Справа № 756/9357/21 Головуючий в суді І інстанції Банасько І.М.
Провадження № 22-ц/824/7598/2022 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
03 листопада 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Мельника Я.С.,
суддів: Матвієнко Ю.О., Гуля В.В.,
за участі секретаря Примушка О.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, третя особа: ОСОБА_2 , про визнання права власності за набувальною давністю,
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду в вказаним позовом, в обґрунтування якого, з урахуванням заяви про зміну підстав позову, посилався на те, що він з 2001 року і по теперішній час без реєстрації, але фактично проживає у квартирі АДРЕСА_1 , добросовісно, відкрито, безперервно володіє даним нерухомим майном уже двадцять років, по мірі своїх сил та коштів здійснює поточний та капітальний ремонт, сплачує комунальні послуги.
За його твердженням, станом на 1994 рік вказана квартира була зареєстрована за ОСОБА_3 (1/4 частки) на підставі свідоцтва про право власності на житло від 04.02.1993 року та за ОСОБА_4 (3/4 частки) на підставі договору купівлі - продажу від 30.06.1994 року. Після смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , її спадкоємці не прийняли та не вступили у спадщину. В свою чергу, ОСОБА_4 відповідно до договору дарування від 21.11.2001 року подарувала ѕ частини квартири своїй онучці ОСОБА_2 .
На його переконання, зважаючи на те, що він разом зі своєю нині покійною дружиною ОСОБА_5 , яка була зареєстрована у даній квартирі ще за життя ОСОБА_3 , та з її згоди заселився у зазначену квартиру, особисто знайомий з ОСОБА_3 не був, кровного споріднення також немає, тому, він є добросовісним набувачем, адже при заволодінні чужим майном не знав і не міг знати про відсутність у нього підстав для набуття права власності.
Окрім того вказував на те, що іншого житла у нього немає та ніхто окрім нього та його покійної дружини з дня смерті ОСОБА_3 не проживав та не проживає у квартирі АДРЕСА_1 , не утримував її, не приймав участі у сплаті комунальних послуг, не цікавився станом квартири.
Тому, з огляду на вищевикладене, керуючись ст. 344 Цивільного кодексу України просив суд визнати за ним право власності за набувальною давністю на ј частки квартири (13,83 кв.м.) АДРЕСА_1 , загальною площею 55,3 кв.м., з яких житлова площа 39,3 кв.м., яка належала ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Фондом комунального майна Мінського району, №2 від 04.02.1993 року.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із цим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати, та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом усіх обставин справи.
Обґрунтовував доводи апеляційної скарги тим, щомісцевим судом не встановлено всі фактичні обставини справи, відсутній аналіз наданих ним доказів.
Зазначає, що на його думку, судом першої інстанції не враховано, що попередній власник майна помер, спадкова справа не заводилася, третя особа жодних претензій щодо його проживання у спірній квартирі не заявляла, він заселився та проживає більше 10 років зі згоди своєї покійної дружини ОСОБА_5 , а відтак користувався спірною квартирою тривало, добросовісно, відкрито, безперервно та має право на набуття права власності за набувальною давністю.
Учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлялись належним чином.
Від представника ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке мотивоване тим, що вона в судове засідання не може з'явитися у зв'язку з поганим самопочуттям, однак жодних доказів на підтвердження вказаних обставин не додано, а тому колегія суддів вважає, що вказані причини неявки апелянта не є поважними, та відмовляє у задоволення клопотання, як необґрунтованого.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ј частки квартири АДРЕСА_1 , яка залишилась зареєстрованою на праві власності за померлою ОСОБА_3 є часткою у спільній частковій власності, не виділена в натурі, а тому не може бути самостійним об'єктом нерухомості, тому відсутні правові підстави для визнання за позивачем права власності на дану частку квартири за набувальною давністю.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до письмової інформації № 062/14-9079(И-2021) від 20.07.2021 згідно з даними реєстрових книг Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» квартира АДРЕСА_2 на праві власності зареєстрована за:
-ј ч. за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 04.02.1993 Фондом комунального майна Мінського району;
-ѕ ч. за ОСОБА_2 на підставі договору дарування, посвідченого 21.11.2001 (а.с.86 - 87).
Згідно довідки № 1305/5.1-50 від 25.10.2021 Центрального відділу державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), за відомостями Державного реєстру актів цивільного стану громадян, виявленим є актовий запис № 454 про смерть, складений 09.03.1994 Оболонським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), відносно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до письмової інформації Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори № 6901/01-16 від 25.10.2021 спадкова справа щодо майна померлої ОСОБА_3 не заводилась.
При цьому, у письмовій інформації № 4807/01-21 від 01.12.2021, наданої суду Київським державним нотаріальним архівом, останнім зазначено, що станом на 30.11.2021 Одинадцятою Київською державною нотаріальною конторою передано документи нотаріального діловодства та архіву на державне відповідальне зберігання до Київського державного нотаріального архіву з 1957 - 1992 роки.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, решта ѕ частини квартири АДРЕСА_2 , зареєстровано на праві власності за третьою особою - ОСОБА_2 , прізвище якої згідно свідоцтва про шлюб, серії НОМЕР_1 , виданого Центральним відділом державної реєстрації шлюбів Головного територіального управління юстиції у місті Києві 14.09.2018 змінено на ОСОБА_2 .
Як встановлено судом, вказана частина квартири належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування частини квартири від 21.11.2001 (а.с.87).
З умов даного договору вбачається, що вказана вище частина квартири належала Дарителю - ОСОБА_4 на підставі Дублікату виданого 16.07.2001 по реєстру № 2739/1305-D1 договору купівлі - продажу нерухомості, зареєстрованого Київською універсальною біржою 30.07.1994 по реєстру № 2739/1305 та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 18.07.2001 за реєстром № 502.
Згідно наявної у матеріалах справи копії договору купівлі - продажу нерухомості від 30.06.1994, ОСОБА_4 придбала ѕ частини квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 у ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 .
Відповідно до письмової інформації Оболонської районної у місті Києві державної адміністрації від 22.10.2021, згідно картотеки реєстрації місця проживання фізичних осіб Оболонського району міста Києва та Реєстру територіальної громади міста Києва, у період з 1993 по 04.10.2021, за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована з 17.07.2012; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована з 04.10.1994 по 27.07.2021; ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрована з 07.11.2020.
В свою чергу, щодо ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка була зареєстрована за цією адресою у період з 04.10.1994 по 27.07.2021, суд першої інстанції з пояснень учасників справи та наявних у справі документів встановив, що остання була дружиною позивача - ОСОБА_1 , з якою він перебував у зареєстрованому шлюбі згідно свідоцтва про шлюб з 08.07.2009 року (а.с. 15) та яка померла згідно свідоцтва про смерть ІНФОРМАЦІЯ_6 (а.с.16).
Разом з тим, у своїх поясненнях суду першої інстанції учасники справи підтвердили, що ОСОБА_5 була дочкою ОСОБА_4 , попередньої співвласниці ѕ частини квартири АДРЕСА_2 .
Згідно з ч.1 ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном.
Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Отже, за змістом ст. 344 ЦК України, добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Таким чином, позивач повинен довести: законність об'єкта володіння; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність (тобто строк володіння).
Зазначені висновки узгоджуються з роз'ясненнями, викладеними у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав».
Враховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України про те, що правила статті 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК України набрав чинності з 01 січня 2004 року, положення статті 344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 01 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 01 січня 2001 року.
Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.
Відповідно до висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 12.03.2018 у справі № 713/2055/16-ц, механізм припинення права на частку у спільному майні передбачений у статті 365 ЦК України, натомість стаття 344 ЦК України не поширюється на частку у спільній частковій власності, яка не є окремим об'єктом нерухомості.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки ј частки квартири АДРЕСА_1 є часткою у спільній частковій власності, не виділена в натурі та не є самостійним об'єктом нерухомості, позивач знав про те, що власником 1/4 частки квартири є ОСОБА_3 , таким чином вбачається відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном, позаяк ним не доведено, що він не знав і не міг знати, що володіє чужим нерухомим майном.
Таким чином, правильно застосувавши положення статті 344 ЦК України, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не довів належних правових підстав для визнання за ним права власності на 1/4 частку спірної квартири за набувальною давністю та правильно відмовив у задоволенні позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги про доведеність ним безперервного та відкритого володіння спірним майном, оцінюються колегією суддів критично, з огляду на те, що позивачем в якості доказів на підтвердження давності, безперервності та відкритості володіння спірною частиною квартири надано копії квитанцій про сплату комунальних послуг, однак надані позивачем докази жодним чином не підтверджують факт користування та володіння ним спірною квартирою, адже споживачем послуг зазначено ОСОБА_5 .
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Позивачем у апеляційній скарзі не зазначено, з яких підстав ним не були надані суду першої інстанції вказані докази, тому колегія суддів не вбачає правових підстав для прийняття зазначених документів в якості доказів.
Інших вагомих та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Судді: