була застрахована в АТ «Просто-страхування» відповідно до Полісу № АМ/1342375. Відповідно до даного Полісу ліміт відповідальності за шкоду, заподіяну майну, становить 100 000, 00 грн., франшиза - 510, 00 грн. Зазначає, що з урахуванням ст. 12 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», АТ «Просто страхування» у відповідності до умов Полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів АМ/1342375 та договору добровільного страхування № PKS 1700561 від 05 квітня 2017 року, провело залік між даними договорами в розмірі 99 490, 00 грн. І, відповідно, різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою становить 346 035, 00 грн. Щодо способу захисту позивач вважає, що різниця в регресі та суброгації - це обчислення строку позовної давності. Також звертає увагу суду на те, що позивачем не було пропущено трирічний строк позовної давності як по регресу, так і суброгації. Окрім того, наголошує, що в позовній заяві позивач не акцентував, в порядку регресу чи суброгації відбувається таке стягнення. Щодо доводів апелянта про невстановленість ринкової вартості автомобіля вказує, що відповідно до Звіту № 122955 від 14 березня 2019 року ринкова вартість автомобіля «Toyota HIGHLANDER», реєстраційний номер НОМЕР_1 , становить 698 123, 40 грн. Також у відзиві на апеляційну скаргу зазначений попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат.
18 жовтня 2022 року до суду надійшло клопотання представника позивача, направлене засобами електронного зв'язку, про розгляд справи без участі позивача.
24 жовтня 2022 року на адресу суду надійшла заява від представника позивача про фактичні судові витрати позивача.
Неявка учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
У судовому засіданні представник апелянта просив апеляційну скаргу задовольнити.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що 05 квітня 2017 року ПрАТ «Просто-страхування» та ОСОБА_2 уклали договір страхування № PKS 1700561 майнових інтересів власника автомобіля «Тойота Хайлендер», н. з. НОМЕР_1 (а.с. 5).
31.08.2017 в м. Києві на бульварі Тараса Шевченка сталася дорожньо-транспортна пригода, за участю транспортних засобів: автомобіля «ЗАЗ Віда», н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_1 , та автомобіля «Тойота Хайлендер», н. з. НОМЕР_1 ., під керуванням ОСОБА_2 (а.с. 6-7).
Внаслідок вищевказаної дорожньо-транспортної пригоди автомобілю «Тойота Хайлендер» було завдано механічних пошкоджень.
Згідно з постановою судді Шевченківського районного суду міста Києва від 09.02.2018 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП визнано ОСОБА_1 (а.с. 10-11).
05.09.2018 ОСОБА_2 звернувся до ПрАТ «Просто-страхування» із заявою про виплату страхового відшкодування (а.с. 46).
Зазначена вище дорожньо-транспортна пригода була визнана страховим випадком, про що 28.09.2018 року складено страховий акт № 122955, відповідно до якого страхове відшкодування становить 445 525 грн. (а.с. 47).
02.11.2018 ПрАТ «Просто-страхування» виплатило страхувальнику страхове відшкодування в розмірі 445 525 грн. (а.с.48).
Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_1 на момент дорожньо-транспортної пригоди була застрахована в ПрAT «Просто-страхування» відповідно до полісу № АМ/1342375, відповідно до якого ліміт відповідальності за шкоду, заподіяну майну, становить 100 000 грн., франшиза - 510 грн. (а.с. 49).
ПрAT «Просто-страхування» у відповідності до умов полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів АМ/1342375 та договору добровільного страхування № PKS 1700561 від 05.04.2017 провело залік між даними договорами в розмірі 99 490 грн. (а.с. 50).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ПрAT «Просто-страхування» у відповідності до умов полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів АМ/1342375 та договору добровільного страхування № PKS 1700561 від 05.04.2017 провело залік між даними договорами в розмірі 99 490 грн., а тому відповідач зобов'язаний сплатити в порядку регресу різницю між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням в розмірі 346 035 грн. Ураховуючи те, що позивачем надано суду обгрунтований розрахунок суми витрат, понесених на правову допомогу, суд першої інстанції також дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача 5 000 грн. витрат на правову допомогу.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, зважаючи на таке.
Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися досуду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Згідно зі статтею 20 Закону України «Про страхування» страховик зобов'язаний при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк.
Відповідно до статті 25 Закону України «Про страхування» здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника.
Частиною першою статті 16 Закону України «Про страхування» визначено, що договір страхування - це письмова угода між страхувальником та страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування, на користь якої укладеного договір страхування (подати допомогу, виконати послуги тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Згідно зі ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Відповідно до статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, повязана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухово- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим обєктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Згідно зі ст. 1188 ЦК України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою.
У відповідності до положень ст.6 ЗУ «Про обов'язкове державне страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховим випадком є подія, внаслідок якої заподіяна шкода третім особам під час дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася за участю забезпеченого транспортного засобу і внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована за договором.
Згідно п. 22.1 ст. 22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» при настанні страхового випадку страховик відповідно до лімітів відповідальності страховика відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Згідно з положеннями статті 11 ЦК України заподіяння внаслідок ДТП шкоди зумовлює виникнення правовідносин, у яких право потерпілого на отримання відшкодування завданої шкоди кореспондується з обовязком винуватця відшкодувати таку шкоду, а за наявності у винуватця договору (полісу) ОСЦПВВНТЗ, яким застраховано його цивільно-правову відповідальність за завдання шкоди майну третіх осіб внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу, такий обов'язок покладається також і на страховика у визначених законодавством межах його відповідальності, адже між винуватцем та його страховиком у такому випадку існують договірні відносини, в яких останній узяв на себе зобов'язання відшкодувати у визначених межах за винуватця завдану потерпілому шкоду з настанням обумовлених страхових випадків.
У такому випадку потерпілий виступає кредитором стосовно винуватця та страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ, які зі свого боку є боржниками у відповідному зобов'язанні згідно з визначеними законодавством межами їх відповідальності.
При цьому, визначаючи обов'язок страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ виплатити страхове відшкодування законодавцем у положеннях статті 37 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» було передбачено випадки, з настанням яких страховик набуває правових підстав для відмови у здійсненні такої виплати, зокрема, у випадку, коли потерпілим чи особою, яка має право на отримання відшкодування, не було протягом певного строку з моменту скоєння ДТП подано заяви про виплату страхового відшкодування.
Тобто право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ узятих на себе зобов'язань не є безумовним, а пов'язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує певним строком з моменту скоєння відповідної ДТП.
Відповідно до п.33.1 ст.33 «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов'язаний поінформувати інших осіб, причетних до цієї пригоди, про себе, своє місце проживання, назву та місцезнаходження страховика та надати відомості про відповідні страхові поліси. Невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов'язок, він має підтвердити це документально.
Згідно вимог п.35.1, 35.2 ст.35 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону - МТСБУ) заяву про страхове відшкодування. У цій заяві має міститися: а) найменування страховика, якому подається заява, або МТСБУ; б) прізвище, ім'я, по батькові (найменування) заявника, його місце проживання (фактичне та місце реєстрації) або місцезнаходження; в) зміст майнової вимоги заявника щодо відшкодування заподіяної шкоди та відомості (за наявності), що її підтверджують; г) інформація про вже здійснені взаєморозрахунки осіб, відповідальність яких застрахована, або інших осіб, відповідальних за заподіяну шкоду, та потерпілих; ґ) підпис заявника та дата подання заяви.
До заяви додаються: а) паспорт громадянина, а в разі його відсутності інший документ, яким відповідно до законодавства України може посвідчуватися особа заявника, якщо заявником є фізична особа; б) документ, що посвідчує право заявника на отримання страхового відшкодування (довіреність, договір оренди, свідоцтво про право на спадщину), у разі якщо заявник не є потерпілим або його законним представником; в) довідка про присвоєння одержувачу коштів ідентифікаційного номера платника податку (за умови його присвоєння), якщо заявником є фізична особа; г) документ, що підтверджує право власності на пошкоджене майно на день скоєння дорожньо-транспортної пригоди, - у разі вимоги заявника про відшкодування шкоди, заподіяної майну.
Згідно підпункту 37.1.4 пункту 37.1 ст. 37 ЗУ «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров'ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди.
Отже, закон передбачає, що потерпілий, який володіє правом на майнове відшкодування заподіяної йому шкоди, повинен вчинити ряд активних дій, які б свідчили про його волевиявлення щодо здійснення цього права. Вказані активні дії потерпілого закон пов'язує, зокрема, із поданням заяви про страхове відшкодування впродовж визначеного законом строку, зі сприянням у визначенні характеру та розміру збитків.
Відтак право потерпілого на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком узятих на себе зобов'язань не є безумовним, а пов'язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП.
Як вбачається з матеріалів та встановлено судом, ДТП, в ході якої ОСОБА_2 було завдано шкоду мала місце 31 серпня 2017 року (а.с. 6-7).
ОСОБА_2 звернувся до ПрАТ «Просто-страхування» із заявою про виплату страхового відшкодування 05 вересня 2018 року (а.с. 46), тобто зі спливом одного року з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди.
Щодо заперечень позивача, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, про непоширення положень даної норми на правовідносини за договором добровільного страхування, апеляційний суд зазначає про таке.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо застосування законодавства про обов'язкове страхування цивільно правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
Зокрема, у постанові від 05 червня 2018 року (справа № 910/7449/17, провадження № 12-104гс18), розглядаючи справу за позовом ПрАТ «СК «АХА Страхування» до ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» про стягнення страхового відшкодування, виплаченого за договором добровільного страхування, Велика Палата Верховного Суду відступила від правової позиції Верховного Суду України, висловленої у постанові від 15 квітня 2015 року в справі № 3-49гс15 щодо непоширення річного строку на вимогу страхової компанії потерпілого, яка виплатила останньому відшкодування за договором добровільного страхування, до страхової компанії винної особи та зазначила, що закріплене в підпункті 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону №1961-IV право страховика за договором (полісом) ОСЦПВВНТЗ відмовити у здійсненні виплати страхового відшкодування у випадку пропуску встановленого строку на звернення до нього із заявою про виплату страхового відшкодування не залежить від суб'єкта звернення з відповідною заявою, тобто підлягає застосуванню, в тому числі у випадку, коли з такою заявою звертається не безпосередньо потерпілий, а особа, яка здійснила відшкодування потерпілому завданої шкоди на підставі договору добровільного майнового страхування. Водночас апеляційний суд зазначає, що пропуск річного строку звернення із заявою до страховика (страхової компанії) не зазначений у законодавстві (стаття 12 ЦК України) як підстава для припинення матеріального права, цей строк не може бути розцінений як преклюзивний і такий, що припиняє існуюче право на отримання відшкодування шкоди в розмірі регламентних виплат взагалі.
Окрім того, аналізуючи норми законодавства стосовно добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин (стаття 13 ЦПК України) та принципу повного відшкодування шкоди (стаття 1166 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду з огляду на відсутність норми закону, що передбачає припинення в цьому випадку цивільного права на відшкодування, та з урахуванням із загального права особи на захист права в суді (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) дійшла висновку, що при добросовісній поведінці потерпілої особи та доведеності, що річний строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, особа може отримати таке відшкодування, пред'явивши вимогу до страховика (страхової компанії) в судовому порядку протягом строку позовної давності" (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20).
Таким чином, зважаючи на викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що в приватного акціонерного товариства «Просто-страхування» були відсутні підстави для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) ОСОБА_2 у зв'язку з пропуском річного строку для подання заяви про страхове відшкодування, оскільки матеріали справи не містять доказів добросовісної поведінки потерпілої особи та доведеності, що річний строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини.
Отже, враховуючи викладене, апеляційний суд погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 не передав ПрАТ «Просто-страхування» права вимоги до ОСОБА_1 поза межами строку, протягом якого у нього самого існувало таке право.
Що стосується доводів апеляційної скарги в інший частині, то апеляційний суд бере до уваги, що зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач, заявляючи вимогу про стягнення шкоди, посилався, зокрема, на статтю 1191 ЦК України (а.с.4).
Відповідно до частини 1 статті статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Однак апеляційний суд наголошує на необхідності правового розмежування між регресними вимогами та відносинами суброгації, зважаючи на таке.
Відповідно до статті 27 Закону України «Про страхування» та статті 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Виходячи із наведеного, страховик внаслідок виконання обов'язку винної особи (боржника) перед потерпілим (кредитором), набуває прав кредитора в частині фактично сплаченого страхового відшкодування. При цьому деліктне зобов'язання не припиняться, але відбувається заміна сторони у цьому зобов'язанні (заміна кредитора) - замість потерпілої особи прав кредитора набуває страховик.
Стаття 27 Закону України «Про страхування» та стаття 993 ЦК України передбачають перехід права вимоги до страховика, де перехід фактично означає, що право вимоги існувало раніше та продовжує існувати, але переходить від однієї особи до іншої, відповідно - від потерпілої особи у деліктному зобов'язанні до страховика.
Таким чином, перехід права вимоги потерпілого (страхувальника) у деліктному зобов'язанні до страховика в порядку статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» є суброгацією.
При цьому помилковим є ототожнення права вимоги, визначеного статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 ЦК України, із правом вимоги (регресу), визначеного статтею 1191 ЦК України, оскільки наведені норми регулюють різні за змістом правовідносини - суброгацію у страхових відносинах та регрес.
Так, на відміну від суброгації у страхових відносинах, де, як уже зазначено вище, право вимоги переходить від потерпілого (страхувальника) до страховика, а деліктне зобов'язання продовжує існувати, при регресі основне (деліктне) зобов'язання припиняється та виникає нове (регресне) зобов'язання, в межах якого у кредитора (третьої особи, яка виконала обов'язок замість винної особи перед потерпілим) виникає право регресної вимоги до такої винної особи. Право зворотної вимоги (регресу) не переходить від однієї особи до іншої, як у випадку заміни сторони (кредитора) у вже існуючому зобов'язанні (при суброгації у страхових відносинах). При регресі право регресної вимоги виникає, тобто є новим правом кредитора за новим регресним зобов'язанням, що виникло внаслідок припинення основного (деліктного) зобов'язання шляхом виконання обов'язку боржника (винної особи) у такому деліктному зобов'язанні третьою особою.
А відтак, у спірних (страхових) відносинах застосуванню підлягають норми статті 27 Закону України «Про страхування» та статті 993 ЦК України, які визначають спеціальний порядок переходу прав вимоги до винної особи від страхувальника (потерпілого) до страховика, що відшкодував шкоду потерпілому - суброгацію.
Таким чином, обраний позивачем спосіб захисту свого права - в порядку регресу - є невірним та безпідставним.
Виходячи з обставин цієї справи належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про відшкодування шкоди в порядку суброгації.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19.
Щодо заперечень позивача, викладених у відзиві на апеляційну скаргу щодо того, що позивач не конкретизував позовні вимоги, а саме у якому порядку звернувся за стягненням шкоди, то вони колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються.
Зі змісту позовної заяви чітко видно, що позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди саме в порядку регресу. Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що ухваленим судом першої інстанції рішенням було задоволено вимоги позивача і стягнуто шкоду саме в порядку регресу. З таким рішенням суду першої інстанції позивач погодився, вражає його законним і обґрунтованим і просив залишити без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Отже, колегія суддів вважає, що рішеннясуду першої інстанції не повністю ґрунтується на вимогах закону, а висновки суду не відповідають обставинам справи та зроблені із порушенням норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи.
За таких обставин, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню з ухваленням нового судового рішення, яким в задоволенні позову слід відмовити.
Враховуючи, що в позовних вимогах слід відмовити, вимога про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу задоволенню не підлягає.
Проте, згідно з ст. 141 ЦПК України з урахуванням задовлення апеляційної скарги, з приватного акціонерного товариства «Просто-страхування» на користь ОСОБА_1 слід стягнути судовий збір у розмірі 7 785 грн. 78 коп. - за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову приватного акціонерного товариства «Просто-страхування» до ОСОБА_1 про стягнення шкоди в порядку регресу - відмовити.
Стягнути з приватного акціонерного товариства «Просто-страхування» (04050, м. Київ, вул. Герцена, 10, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України - 24745673) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі 7 785 грн. 78 коп. - за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова