справа № 758/14476/18 головуючий у суді І інстанції Петров Д.В.
провадження № 22-ц/824/8955/2022 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
07 листопада 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Жванко О.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 травня 2022 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_4 , приватний виконавець Київського міського округу Вольф (Павелків) Тетяна Леонідівна про визнання договору дарування удаваним із застосуванням наслідків договору купівлі-продажу, визнання права власності у порядку поділу майна подружжя,-
У листопаді 2018 року позивачка звернулася до Подільського районного суду м. Києва із вищезазначеним позовом.
З урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 24 вересня 2020 року, позивачка просила визнати удаваним договір дарування від 21 лютого 2017 року гаражного боксу, що знаходиться за адресою - місто Київ, вулиця Кирилівська, 82 , автогаражний кооператив «Чайка», укладеного між відповідачами; застосувати до оспорюваного договору наслідки договору купівлі-продажу, а саме: визнати, що гаражний бокс набутий ОСОБА_2 у власність шляхом його купівлі у ОСОБА_3 ; в порядку поділу майна подружжя визнати за позивачем право власності на Ѕ частину гаражного боксу; вирішити питання судових витрат.
В обґрунтування своїх позовних вимог зазначала, що позивач та відповідач ОСОБА_2 перебувають у шлюбних відносинах. Позивач була присутня під час укладення оспорюваного договору між відповідачами. ОСОБА_3 попросив позивача та ОСОБА_2 укласти договір дарування, а не купівлі-продажу через питання оподаткування, на що останні погодились. З метою купівлі гаражного боксу позивачем було укладено договір позики грошових коштів у розмірі ціни такого боксу. Кошти були передані ОСОБА_3 . Разом із тим, сторони оспорюваного договору не перебували у жодних відносинах, такий договір не відповідав внутрішній волі сторін щодо безоплатної передачі права власності, сторони мали на меті перехід права власності на гараж, що в подальшому і відбулось. Наведені обставини свідчать про укладення договору купівлі-продажу гаражного боксу, а тому договір дарування був укладений з метою приховування продажу майна, що свідчить про його удаваність, а тому до нього необхідно застосувати наслідки договору купівлі-продажу. Після укладення оспорюваного договору відносини між подружжям погіршились, внаслідок чого виникло питання поділу майна подружжя. Вважає, що такий гаражний бокс є спільною сумісною власністю, адже придбаний за час перебування подружжя у шлюбних відносинах, а відтак позивачка має право на Ѕ його частину. У відповідності до статей 203, 235 ЦК України, статей 69-72 СК України, просить позов задовольнити.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 17 травня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_4 , приватний виконавець Київського міського округу Вольф (Павелків) Тетяна Леонідівна про визнання договору дарування удаваним із застосуванням наслідків договору купівлі-продажу, визнання права власності у порядку поділу майна подружжя відмовлено.
Не погодившись з зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.
У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
При цьому, зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність факту оплатності правочину, оскільки позивачка надала до суду розписку, з якої вбачається, що 15 лютого 2017 року, тобто за тиждень до купівлі гаражного боксу вона отримала від ОСОБА_5 46 900 грн. на купівлю гаражного боксу НОМЕР_1 по вулиці Кирилівській, 82 в м. Києві , які зобов'язалася повернути протягом шести місяців. Наголошує, що сума позики співпадає з сумою, яку було визначено як вартість гаражного боксу згідно Висновку від 13 лютого 2017 року про вартість об'єкта оцінки. Окрім того, зазначає, що факт передачі коштів за товар покупцем ОСОБА_2 продавцю ОСОБА_3 підтверджував відповідач ОСОБА_2 , а ОСОБА_3 не заперечував факт отримання коштів. Також апелянт звертає увагу апеляційного суду на те, що укладенню договору передувало проведення оцінки майна. Вважає, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги те, що єдиною метою укладення договору дарування було приховування факту оплатності договору. Окрім того, на думку апелянта, оскаржуване рішення не можна вважати законним та обгрунтованим, оскільки судом першої інстанції не було залучено третьою особою приватного нотаріуса Матвеєва В.А. та не заслухано думку ОСОБА_3 . Апелянт вважає, що гараж є спільною сумісною власністю подружжя, як майно, набуте одним із подружжя в шлюбі. А тому, оскільки гараж є неподільною річчю, в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_1 слід визнати право власності на 1/2 частину гаража. На думку апелянта, невірний висновок суду першої інстанції щодо недоведеності удаваності правочину став підставою для неправильного висновку про неможливість поділу спірного гаражного боксу.
В ухвалі про відкриття апеляційного провадження учасникам справи було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
20 вересня 2022 року на адресу суду надійшов відзив приватного виконавця Київського міського округу Павелків Тетяни Леонідівни, надісланий засобами поштового зв'язку 20 вересня 2022 року. У вказаному відзиві третя особа в задоволенні апеляційної скарги просить відмовити.
При цьому зазначає, що твердження позивача про те, що ним передано кошти ОСОБА_2 з метою подальшої передачі таких ОСОБА_3 як плату за гаражний бокс, що свідчить про укладення договору купівлі-продажу не доведено, у відповідності до статей 76-80 ЦПК України, жодними належними та допустимими доказами. Крім того, вказує, що апелянтом не було додано жодних розписок чи будь-яких інших даних, які б підтверджували отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 грошових коштів за гаражний бокс. Також наголошує, що позивачем у відповідності до статей 76-80 ЦПК України не доведено, що спільною участю подружжя набуто спірний гаражний бокс у спільну сумісну власність, а відтак відсутні підстави для застосування положення статей 60-71 СК України щодо його поділу у рівних частках між подружжям.
01 листопада 2022 року на адресу суду надійшла заява від ОСОБА_3 про визнання позовних вимог. У вказаній заяві відповідач ОСОБА_3 повідомив, що 21 лютого 2017 року між ним та ОСОБА_2 дійсно було укладено оплатний договір, за яким ОСОБА_2 передав йому певну суму грошових коштів за гаражний бокс, ОСОБА_3 отримав грошові кошти та передав ОСОБА_2 ключі від гаража. Просив розглядати справу у його відсутність.
07 листопада 2022 року на електронну адресу суду надійшла заява відповідача ОСОБА_2 про розгляд справи без його участі. Окрім того, у вказаній заяві ОСОБА_2 вказував, що спірний гаражний бокс купувався ним та ОСОБА_1 у ОСОБА_3 . Таким чином гараж є спільною сумісною власністю подружжя. Не заперечує щодо поділу гаражного боксу та визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ гаражу. Вказана заява не підписана, відповідно до вимог діючого законодавства що регулюють використання електронного зв'язку.
07 листопада 2022 року на електронну адресу суду надійшла належним чином підписана заява апелянта-позивача ОСОБА_1 про розгляд справи без його участі.
Інші учасники справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи шляхом направлення телефонограми на мобільний номер телефону та повідомлення на електронну пошту, зазначені сторонами та їх представниками в матеріалах справи, як засоби для зв'язку, до суду не з'явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, зважаючи на таке.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у шлюбних відносинах з 14 травня 2011 року, що підтверджено копією свідоцтва про шлюб (а.с. 14).
За час перебування у шлюбних відносних, 21 лютого 2017 року ОСОБА_2 прийняв у дар від дарувальника ОСОБА_3 гаражний бокс, що знаходиться за адресою - місто Київ, автогаражний кооператив «Чайка» (Подільський район) , гараж НОМЕР_1 , адреса ГК: вулиця Кирилівська, 82 . Дані обставини підтверджено договором дарування, зареєстрованим у реєстрі за № 238 (далі - договір, оспорюваний договір, правочин).
Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про визнання договору дарування удаваним із застосуванням наслідків договору купівлі-продажу, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що кошти, отримані ОСОБА_1 за договором позики, останньою використані за призначенням - придбання гаражного боксу, договір вчинено з наміром створення відповідних правових наслідків за договором дарування, такий не суперечить вимогам закону, відповідає волі сторін на встановлення цивільно-правових відносин передбачених таким договором; відсутність доказів щодо наміру сторін договору приховати який-небудь інший правочин та настання між сторонами такого договору інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені договором дарування, а тому суд прийшов до висновку про те, що немає підстави для визнання договору удаваним із застосування наслідків договору купівлі-продажу, згідно з ст. 235 ЦК України.
Оцінюючи висновки суду першої інстанції в цій частині, апеляційний суд виходить з такого.
Відповідно до статей 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
У статті 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.
Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п'ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (частина перша статті 655 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 235 ЦК України удаваний правочин - це правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо цей факт буде встановлено, то відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Отже, враховуючи вищевикладене, установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.
Таким чином, за умови доведеності позивачем удаваності договору дарування суд зобов'язаний застосувати правила, що регулюють угоду купівлі-продажу при вирішенні іншого конкретного спору (поділ спадкового майна, оспорювання подальших правочинів, укладених щодо спірного нерухомого майна).
Позивач на підтвердження позовних вимог надала до суду розписку від 15 лютого 2017 року про отримання грошових коштів від ОСОБА_5 у розмірі 46900,00 грн. для покупки гаражного боксу (знаходиться за адресою - місто Київ, автогаражний кооператив «Чайка» (Подільський район) , гараж НОМЕР_1 , адреса ГК: вулиця Кирилівська,82) та зобов'язується повернути у строк до 15 серпня 2017 року. Грошові кошти повертались частинами в обумовлений сторонами строк (а.с. 17).
Однак, апеляційний суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції, критично оцінює вказаний доказ та зазначає, що дана розписка лише встановлює факт наявності зобов'язання для ОСОБА_1 про повернення грошових коштів ОСОБА_5 .
При цьому, розписка від 15 лютого 2017 року, надана позивачем, безпосередньо не стосується обставин справи, оскільки не підтверджує факт передачі ОСОБА_2 коштів ОСОБА_3 і, відповідно, не встановлює, що істотною умовою договору, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , була ціна договору.
Крім того, посилання апелянта на те, що позику отримано позивачем 15 серпня 2017 року, тобто за тиждень до купівлі гаражного боксу та на те, що сума позики співпадає з сумою, яку було визначено як вартість гаражного боксу згідно Висновку від 13 лютого 2017 року про вартість об'єкта оцінки є припущеннями та не можуть бути взяті до уваги як достатні докази, які б в своїй сукупності підтверджували удаваність договору дарування.
Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Окрім того, як вбачається зі змісту договору дарування, жодних зобов'язань щодо сплати обдарованим на користь дарувальника певної суми грошових коштів за подарований дар такий договір не містить.
Доказів, які б підтверджували виникнення між сторонами оспорюваного договору якихось інших прав і обов'язків, зокрема за договором купівлі-продажу, ніж ті що передбачені укладеним договором, позивачем надано не було.
Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено: факт укладення правочину, який на її думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Що стосується заяв відповідачів, які надійшли на адресу суду апеляційної інстанції, щодо визнання позову та визнання обставин передачі(отримання) коштів за гаражний бокс, то вони колегією суддів оцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки визнання цих обставин відповідачами не підтверджуються жодними належними, достатніми доказами, які б підтверджували факт передачі коштів за гаражний бокс, а отже, враховуючи заперечення представника ОСОБА_6 , суд має обгрунтовані сумніви щодо їх достовірності(ст.82 ч.1 ЦПК України).
Крім того, згідно з частиною 4 статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
А відтак, апеляційнй суд погоджується з висновками суду першої інстанції в частині не прийняття визнання відповідачем позову і продовження розгляду справи, з ухваленням судового рішення по суті спору, на підставі наявних у справі доказів.
Отже, з урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов мотивованого висновку про відмову в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання договору дарування удаваним із застосуванням наслідків договору купівлі-продажу
Крім того, відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про визнання за позивачем права власності на Ѕ частину гаражного боксу у порядку поділу майна подружжя,суд першої інстанції виходив з того, що позивачем у відповідності до статей 76-80 ЦПК України не доведено, що спільною участю подружжя набуто спірний гаражний бокс у спільну сумісну власність, а відтак відсутні підстави для застосування положення статей 60-71 СК України щодо його поділу у рівних частках між подружжям та визнання права власності позивача на Ѕ частку цього майна.
Колегія суддів і в цій частині погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав.
Згідно статті 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Незалежно від того, що один з них не мав самостійного заробітку з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо). Тобто кожна річ, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таким чином, законодавець презумує спільність майна, якщо воно було набуте за час шлюбу. Протилежне, тобто належність майна до роздільного майна подружжя, потребує доведення. При цьому обов'язок доказування, що майно не є спільним, належить тому, хто це заперечує.
Водночас, Сімейний кодекс України містить перелік майна і обставин, що визначають певне майно особистою приватною власністю одного з подружжя, навіть якщо воно придбане в період шлюбу.
Так, згідно частини 1 саттті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
А відтак, враховуючи, що судом не встановлено підстав для визнання договору даруваннявід 21 лютого 2017 року гаражного боксу, що знаходиться за адресою - місто Київ, вулиця Кирилівська, 82 , автогаражний кооператив «Чайка», укладеного між відповідачами договором купівлі-продажу, договір дарування є дійсним.
Отже, гаражний бокс, за яким позивач просить визнати право власності в порядку поділу майна подружжя, набутий у власність ОСОБА_2 , під час перебування із ОСОБА_1 у шлюбних відносинах, за договором дарування від 21 лютого 2017 року, зареєстрований у реєстрі за № 238 та у відповідності частини 1 саттті 57 СК України є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .
Позивачем не доведено факту придбання спірного майна за особисті кошти чи те, що спільною участю подружжя набуто спірний гаражний бокс у спільну сумісну власність, та не надала належних та допустимих доказів того, що спірний гаражний бокс істотно збільшився у своїй вартості саме внаслідок проведення переобладнання та чи ремонтних робіт за кошти позивача.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності у порядку поділу майна подружжя.
За таких обставин, колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, вважає, що судом першої інстанції всі вимоги було дотримано.
Обґрунтовуючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому судове рішення, відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 травня 2022 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова