Справа № 640/301/21 Суддя (судді) першої інстанції: Федорчук А.Б.
20 вересня 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Лічевецького І.О.,
Мельничука В.П.,
При секретарі: Кірієнко Н.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної служби морського та внутрішнього водного транспорту та судноплавства України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної служби морського та річкового транспорту України, третя особа: ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування наказів, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної служби морського та річкового транспорту України, третя особа: ОСОБА_2 , в якому просив суд:
1) визнати незаконним та скасувати наказ Державної служби морського та річкового транспорту України від 01.12.2020 № 623-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
2) поновити дію укладеного контракту від 02.06.2020 № 04 про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2;
3) поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника Відділу внутрішнього аудиту Державної служби морського та річкового транспорту України;
4) стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 05 грудня 2020 року по день фактичного виходу на роботу, виходячи із середньоденного розміру заробітку 1350 грн/день, з відрахуванням обов'язкових податків та зборів (станом на 31.12.2020 розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу складає 24300,00 грн.;
5) стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди, спричиненої незаконним звільненням, у сумі 10000,00 грн.;
6) стягнути з відповідача не виплачену позивачу у день звільнення належну до виплати суму компенсаційних виплат - відшкодування витрат на відрядження, у якому ОСОБА_1 перебував на підставі наказу відповідача від 24.09.2020 № 64-ВД у розмірі 2590,00 грн.;
7) допустити негайне виконання судового рішення у частині поновлення дії укладеного з позивачем контракту від 02.06.2020 № 04 та поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника Відділу внутрішнього аудиту Державної служби морського та річкового транспорту України.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що дія укладеного між позивачем та відповідачем контракту була припинена незаконно, а наказ відповідача від 01.12.2020 № 623-К про звільнення його з посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» є безпідставним, оскільки не відбулось змін у структурі та штатному розписі Морської адміністрації, які б стосувались очолюваного позивачем відділу. Крім того, при звільненні позивача відповідачем допущено порушення процедури звільнення, позаяк його не було попереджено про наступне звільнення у встановлені строки та спосіб.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2022 року позовні вимоги задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Державної служби морського та річкового транспорту України від 01 грудня 2020 року №623-к «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника відділу внутрішнього аудиту Державної служби морського та річкового транспорту України, поновивши дію контракту від 02 червня 2020 року №04 про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2.
Стягнуто з Державної служби морського та річкового транспорту України на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період з 05 грудня 2020 року по 30 травня 2022 року в розмірі 496 800 (чотириста дев'яносто шість тисяч вісімсот) гривень 00 копійок.
Стягнуто з Державної служби морського та річкового транспорту України на користь ОСОБА_1 суму компенсаційний виплат - відшкодування витрат на відрядження згідно наказу від 24 вересня 2020 року №64-ВД у розмірі 2 590 (дві тисячі п'ятсот дев'яносто) гривень 86 копійок.
В іншій частині адміністративного позову - відмовлено.
Звернуто до негайного виконання судове рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника відділу внутрішнього аудиту Державної служби морського та річкового транспорту України, поновивши дію контракту від 02 червня 2020 року №04 про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Звернуто до негайного виконання судове рішення в частині стягнення з Державної служби морського та річкового транспорту України на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 28 350,00 грн.
Відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане судове рішення в частині стягнення з відповідача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період з 05 грудня 2020 року по 30 травня 2022 року в розмірі 496 800 грн та прийняти у цій частині нове рішення, яким стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу у пероід з 05 грудня 2020 року по 05 грудня 2021 року у розмірі 330 750 грн.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що згідно з чинним законодавством всі контракти про проходження державної служби на період карантину діють до 05.12.2021 включно.
Відтак, на думку апелянта, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу має бути розрахована лише до 05 грудня 2021 року, а не до 30 травня 2022 року, що свідчить про допущення судом першої інстанції порушень норм матеріального права.
Крім того, апелянт зауважує на тому, що граничний строк перебування особи на посаді державної служби, призначення на яку відбулось шляхом укладення дії контракту становить не бульше двох місяців після відміни карантину, тому судове рішення підлягає скасуванню в частині стягнення з відповідача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період з 05 грудня 2020 року по 30 травня 2022 року у розмірі 496 800 грн.
При цьому, апелянт вказує щодо перейменування Державної служби морського та річкового транспорту України на Державну службу морського та внутрішнього водного транспорту та судноплавства України.
Так, пунктом 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання оптимізації функціонування центральних органів виконавчої влади у сферах морського і внуттрішнього водного транспорту та судноплавства» від 06.03.2022 №212 перейменовано Державну службу морського та річкового транспорту України на Державну службу морського та внутрішнього водного транспорту та судноплавства України
Відповідно до частини першої статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.
З огляду на вказане, колегія суддів зазначене вважає за необхідне замінити сторону - Державну службу морського та річкового транспорту України на Державну службу морського та внутрішнього водного транспорту та судноплавства України.
У поясненнях на апеляційну скаргу позивачем зазначено про те, що оскільки він був призначений на посаду на умовах контракту про проходження державної служби на період дії карантину до періоду набрання чинності Закону №1285-IX, вказане свідчить про хибність тверджень апелянта у цій частині.
До того ж, з огляду на Наказ №268-к датою припинення контракту є не 05.12.2021, а 04.07.2022, що вказує про безпідставність апеляційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 перебував на державній службі у Державній службі морського та річкового транспорту України, про що укладено Контракт № 04 від 02.06.2020 про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
У відповідності до наказу в.о. Голови Державної служби морського та річкового транспорту України від 02.06.2020 № 265-к позивача призначено на посаду начальника Відділу внутрішнього аудиту Державної служби морського та річкового транспорту України.
Однак, Наказом відповідача від 01.12.2020 № 623-к начальника Відділу внутрішнього аудиту ОСОБА_1 звільнено із займаної посади 04 грудня 2020 року у зв'язку зі зміною структури та штатного розпису Державної служби морського та річкового транспорту України, відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 та пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», припинивши на цій посаді дію контракту від 02.06.2020 № 04 про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2.
Підставою наказу № 623-к від 01.12.2020 зазначено накази Морської адміністрації від 02.10.2020 № 255 «Про введення в дію структури Державної служби морського та річкового транспорту України» та від 02.10.2020 № 256 «Про введення в дію штатного розпису Державної служби морського та річкового транспорту України», повідомлення про припинення дії контракту від 27.11.2020.
Не погоджуючись з такими рішеннями відповідача, позивач звернулась за захистом своїх порушених прав та інтересів до суду.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки жодних підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», для звільнення позивача у відповідача не було, позаяк посада, яку обіймав позивач, не скорочена внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу, що свідчить про необхідність поновлення позивача на посаді, з якої його звільнено з порушенням процедури такого звільнення.
Як наслідок, позивач позивач має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 05 грудня 2020 року по день ухвалення судового рішення у розмірі 496 800,00 грн.
Крім того, при звільненні з державної служби позивач має право на отримання грошової компенсації на відшкодування витрат на відрядження, в якому він перебував на підставі наказу від 24.09.2020 № 64-ВД, у зв'язку з чим зазначені позовні вимоги також підлягають задоволенню.
Однак, у задоволенні позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди судом першої інстанції було відмовлено, оскільки позивачем не було доведено, що спірним наказом відповідача йому заподіяно моральну шкоду, а саме, якими доказами вона підтверджується (наявність душевних переживань, погіршення стану здоров'я тощо), наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням позивачеві шкоди.
Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У свою чергу, Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон №889-VIII) регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця (частина перша статті 3).
За змістом статті 34 Закону № 889-VIII призначення на посаду державного службовця здійснюється безстроково, крім випадків, визначених цим та іншими законами України.
У відповідності до пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Так, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення згідно з частиною першою статті 87 Закону №889-VIII є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
З аналізу вищевикладених норм вбачається виключні підстави для припинення державної служби.
Частиною третьої статті 87 Закону №889-VІІІ передбачено, що суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Враховуючи вказані норми, колегія суддів приходить до висновку, що звільнення з державної служби з підстав скорочення чисельності або штату працівників, ліквідації чи реорганізації державного органу є правомірним лише у випадку, коли неможливо запропонувати особі іншу рівноцінну посаду або перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі.
Як вбачається з матеріалів справи, підставою для припинення державної служби та звільнення з роботи позивача стало скорочення посади у зв'язку зі зміною структури та штатного розпису Державної служби морського та річковою транспорту України.
Так, позивача 04.12.2020 звільнено із займаної посади у зв'язку зі зміною структури та штатного розпису Державної служби морського та річкового транспорту України відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 та пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», з припиненням на цій посаді дію контракту від 02.06.2020 № 04.
При цьому, як вірно встановленно судом першої інстанції, до 02 жовтня 2020 року штатний розпис Державної служби морського та річкового транспорту України на 2020 рік визначався наказом Державної служби морського та річкового транспорту України від 01.04.2020 року №75 «Про введення в дію штатного розпису Державної служби морського та річкового транспорту України на 2020 рік».
Відповідно до цього штатного розпису на 2020 рік, з 01 квітня 2020 року загальна чисельність штатних посад Державної служби морського та річкового транспорту України становить 651 штатну одиницю; структурний підрозділ «Відділ внутрішнього аудиту» включає посаду начальник відділу - 1 ш.п., головний спеціаліст - 3 ш.п., старший державний інспектор - 1 ш.п. Всього по відділу 5 штатних посад.
У подальшому, Наказом Державної служби морського та річкового транспорту України від 02.10.2020 року №256 введено в дію з 02 жовтня 2020 року штатний розпис Державної служби морського та річкового транспорту України на 2020 рік, погоджений 15.09.2020 року Міністерством фінансів України; визнано таким, що втратив чинність наказ Державної служби морського та річкового транспорту України від 01.04.2020 року №75 «Про введення в дію штатного розпису Державної служби морського та річкового транспорту України на 2020 рік».
Згідно структури та штатного розпису Державної служби морського та річкового транспорту України, введених в дію наказами відповідача від 02.10.2020 року № 255 «Про введення в дію структури Державної служби морського та річкового транспорту України», від 02.10.2020 року № 256 «Про введення в дію штатного розпису Державної служби морського та річкового транспорту України», з 02 жовтня 2020 року загальна чисельність штатних посад відповідача становить 651.
Водночас, відповідно до штатного розпису, затвердженого наказом № 256 від 02.10.2020 року структурний підрозділ структурний підрозділ «Відділ внутрішнього аудиту» включає посаду начальник відділу - 1 ш.п., головний спеціаліст - 3 ш.п., старший державний інспектор - 1 ш.п. Всього по відділу 5 штатних посад.
З огляду на вказані штатні розписи відповідача на 2020 рік, введені в дію наказом № 75 від 01.04.2020 та наказом № 256 від 02.10.2020, вбачається, що жодних змін структури Відділу внутрішнього аудиту, який очолював позивач, не відбулося.
За таких обставин, жодних підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», для звільнення позивача у відповідача не було, позаяк посада, яку обіймав позивач, не скорочена внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу.
У свою чергу, відповідачем ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції не було надано ні доказів реорганізації державного органу, ні скорочення чисельності або штату державних службовців, що свідчить про протиправність наказу відповідача від 01.12.2020 № 623-к про звільнення позивача та наявність підстав для його скасування.
До того, судом попередньої інстанції було відзначено, що надіслане попередження про наступне звільнення № 124 від 19.10.2020, не може слугувати належним доказом виконання відповідачем вимог частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», оскільки було направлено не на адресу місця проживання позивача, вказану при прийнятті на роботу, та його особисту електронну пошту, а на його службову адресу.
Як наслідок, наявні правові підстави для поновлення позивача на посаді посаді начальника Відділу внутрішнього аудиту Державної служби морського та річкового транспорту України.
Відповідно, апелянтом до суду апеляційної інстанції було надано копію наказу про поновлення позивача на посаді №267-к від 01.07.2022.
Частиною другою ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100).
У силу вимог п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Із пункту 5 вказаного Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, суд має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.
Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів Верховного Суду у постанові від 24.10.2018 у справі №820/5932/16.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року (справа № 11-134ас18) підтримала правову позицію, сформульовану раніше Верховним Судом України, та вказала, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
У даному випадку, відповідно до довідки Державної служби морського та річкового транспорту України від 04 грудня 2020 року №1200 середньоденна заробітна плата позивача становить 1350,00 грн.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що сума середнього заробітку, що підлягає виплаті позивачу за час вимушеного прогулу в межах даної справи становить 496 800 грн (1350,00 грн * 348 днів вимушеного прогугу з 05 грудня 2020 року по 30 травня 2022 року (дата постановлення судом першої інстанції рішення).
У той же час, апелянт звертає увагу на те, що під час вирішення даної справи, судом першої інстанції було допущено арифметичну помилку під час обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, невірно визначивши період з 05 грудня 2020 року по 30 травня 2022 року замість вірного - з 05 грудня 2020 року по 05 грудня 2021 року, та як наслідок невірно визначивши суму - 496 800 грн замість вірної - 330 750 грн.
Так, апелянт посилається на Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23.02.2021 №1285-IX, який набрав чинність 06.03.2021, відповідно до підпункту 2 пункту 2 Прикінцевих та Перехідних положень якого контракти про проходження державної служби на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, укладені до набрання чинності цим Законом, діють до призначення на посаду державної служби особи за результатами конкурсу, але не більше дев'яти місяців з дня набрання чинності цим Законом.
Відтак, скаржник вважає, що усі контракти про проходження державної служби на період дії карантину діють лише до 05.12.2021, відтак виключно до цієї дати мають бути задоволені вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Однак, колегія суддів зауважує, що оскаржуваний наказ про звільнення датований 01 грудня 2020 року, у той час як вказаний Закон набрав чинність 06.03.2021.
Втім, до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.
Таким чином, до спірних правовідносин норми Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23.02.2021 №1285-IX не підлягають застосуванню.
До того ж, позивача було звільнено з займаної посади став факт не закінчення строку дії контракту, а саме скорочення посади у зв'язку зі зміною структури та штатного розпису Державної служби морського та річковою транспорту України, що свідчить про неможливість впливу Закону від 23.02.2021 №1285-IX до спірних правовідносин.
Щодо позовних вимог про стягнення з Державної служби морського та річкового транспорту України на користь позивача суму компенсаційний виплат - відшкодування витрат на відрядження згідно наказу від 24 вересня 2020 року №64-ВД у розмірі 2 590, 86 грн, колегія суддів звертає увагу на наступне.
З матеріалів справи вбачається, що згідно наказу Державної служби морського та річкового транспорту України від 24.09.2020 № 64-ВД ОСОБА_1 відряджено до Управління (служби) капітана Ізмаїльського морського порту Державної служби морського тарілкового транспорту України за маршрутом: Київ - Ізмаїл - Київ, з 27 вересня 2020 року по 01 жовтня 2020 року включно.
Частиною четвертою статті 42 Закону України «Про державну службу» державному службовцю відшкодовуються витрати та надаються інші компенсації у зв'язку з направленням у відрядження в порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України.
У свою чергу, постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 № 98 «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів» далі - Постанова № 98) затверджено суми витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів.
Згідно з Постановою № 98 сума добових витрат на відрядження у межах України складає 60 грн., гранична сума витрат на найм житлового приміщення за добу (не більш як) 600 грн.
Пункт 7 Постанови № 98 установлює, що державним службовцям, а також іншим особам, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок коштів бюджетів, за наявності підтвердних документів відшкодовуються, серед іншого, витрати на проїзд (у тому числі на перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад, а також за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті); на оплату вартості проживання у готелях (мотелях), інших житлових приміщеннях.
Відповідно, позивачем оформлено звіт про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт на суму коштів 2590,86 грн. та відповідні підтвердні документи (проїзні документи, рахунок та квитанція за оплату послуг з проживання).
Однак, на день звільнення позивачу не виплачено відшкодування на відрядження у розмірі 2 590,86 грн., що підтверджується листом Державної служби морського та річкового транспорту України від 29.12.2020 року № 7878/06/15-20.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України встановлено обов'язок роботодавця провести розрахунок з працівником.
Так, згідно з частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, роботодавець в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при звільненні з державної служби позивач мав право на отримання грошової компенсації на відшкодування витрат на відрядження, в якому позивач перебував на підставі наказу від 24.09.2020 № 64-ВД, тому зазначені позовні вимоги є обгрунтованими.
У той же час, позовні вимоги про стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягають, з огляду на таке.
Відповідно до п. 6 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Згідно п. 6 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
У відповідності до положень статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
У пунктах 2, 4 вказаної постанови зазначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 ЦК шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.
У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.
Таким чином, обов'язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що подає відповідний позов.
Крім того, за правилами частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України закріплено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до частини другої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Положеннями частини першої ст. 1173 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Позивач, як на підставу заподіяння моральної шкоди, посилається на бездіяльність відповідача, що полягає у ненаданні йому відповіді на запит.
При цьому, колегія суддів зазначає, що сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі № 804/6922/16.
Крім того, згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення від 25.10.1993 у справі «Гольм проти Швеції», від 29.11.1996 у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства», від 25.07.2001 у справі «Перна проти Італії», від 13.07.2006 у справі «Сілін проти України» визнання порушення прав особи неправомірними діями інших осіб само по собі є достатньою справедливою сатисфакцією за моральну шкоду спричинену такими діями.
Сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами.
Оскільки позивачем не доведено факт того, що спірним наказом відповідача йому заподіяно моральну шкоду, а саме, якими доказами вона підтверджується (наявність душевних переживань, погіршення стану здоров'я тощо), наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням позивачеві шкоди, тому у задоволенні таких позовних вимог слід відмовити.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Державної служби морського та внутрішнього водного транспорту та судноплавства України - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2022 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді І.О. Лічевецький
В.П. Мельничук