справа №359/2087/19 Головуючий у І інстанції - Борець Є.О.
апеляційне провадження №22-ц/824/4691/2021 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В.
21 липня 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого Гуля В.В.,
суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С.,
за участю секретаря Линок В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргоюОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про виселення з квартири та зняття з реєстраційного обліку,-
встановив:
У березні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про виселення з квартири та зняття з реєстраційного обліку.
Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 29 жовтня 2018 року визнаний недійсним договір про резервування об'єкту нерухомості та порядок погашення облігацій №29/05/2008-88, укладений 29 травня 2008 року між ТОВ «Компанія з організації житлового будівництва» та ОСОБА_4 ; визнаний недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів №Б 237-/08, укладений 29 травня 2008 року між ТОВ «Компанія з організації житлового будівництва» та ОСОБА_4 ; визнані недійсними акт пред'явлення пакету облігацій до погашення та акт про погашення пакету облігацій, складені 17 червня 2010 року ТОВ «Компанія з організації житлового будівництва» та ОСОБА_4 ; визнаний недійсним акт прийому-передачі майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 , складений 17 червня 2010 року «Компанія з організації житлового будівництва» та ОСОБА_4 ; визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 5 червня 2013 року на ім'я ОСОБА_4 ; скасовано державну реєстрацію за ним права власності на квартиру АДРЕСА_1 ; скасовано державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на цей об'єкт нерухомого майна; визнано за ОСОБА_5 майнові права на квартиру АДРЕСА_1 ; витребувано цей об'єкт нерухомого майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 . На підставі рішення Щасливської сільської ради №138-4-VII від 4 лютого 2016 року частина АДРЕСА_2 .
7 лютого 2019 року за ОСОБА_5 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 . 16 лютого 2019 року ОСОБА_5 уклала з ОСОБА_2 договір дарування квартири, за яким вона відчужила в його власність вказаний об'єкт нерухомого майна. В той же день за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 .
Відповідачі ОСОБА_3 та його дружина ОСОБА_1 відмовляються добровільно виселитись зі спірної квартири. Крім того, в цьому об'єкті нерухомого майна зареєстровано місце їх постійного проживання. Позивач позбавлений можливості безперешкодно вселитись в його квартиру та вільно користуватись нею. Тому ОСОБА_2 просить суд виселити відповідачів з квартири АДРЕСА_3 , а також зняти ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з реєстраційного обліку.
Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 січня 2020 року частково задоволені позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про виселення з квартири та зняття з реєстраційного обліку.
Виселено ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_3 .
Відмовлено у задоволенні позову в частині вимоги про зняття відповідачів з реєстраційного обліку.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що державна реєстрація за ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру скасована, у нього та його дружини ОСОБА_1 припинилось право користування цим об'єктом нерухомого майна, ОСОБА_2 у встановленому порядку набув право власності на квартиру та має право безперешкодно нею користуватись, але позбавлений такої можливості, оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 заперечують проти добровільного їх виселення та вселення позивача. Тому з метою відновлення порушеного права позивача та на підставі статей 319, 391 ЦК України
ОСОБА_3 та ОСОБА_1 належить виселити з квартири АДРЕСА_3.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зняття відповідачів
з реєстраційного обліку, суд першої інстанції виходив із того, що таке зняття
є повноваженням реєстраційного органу Щасливської сільської ради, а підставою для зняття відповідачів з реєстраційного обліку може бути рішення суду про їх виселення зі спірної квартири, що набрало законної сили.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в тій частині, що на неї поширюються гарантії, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України, і вона не може бути виселена без надання іншого жилого приміщення, оскільки спірна квартира придбана не за рахунок кредитних коштів, є безпідставними, оскільки положення статті 109 ЖК України до спірних правовідносин застосуванню не підлягають.
Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 квітня 2020 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 січня 2020 року.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог. В апеляційній скарзі посилається на те, що рішення є незаконним, необґрунтованим і таким, що не ґрунтується на нормах верховенства права. Зокрема посилається на те, що оскільки нею та ОСОБА_3 спірна квартира була придбана не за рахунок кредитних коштів, вони з урахуванням гарантій, передбачених ч.2 ст.109 ЖК України, не можуть бути виселені без надання іншого жилого приміщення. Також судом першої інстанції не враховані їх заперечення щодо позовних вимог ОСОБА_2 , а саме те, що на момент укладення договору дарування між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року, на підставі якого начебто мати позивача ОСОБА_5 набула право власності на спірну квартиру, не набрало законної сили і оскаржувалося в апеляційному порядку. Крім того, посилалась на те, що вона не отримувала в установленому законом порядку примірнику позову ОСОБА_2 , не отримувала належним чином оформлених судових повісток чи судових повідомлень про явку в судове засідання на 24 січня 2020 року, а також і на попередні судові засідання на 13 серпня 2019 року, 7 жовтня 2019 року, 8 листопада 2019 року та 27 грудня 2019 року.
Постановою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 січня 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення з квартири, зняття з реєстраційного обліку та стягнення судових витрат у вигляді судового збору скасовано і ухвалено в цій частині нове судове рішення наступного змісту.
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення з квартири та зняття
з реєстраційного обліку задоволено частково.
Виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_3 .
У задоволенні позову в частині вимоги про зняття ОСОБА_1 з реєстраційного обліку відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по оплаті судового збору в сумі 192,10 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки рішенням суду спірна квартира витребувана з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 , скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на цю квартиру, відповідно припинилося право користування квартирою відповідачів. Небажання відповідача ОСОБА_1 виселитися із спірної квартири добровільно порушує права позивача, як власника майна, на користування та розпорядження квартирою. З метою відновлення порушеного права позивача Доводи апеляційної скарги щодо не врахування судом тієї обставини, що на момент укладення договору дарування між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року, на підставі якого мати позивача ОСОБА_5 набула право власності на спірну квартиру, не набрало законної сили і оскаржувалося в апеляційному порядку, необґрунтовані, оскільки запис про реєстрацію права власності ОСОБА_5 на спірну квартиру від 07 лютого 2019 року не скасований, договір дарування, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , недійсним не визнавався. Сам по собі факт оскарження рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року (апеляційна скарга ОСОБА_3 подана 20 лютого 2019 року) та прийняття апеляційної скарги ОСОБА_3 до провадження апеляційним судом не дає підстав вважати незаконним прийняття рішення державним реєстратором про реєстрацію права власності на квартиру на ім'я ОСОБА_5 , а також договір дарування, і відповідно не може бути підставою для відмови ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_1 .
Разом з тим, при ухваленні рішення судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, що є обов'язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині. Матеріали справи не містять даних про те, що відповідачка була повідомлена про дату, час і місце розгляду справи. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що вона не знала про розгляд справи.
ОСОБА_1 підлягає виселенню із спірної квартири.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2021 року Постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року скасовано в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення та справу № 359/2087/19 в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В іншій частині заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року залишено без змін.
Скасовуючи рішення апеляційного суду верховний суд виходив з того, що суд апеляційної інстанції не оцінив належним чином аргументи ОСОБА_1 та баланс інтересів сторін, не дослідив питання виселення скаржника на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та не звернув уваги на те, що виселення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та
є необхідним у демократичному суспільстві; не з?ясував чи є відповідач особою, яка займає жиле приміщення без законних на те підстав; не перевірив чи є у ОСОБА_1 інше житло; не надав оцінки тому, що позивач набув право власності на спірну квартиру за договором дарування від 16 лютого 2019 року, коли в квартирі проживали та були зареєстровані відповідачі, і не з?ясував яким чином відповідні обмеження придбаного майна відображені сторонами в договорі.
Перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення при повторному апеляційному розгляді, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року, яке було залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 червня 2019 року визнано недійсним договір про резервування об'єкта нерухомості (квартири АДРЕСА_4 ) та порядок погашення облігацій, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «Компанія оргжитлобуд» 29 травня 2008 року за № 29/05/2008-88.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 29 травня 2008 pоку № Б237-/08, укладений між ОСОБА_4 і ТОВ «Компанія оргжитлобуд».
Визнано недійсним акт пред'явлення пакета облігацій до погашення від 17 червня 2010 року, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «Компанія оргжитлобуд».
Визнано недійсним акт від 17 червня 2010 року про погашення пакета облігацій, укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «Компанія оргжитлобуд».
Визнано недійсним акт від 17 червня 2010 року приймання-передачі майнових прав на квартиру АДРЕСА_4 , укладений між ОСОБА_4 та ТОВ «Компанія оргжитлобуд».
Визнано недійсним свідоцтво на нерухоме майно від 05 червня 2013 року (індексний номер 4461964) на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_5 (загальна площа 80,8 кв. м, житлова площа 51,2 кв. м), видане реєстраційною службою Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області (державний реєстратор Гапоненко С. В.).
Скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_5 (загальна площа 80,8 кв. м, житлова площа 51,2 кв. м), зареєстровану 04 червня 2013 року реєстраційною службою Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області (державний реєстратор Гапоненко С. В., номер запису про право власності 1396679 на ім'я ОСОБА_4 ).
Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_5 (загальна площа 80,8 кв. м, житлова площа 51,2 кв. м), на користь ОСОБА_5 .
Скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_5 (загальна площа 80,8 кв. м, житлова площа 51,2 кв. м), зареєстровану за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 29 листопада 2013 року № 3478, посвідченого приватним нотаріусом Мороз О. А.
Визнано за ОСОБА_5 майнові права на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_5 (загальна площа 80,8 кв. м, житлова площа 51,2 кв. м).
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року скасовано рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2019 року в частині задоволення позовних вимог про:
визнання недійсним договору № 29/05/2008-88 про резервування об'єкта нерухомості (квартири АДРЕСА_4 ) та порядок погашення облігацій, укладеного між ОСОБА_4 та ТОВ «Компанія Оргжитлобуд» від 29 травня 2008 року;
визнання недійсним договору № Б237-1/08 купівлі-продажу цінних паперів від 29 травня 2008 pоку, укладеного між ОСОБА_4 та ТОВ «Компанія Оргжитлобуд»;
визнання недійсним акта пред'явлення пакета облігацій до погашення від 17 червня 2010 року, укладеного між ОСОБА_4 та ТОВ «Компанія Оргжитлобуд»;
визнання недійсним акта від 17 червня 2010 року про погашення пакета облігацій, укладеного між ОСОБА_4 та ТОВ «Компанія Оргжитлобуд»;
визнання недійсним акта від 17 червня 2010 року приймання-передачі майнових прав на квартиру АДРЕСА_4 , укладеного між ОСОБА_4 та ТОВ «Компанія Оргжитлобуд»;
визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 05 червня 2013 року (індексний номер 4461964) на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_5 (загальна площа 80,8 кв. м, житлова площа 51,2 кв. м), виданого ОСОБА_4 реєстраційною службою Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області (державний реєстратор Гапоненко С. В.); та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.
У решті рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2019 року залишено без змін.
Цими рішеннями встановлено обставини, які не підлягають доказуванню, а саме що 29 травня 2008 року ОСОБА_5 уклала із забудовником ТОВ «Компанія оргжитлобуд» договір № 29/05/2008-88 про резервування об'єкта нерухомого майна та порядок погашення облігацій (а. с. 48-52, т. 1).
Згідно з пунктом 2.1 зазначеного договору ТОВ «Компанія оргжитлобуд» зобов'язалося закріпити (здійснити резервування) за ОСОБА_5 квартири АДРЕСА_6 , що складається з двох кімнат загальною площею 82,83 кв. м, в обмін на погашення пакета облігацій, емітованих ТОВ «Компанія оргжитлобуд» в кількості 8283 облігації та придбаних позивачкою, що дорівнює метражу квартири АДРЕСА_7 .
На виконання умов договору позивачкою був укладений договір купівлі-продажу цінних паперів (облігацій) № Б237-1/08 від 29 травня 2008 року (а. с. 53-60, т. 1), відповідно до умов якого 29 травня 2008 року позивачка внесла грошові кошти у сумі 602 588,25 грн як оплату за іменні цінні папери (а. с. 61, 62, т. 1).
У зв'язку із затримкою будівництва та строків здачі житлового будинку в експлуатацію у 2010 році між позивачкою та ТОВ «Компанія оргжитлобуд» було укладено додаткову угоду до договору про резервування об'єкта нерухомості та порядок погашення облігацій № 29/05/2008-88 (а. с. 76-78, т. 1).
На виконання зобов'язань за укладеними сторонами договорами сторони підписали акт пред'явлення облігацій до погашення, акт погашення пакета облігацій та акт приймання-передачі майнових прав на спірну квартиру (а. с. 79-85, т. 1).
Водночас для оформлення придбаної квартири відповідачем - ТОВ «Компанія оргжитлобуд» не надало позивачці необхідного пакета документів.
Натомість 05 червня 2013 року реєстраційною службою Бориспільського районного управління юстиції Київської області (державний реєстратор Гапоненко С. В.) ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру (а. с. 24, 25, т. 1). Підставою для реєстрації права власності на відповідача ОСОБА_4 були такі документи: договір № Б237-1/08 купівлі-продажу цінних паперів від 29 травня 2008 року, укладений між ТОВ «Компанія оргжитлобуд» та ОСОБА_4 , договір № 29/05/2008-88 про резервування об'єкта нерухомості - квартири АДРЕСА_4 та порядок погашення облігацій, укладений 29 травня 2008 року між ТОВ «Компанія оргжитлобуд» та ОСОБА_4 ; акт пред'явлення облігацій до погашення від 17 червня 2010 року; акт від 17 червня 2010 року про погашення пакета облігацій; акт приймання-передачі майнових прав ОСОБА_4 від 17 червня 2010 року (а. с. 14-23, т. 1).
Суд першої інстанції встановив факти підроблення підписів особи у спірних договорах від 29 травня 2008 року № 29/05/2008-88 та № Б237-1/08, також в актах від 17 червня 2010 року, які є додатками до них, що свідчить про укладення таких від імені особи, які підписані не нею, а іншою особою, тобто про відсутність волевиявлення ТОВ «Компанія оргжитлобуд» в особі директора Базіка О. М. на укладення вказаних договорів і актів.
Відповідачі не надали доказів, що на виконання умов договорів відповідачем ОСОБА_4 були внесені грошові кошти на погашення пакета облігацій у рахунок оплати вартості нерухомого майна.
У подальшому спірна квартира була продана ОСОБА_4 відповідачу ОСОБА_3 згідно з договором купівлі-продажу від 29 листопада 2013 року, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно № 118623241 від 27 травня 2018 року та № 141104317 від 11 жовтня 2018 року (а. с. 55, 56, т. 2). ОСОБА_4 достовірно знав про підробку документів на спірну квартиру та незважаючи на це, уклав із ОСОБА_3 зазначений договір.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, керувався тим, що відповідно до частини першої статті 125 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. У частині третій статті 203 ЦК України вказано, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Наведені правові норми містять вимоги до вчинення правочину та визнання його недійсним. Правочин визнаний судом недійсним є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України). А юридичні наслідки недійсності правочину встановлені приписами статей 1, 3, 216 ЦК України.
Позивачка виконала умови договору резервування квартири від 29 травня 2008 року № 29/05/2008-88, договору купівлі-продажу цінних паперів (облігацій) від 29 травня 2008 року № Б237-1/08, договору з ТОВ «Укрпромбанк» про відкриття рахунку в цінних паперах фізичній особі від 29 травня 2008 року № 129/08, внесла грошові кошти в сумі 602 588,25 грн згідно з меморіальним ордером № 7 як оплату за іменні цінні папери. ТОВ «Компанія оргжитлобуд» своїх зобов'язань не виконало та не передало позивачці документів, необхідних для оформлення права власності. ОСОБА_4 достовірно знав про підробку документів на спірну квартиру та незалежно від цього уклав із ОСОБА_3 договір купівлі-продажу спірної квартири від 29 листопада 2013 року № 3478, посвідчений приватним нотаріусом Мороз О. А., чим були порушені права позивачки.
Київський апеляційний суд постановою від 12 червня 2019 року погодився з висновками Бориспільського міськрайонного суду Київської області та залишив рішення місцевого суду у справі від 29 жовтня 2018 року без змін, а апеляційну скаргу відхилив.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що правомірність укладених позивачкою договорів під час судового розгляду в суді першої інстанції сторонами не оспорювалась, натомість була встановлена недійсність договорів, укладених між ТОВ «Компанія оргжитлобуд» (в особі ОСОБА_6 ) та ОСОБА_4 , а подальші обставини незаконності дій ОСОБА_4 та ОСОБА_3 щодо спірної квартири встановлені матеріалами справи. Отже, правочини, вчинені ТОВ «Компанія оргжитлобуд» (в особі ОСОБА_6 ) та ОСОБА_4 , а також ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , є недійсними, документи, оформлені Бориспільською районною державною адміністрацією Київської області та приватним нотаріусом Мороз О. А., також визнано недійсними, реєстраційні дії щодо реєстрації речових прав на спірне майно підлягають скасуванню, а саме майно - поверненню позивачці, за якою визнано рішенням місцевого суду майнові права.
Встановивши вказані обставини та залишаючи без змін рішення про задоволення позову у частині ВС зазначив, що частиною третьою статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність" закріплено порядок інвестування та фінансування об'єктів житлового будівництва, зокрема, з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов'язань за якими здійснюється шляхом передачі об'єкта (частини об'єкта) житлового будівництва.
Відповідно до пункту 5 статті 7 та статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестор має право володіти, користуватися, розпоряджатися об'єктом і результатом інвестицій (об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права). Згідно з пунктом 6 статті 7 цього Закону інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.
Статтею 2 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" вказано, що об'єкт інвестування - це квартира або приміщення соціально-побутового призначення в об'єкті будівництва, яке після закінчення будівництва стає окремим майном.
Згідно зі статтею 177 ЦК України до об'єктів цивільних прав відносяться речі, майнові права та інше. Майном як особливим об'єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (частина перша статті 190 ЦК України). За правилами статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування). Майнове право є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право є обмеженим речовим правом, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Одним зі способів захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, є визнання права.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникає, зокрема, з договорів та інших правочинів, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За правилом статті 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Відповідно до статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в межах справи № 760/17864/16-ц (провадження № 61-699св17) підтвердив раніше сформовану позицію, викладену в постановах від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц (провадження № 14-39цс19) та від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), яка полягає в тому, що в разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов'язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об'єкт інвестування.
За загальним правилом судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадках, коли це право не визнається, заперечується та оспорюється.
Частиною першої статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до частини першої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.
За положеннями пункту 2 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 461 від 13 квітня 2011 року, прийняття в експлуатацію об'єктів, що належать до І-ІІІ категорії складності, та об'єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією України та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
Положенням пункту 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 року № 553), для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартиру, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об'єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються такі документи: 1) документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об'єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо; 2) технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартиру, житлове, нежитлове приміщення тощо). У разі придбання особою безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром є одиниця нерухомості, документами, що підтверджують набуття у власність закріпленого за особою об'єкта будівництва, є договір купівлі-продажу облігацій та за наявності документ, згідно з яким здійснювалось закріплення відповідного об'єкта інвестування за власником облігацій (договір резервування, бронювання тощо).
Зазначеними нормами встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб.
Таким чином саме інвестор, як особа за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об'єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об'єкт інвестування.
Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію. Згідно із частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об'єкт і після завершення будівництва об'єкта нерухомості набуває права власності на об'єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою.
Таким чином, сплативши 100 % проінвестованого об'єкта, позивач після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об'єкт, тому в цій частині позовні вимоги є обгрунтованими і висновки суду в цій частині відповідають вимогам закону.
Проте, враховуючи, що після завершення будівництва об'єкта нерухомості інвестор набуває права власності на об'єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою, в цій частині право власності за позивачем судом визнано безпідставно, тому в цій рішення були скасовані і в задоволенні цих вимог було відмовлено.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша статті 387 ЦК України).
Частина перша статті 388 ЦК України містить перелік підстав, за яких власник майна має право витребувати своє майно, зокрема якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (підпункт 3 зазначеної статті).
Якщо майно було набуте безпідставно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребовувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).
Оскільки після виконання умов інвестиційного договору інвестор набуває майнові права на об'єкт інвестування, які після завершення будівництва об'єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об'єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, то забудовник позбавлений права відчужувати об'єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи.
Таким чином, інвестор наділений правом вимагати повернення належного йому об'єкта інвестування від будь-якої іншої особи.
З викладеного встановлено, що, ОСОБА_5 як інвестор набула майнових прав на квартируАДРЕСА_6 , що складається з двох кімнат загальною площею 82,83 кв.м. і після завершення будівництва об'єкта нерухомості інвестор набула права власності на об'єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою.
В подальшому ОСОБА_5 розпорядилася квартирою на підставі договору дарування від 16 лютого 2019 року на користь ОСОБА_2 , яким було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 .
Частиною першої статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).
Преюдиційними обставинами у цій справі є те, що права на квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_4 та ОСОБА_3 були набуті без відповідної правової підстави та у зв'язку з ухваленим рішенням суду про витребування майна свідчить про те, що будь-які права щодо володіння, розпорядження та користування спірною квартирою як ОСОБА_4 , ОСОБА_3 так і ОСОБА_1 не виникли, проте як обґрунтовано було встановлено судом першої інстанції порушуються ОСОБА_1 , яка там зареєстрована і проживає без відповідної правової підстави.
У одній зі справ про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, Верховний Суд сформував позицію, згідно з якою застосуванню у таких справах підлягають положення статей 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України.
Такий висновок зроблено Верховним Судом у своїй постанові від 16.12.2020 року у справі № 182/7347/18.
Отже, враховуючи вказаний висновок, у випадку виникнення протиріч між нормами вказаних законів, що регулюють одні й ті самі правовідносини, застосуванню підлягають норми ЦК, наразі якими і обгрунтовував позивач свої вимоги.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що суд не оцінив належним чином аргументи ОСОБА_1 та баланс інтересів сторін, не дослідив питання виселення скаржника на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та не звернув уваги на те, що виселення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, тає необхідним у демократичному суспільствіє необґрунтовані, оскільки у апелянта вісутні будь-які права щодо спірної квартири.
Інші аргументи апеляційної скарги на законність та обґрунтованість рішення судупершої інстанціїне впливають, його висновків не спростовують.
Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 "Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)", § 23).
Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України,суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 січня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий В.В. Гуль
Судді Ю.О. Матвієнко
Я.С. Мельник