29 червня 2022 року справа №380/24110/21
зал судових засідань № 11
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Гулика А. Г.,
за участю:
секретаря судового засідання Лєбєдєва Д.Ю.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Заремби О.О.,
представника відповідачів Горбонос І.К.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові у порядку загального позовного провадження справу за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії
І. Стислий виклад позицій учасників справи
до Львівського окружного адміністративного суду надійшов позов громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 місце проживання: АДРЕСА_1 (далі - позивач) до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області код ЄДРПОУ 37831493, місцезнаходження: 79007, м.Львів, вул.Січових Стрільців, 11 (далі - відповідач-1, ГУ ДМС України у Львівській області)), Державної міграційної служби України код ЄДРПОУ 37508470, місцезнаходження: 01001, м.Київ, вул.Володимирська, 9 (далі - відповідач-2, ДМС України), в якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України №338-21 від 11.10.2021 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;
- визнати протиправною бездіяльність ДМС України щодо не зазначення та не роз'яснення в оскаржуваному рішенні ДМС України причин відмови;
- визнати протиправною бездіяльність ГУ ДМС України у Львівській області щодо не зазначення в повідомленні №28 від 30.11.2021 причин відмови;
- визнати протиправним та скасувати письмовий висновок ГУ ДМС України у Львівській області про встановлення відсутності стосовно позивача умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачі протиправно повторно відмовили позивачу у наданні статусу біженця. Позивач зазначає, що він перебуває в Україні з 06.06.2016 на підставі тимчасового дозволу, а з 01.08.2017 - на підставі посвідки на постійне проживання в Україні. Позивач не може повернутися у країну свого походження та змушений шукати захисту в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали у нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я, зумовлені побоюваннями стати жертвою переслідувань з політичних причин. Вказує на те, що мав власний бізнес на території Російської Федерації, проте за свої висловлювання щодо незаконної анексії Криму та Донбасу, а також щодо повернення Криму Україні та залишення території Донбасу російськими військами, був позбавлений свого бізнесу. Окрім того, зазначає, що влада Російської Федерації сфабрикувала щодо нього кримінальну справу і таким чином переслідує його за політичні погляди. Також зазначає, що зі сторони Російської Федерації щодо нього неодноразово вчинявся психологічний тиск, невідомі особи постійно телефонували його знайомим, родичам, представлялись співробітниками ФСБ, цікавились його планами і колом знайомих, його політичними поглядами. Вказана ситуація вплинула на його відносини з братом, який був підданий психологічному тиску у вигляді дзвінків і неочікуваних зустрічей з людьми. Наведене спонукало позивача звернутись до суду за судовим захистом.
21.02.2022 до суду від представника відповідачів надійшов відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позову заперечує повністю. Відзив обґрунтований тим, що на виконання вимог постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10.03.2021 у справі №380/3993/20 відповідач-1 провів повторну перевірку заяви позивача про визнання його біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, акцентуючи увагу на питаннях, які визначені вказаним судовим рішенням як недосліджені. Вказаною перевіркою встановлено факт порушення щодо позивача 20.09.2016 СУ УМВС Росії кримінальної справи №4519693 за ознаками злочину, передбаченого частиною 4 статті 159.1 КК РФ (шахрайство, тобто розкрадання чужого майна шляхом обману і зловживання довірою, вчиненого в особливо великому розмірі), за фактом розкрадання грошових коштів, що належать ПАТ «Челябінвестбанк» у період з 12.10.2012 по 29.06.2015. Після дослідчої перевірки фактів, викладених у повідомленні кредиторів про вчинення злочину, у результаті дворічного слідства встановлено винуватця і 19.03.2018 слідчим ОВС СЧ ГСУ ГУ МВС Росії по Челябінській області винесено постанову про притягнення ОСОБА_1 до відповідальності як обвинуваченого.
Представник відповідачів зазначає, що позивач, приватне підприємство якого (де він є як засновником, так і керівником) має кредитні зобов'язання на території РФ, 06.06.2016 безперешкодно виїхав в Україну, отримавши 31.03.2016 (за два місяці до виїзду) національний паспорт для виїзду за кордон № НОМЕР_1 та знявшись із реєстраційного обліку місця проживання у РФ. А згодом вживав активних і послідовних дій з метою імміграції, а в подальшому отримання громадянства України (звернувся за оформленням відповідних посвідок; з серпня 2016 року - керівник ПП «Екопроект» на території України, з серпня 2017 року - засновник ПП «Екопроект»), тобто здійснив заплановані заходи, які у разі невиконання кредитних зобов'язань на території РФ, сприятимуть йому в уникненні ймовірної кримінальної відповідальності.
За захистом в Україні позивач звернувся лише у травні 2019 року після затримання 15.07.2018 під час перетину румунсько-українського кордону через перебування у міжнародному розшуку за ініціативи РФ та початку процедури екстрадиції до країни громадянської належності.
Також представник відповідача звертає увагу на те, що позивач безпечно проживав на території Росії впродовж двох років після його проукраїнських висловів щодо анексії Криму та подій на Сході України. Крім того, позивач не надав жодних доказів публічного оголошення своєї проукраїнської позиції та поінформованості про неї органів влади РФ.
З урахуванням викладеного, представник відповідачів наполягає на тому, що між датою залишення позивачем території громадянської належності, порушенням кримінальної справи та винесенням постанови слідчого ОВС СЧ ГУ МВС Росії про притягнення у якості обвинуваченого відсутній причинно-наслідковий зв'язок, який би свідчив про політичну вмотивованість вказаного обвинувачення. Вважає, що відсутні підстави для визнання позивачем біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач та його представник у судовому засіданні позовні вимоги підтримали. Просили суд позов задовольнити повністю.
Представник відповідачів в судовому засіданні проти позову заперечила. Просила суд відмовити у задоволенні позову повністю.
ІІ. Рух справи
Ухвалою від 20.12.2021 суддя залишив позовну заяву без руху.
Ухвалою від 24.01.2022 суд відкрив провадження у справі.
Ухвалою від 11.05.2022 суд вирішив питання щодо строку звернення до суду.
Ухвалою від 11.05.2022 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.
Заходи забезпечення позову або доказів не вживались.
ІІІ. Фактичні обставини справи
28.05.2019 позивач громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області з заявою про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18.06.2019 наказом ГУ ДМС України у Львівській області №163 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
21.06.2019 ГУ ДМС України у Львівській області повідомленням №34 відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 05.05.2020 №130-20 відмовлено громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач оскаржив вказану відмову до суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 09.11.2020 у справі №380/3993/20 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10.03.2021 скасовано рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09.11.2020 у справі №380/3993/20 та прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково, а саме: визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 05.05.2020 №130-20 про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вказане судове рішення мотивоване тим, що відповідачем не надано належної оцінки та не здійснено належної перевірки щодо факту винесення стосовно позивача постанови слідчого по ОВС СЧ ГСУ ГУ МВС Російської Федерації від 19.03.2018, відповідно до якої ОСОБА_1 притягнуто до відповідальності, як обвинуваченого, за вчинення злочинів, передбачених частиною 4 статті 159 Кримінального кодексу Російської Федерації, у той час, як її територію він покинув у 2016 році, як обставина, яка може свідчити про наявність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Російської Федерації.
Крім того, у судовому рішенні акцентується увага на нездійсненні вичерпної оцінки громадянина - іноземця за усіма критеріями відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»; не досліджено належним чином та не проаналізовано обставини про наявність реальної загрози для заявника в країні громадянської належності.
На виконання вказаного судового рішення відповідач-2 прийняв рішення від 29.03.2021 №12-21 про проведення повторного розгляду заяви громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом ГУ ДМС України у Львівській області від 16.04.2021 №74 зобов'язано здійснити повторний розгляд заяви громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами повторного розгляду заяви ОСОБА_1 ГУ ДМС України у Львівській області підготувало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.09.2021 №2019LV0018. Висновок мотивований тим, що звернення заявника за отриманням статусу біженця чи особи яка потребує додаткового захисту, зумовлене його кримінальним переслідуванням у країні громадянської належності за вчинення злочину (шахрайства). У ході перевірки не встановлено ознак, які б свідчили про політичну вмотивованість вказаного переслідування.
Рішенням ДМС України від 11.10.2021 №338-21 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Про прийняття вказаного рішення позивача повідомлено відповідно до повідомлення ГУ ДМС України у Львівській області від 30.11.2021 №28.
Не погоджуючись з рішеннями відповідачів про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
IV. Позиція суду
При вирішенні спору по суті суд виходив з наступного.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 129 Конституції України установлено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" №3671-VI від 08.07.2011 (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженецем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої згаданої статті.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вказаного Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 зазначеного Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія зазначеного абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з частиною першою, сьомою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону № 3671-VI).
Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону № 3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частинами п'ятою, сьомою та тринадцятою статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву.
У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
Суд встановив, що підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугувала відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання такої особи за своє життя, безпеку чи свободу.
При цьому, обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вказаного Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пунктів 5, 6 Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16.12.1998 факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається "обов'язком доказування". У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказування реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Суд встановив, що на момент звернення із відповідною заявою до міграційної служби, позивач перебував під домашнім арештом (на підставі ухвали Галицького районного суду м.Львова від 13.04.2019 у справі №461/2659/19) до вирішення питання про його екстрадицію до Російської Федерації у зв'язку з тим, що він згідно з обліками Інтерполу знаходиться у міжнародному розшуку. Тобто, лише під час перебування під домашнім арештом, позивач вирішив звернутися до міграційної служби із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, позивач, обґрунтовуючи своє звернення до міграційної служби та з позовом, стверджує, що в країні походження знаходиться під переслідуванням з політичних мотивів.
Суд встановив, що ОСОБА_1 в анкеті від 28.05.2019 та під час співбесіди 05.11.2019 стверджує, що залишив територію країни своєї громадянської належності 06.06.2016.
Відповідач-1 звернувся з офіційним запитом від 26.04.2021 №4601.4.3-3966/46.1-21 до Львівської обласної прокуратури про надання копій матеріалів екстрадиційної перевірки щодо громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .
Листом від 26.05.2021 №14/3-3415-18 Львівська обласна прокуратура надала запитувані матеріали екстрадиційної перевірки, з яких вбачається наступне.
20.09.2016 СУ УМВС Росії порушило кримінальну справу №4519693 за ознаками злочину, передбаченого частиною 4 статті 159.1 Кримінального кодексу РФ (шахрайство, тобто розкрадання чужого майна шляхом обману і зловживання довірою, вчиненого в особливо великому розмірі), за фактом розкрадання грошових коштів, що належать ПАТ «Челябінвестбанк» у період з 12.10.2012 по 29.06.2015 невстановленими особами з числа керівників АТ «ПМ Пакаджинг» під приводом виконання умов ряду кредитних договорів, укладених між ЗАТ «ПМ Пакаджинг» та ПАТ «Челябінвестбанк», шляхом надання недостовірних відомостей про предмет застави.
Підставою для порушення кримінальної справи №4519693 було повідомлення по вчинення злочину, зареєстроване 18.07.2016 у КУСП ОП «Тракторозаводской» УМВС Росії по м.Челябінську.
Впродовж попереднього слідства, що продовжувалося відповідно до вимог законодавства РФ, встановлено ще ряд подібних епізодів, скоєних з 2011 по 2016 роки. Сім кримінальних справ об'єднано в одну, за результатами розслідування якої 19.03.2018 прийнято постанову про притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності у процесуальному статусі обвинуваченого як фактичного керівника ЗАТ «ПМ Пакаджинг» (єдиний засновник та генеральний директор), який був єдиним розпорядником усіх розрахункових рахунків ЗАТ «ПМ Пакаджинг».
Таким чином, встановлено таку послідовність дій позивача: кримінальну справу порушено у вересні 2016 року, після дослідчої перевірки фактів, викладених у повідомленні кредиторів про вчинення злочину; у результаті дворічного слідства встановлено винуватця і 19.03.2018 слідчим ОВС СЧ ГСУ ГУ МВС Росії по Челябінській області винесено постанову про притягнення ОСОБА_1 до відповідальності як обвинуваченого.
Суд встановив, що позивач, приватне підприємство якого (де він є як засновником, так і керівником) має кредитні зобов'язання на території РФ, 06.06.2016 безперешкодно виїхав в Україну, отримавши 31.03.2016 (за два місяці до виїзду) національний паспорт для виїзду за кордон № НОМЕР_1 та знявшись із реєстраційного обліку місця проживання у РФ. А згодом вживав активних і послідовних дій з метою імміграції, а в подальшому отримання громадянства України (звернувся за оформленням відповідних посвідок; з серпня 2016 року - керівник ПП «Екопроект» на території України, з серпня 2017 року - засновник ПП «Екопроект»), тобто здійснив заплановані заходи, які у разі невиконання кредитних зобов'язань на території РФ, сприятимуть йому в уникненні ймовірної кримінальної відповідальності.
За захистом в Україні позивач звернувся лише у травні 2019 року після затримання 15.07.2018 під час перетину румунсько-українського кордону через перебування у міжнародному розшуку за ініціативи РФ та початку процедури екстрадиції до країни громадянської належності.
Суд встановив, що наголошуючи на своїх висловлюваннях у соціальних мережах та проукраїнській позиції щодо анексії Криму та подій на Сході України, позивач не надав суду ні документів, ні інформаційних матеріалів, які б підтверджували його публічні висловлювання щодо такої позиції та поінформованість про неї російської влади.
Також позивач не надав суду документально підтвердженої інформації про погрози з боку представників владних органів РФ, що надходили на його телефонні номери чи номери його близьких як того вимагає параграф F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року) УВКБ ООН, яке тлумачить положення Конвенції про статус біженців 1951 року, у тому випадку, коли розглядається питання визнання біженцем.
Суд зазначає, що подані позивачем матеріали про його бізнес-діяльність підтверджують здійснення такої, однак не доводять політичну вмотивованість кримінального переслідування.
Скриншот телефонної розмови з невідомою особою на ім'я ОСОБА_2 , який надав позивач, і який не містить дати вказаних розмов, може вказувати як на спілкування у приватних стосунках (невідома особа у фамільярній формі жалкує про небажання особи на ім'я Толік спілкуватися), так і у сфері бізнес-інтересів. Тому відсутні підстави вважати вказаний скриншот підтвердженням погроз заявникові з боку представників діючої влади. Під час співбесіди 05.11.2019 заявник підтвердив, що надав скриншот з телефону своєї дружини, однак заперечує знайомство з іншим учасником розмови та повідомляє, що не знає, про що йде мова у розмові.
Суд зазначає, що наявність у позивача проукраїнської позиції не виключає наявності в обставинах його справи кримінальної складової: відсутні, крім слів позивача, прямі докази його проукраїнської позиції (дописи в соцмережах, волонтерська допомога добробутам та Збройним Силам України тощо) та інформованість діючої влади країни його громадянської належності про цю позицію.
Переїзд заявника саме до України пояснюється безвізовим перетином кордону України, проживанням на її території колишньої дружини та доньки (громадян України).
Суд враховує, що після реакції позивача (з його слів) на анексію Криму РФ та подій на Сході України до залишення території РФ, позивач безпечно проживав два роки на території Росії. Водночас, кримінальна складова обставин його справи підтверджується фактами, наведеними в екстрадиційних матеріалах.
Суд звертає увагу на те, що матеріали справи не містять, а позивачем не надано жодних доказів того, що він підпадав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні через свої політичні погляди. Намагання у такий спосіб уникнути кримінальної відповідальності в своїй країні шляхом переховування в іншій країні, не є передбаченою законодавством України підставою для надання такій особі статусу біженця чи особи, що потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 56, 59, 60 Керівництва процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарання за злочин у відповідності із загальним правом. Особи, що рятуються від таких переслідувань чи покарань за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва чи потенційна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя. Для того, аби визначити, чи співрозмірне кримінальне переслідування переслідуванню за змістом Женевської Конвенції, необхідно звернутися до законодавства такої країни, оскільки трапляється, що це законодавство не відповідає загальноприйнятим правам людини. Частіше за все, однак, не закон, а способи його застосування є дискримінаційними. У таких випадках, через труднощі з оцінкою законодавства іншої країни, національна влада може приймати рішення, застосовуючи власне національне законодавство у якості відправної точки.
Водночас, у матеріалах справи містяться докази перебування позивача у розшуку за вчинення на території Російської Федерації кримінально караного злочину, передбаченого частиною четвертою статті 159 Кримінального кодексу Російської Федерації (шахрайство).
За вказаних обставин, суд зазначає, що злочин, який інкримінується позивачу, здійснено виключно з особистих причин, то звернення позивача із заявою про визнання його біженцем може свідчити про намагання уникнути покарання.
З огляду на викладене, відсутність підстав для висновку про здійснення кримінального провадження відносно позивача у Російської Федерації з політичних, національних чи релігійних мотивів.
Відповідно до Керівних принципів міжнародного захисту (застосування положень щодо виключення: пункт F статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року) тяжкий злочин слід вважати неполітичним, коли у конкретному злочині переважають інші мотиви, такі як особисті причини або особиста вигода. При відсутності чіткого зв'язку між злочином і заявленою політичною метою неполітичні мотиви переважають.
Суд враховує, що протягом 2014-2016 років позивач втратив свій бізнес на території РФ, однак це не завадило йому стати власником бізнесу в Україні (ПП «Екопроект») при наявності обвинувачень у фінансовому шахрайстві.
З матеріалів особової та екстрадиційної справ позивача вбачається, що:
- чіткого і прямого причинного зв'язку між інкримінованим позивачу злочином (шахрайство) і його політичними поглядами не встановлено;
- правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується позивач, має виключно особисті причини (корисливі мотиви);
- при відсутності політичного елементу вказаного злочину політичних характер можливих поглядів та вчинків позивача (проукраїнська позиція, незгода з політикою чинної влади тощо) не переважає кримінальний характер інкримінованого йому злочину.
Про переслідування на території країни громадянської належності за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи позивач не повідомляє.
Наведене дає підстави для висновків про відсутність причинно-наслідкового зв'язку, який би свідчив про політичну вмотивованість обвинувачення позивача.
Кваліфікація для подання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнані серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження. Відповідно до положень статті 15 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС від 13.12.2011 №2011/95/ЕС про стандарти кваліфікації громадян третіх країн або осіб без громадянства як бенефіціарів міжнародного захисту, про єдиний статус біженців або осіб, які мають право па додатковий захист, а також про зміст захисту, що надається (перероблена) (Директива ЄС 2011/95/ЕС) та пункті 13 частини першої статті 1 Закону (кваліфікаційна умова додаткового захисту) поняття «серйозна шкода» включає в себе:
- смертну кару або приведення її у виконання;
- тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження;
- серйозну і індивідуальну загрозу життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.
Виходячи з обставин справи, немає підстав вважати, що після повернення до країни громадянської належності йому буде завдано серйозної шкоди відповідно до елементів визначення поняття "серйозна шкода":
- покарання за злочин, у якому підозрюється позивач, за законодавством РФ не передбачає смертної кари;
- позивач обґрунтовано не повідомляє про застосування та/або можливість застосування тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання в країні походження;
- на території РФ відсутні збройні конфлікти.
Разом з тим, згідно з матеріалами екстрадиційної перевірки, а саме копії листа Генеральної прокуратури РФ до Генеральної прокуратури України від 16.08.2018 №81/3-754-18, Генеральна прокуратура РФ гарантує, що запит про видачу не має на меті переслідування ОСОБА_1 за політичними мотивами, і ОСОБА_1 в Російській Федерації будуть надані всі можливості для захисту, в тому числі допомога адвоката, він не буде піддаватися тортурам, нелюдському, або принизливому поводженню чи покаранню.
Інформація з відкритих джерел містить повідомлення про систематичне порушення російської владою прав та свобод громадян. Проте, разом з тим, згідно із пунктом 35 Директиви ЄС 2ОІІ/95/ЕЕ, ризики, яким піддасться все населення країни або частина її населення самі по собі зазвичай не створюють індивідуальної загрози, яку можна було б кваліфікувати як серйозну шкоду у понятті статті 15 вказаної Директиви.
Виходячи з обставин справи позивача, ризик можливого його покарання у країні громадянської належності не перевищує загальний ризик покарання, яке застосовується до інших фігурантів подібних кримінальних справ.
При цьому, враховуючи, що у позивача є підстави побоюватися покарання за злочини відповвідно до загального права, виходячи з аналізу інформації про кримінальне переслідування позивача, яка наявна у матеріалах екстрадиційної справи, є сенс слідувати положенням § d Керівництва УВКБ ООН і зазначити, що за законодавством України злочин, у якому обвинувачується позивач, належить до особливо тяжких злочинів та передбачає міру покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна.
Враховуючи викладене, можна зробити висновок, що у разі повернення до Російської Федерації заявник не зазнає серйозної шкоди, визначеної в статті 3 Європейської Конвенції та статті 15 Директиви ЄЄ 2011/95/ЕС, а також, пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, а тому у спірному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Проте, позивач звернувся до відповідача із заявою про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише 28.05.2020, тобто через 3 роки після в'їзду на територію України, після затримання у зв'язку з міжнародним розшуком та початком підготовки до екстрадиції.
Значне зволікання у часових проміжках із зверненням за захистом узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 14.03.2018 у справі №820/1502/17 та у постанові від 30.01.2020 у справі №826/10336/18, в яких зазначено, що «значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додатковою захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим».
Суд зазначає, що наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за однією чи кількома конвенційними ознаками (раса, віросповідання, національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичних переконань) є першочерговою підставою для набуття статусу біженця.
Слід зауважити, що, зі слів позивача, він прибув в Україну з ціллю імміграції, в його плани входило отримати громадянство України, а не звернення за захистом.
У країні громадянської належності щодо позивача відкрито кримінальне провадження у зв'язку із шахрайством. Постановою слідчого по ОВС СЧ ГСУ ГУ МВС Російської Федерації від 19.03.2018 ОСОБА_1 притягнуто як обвинуваченого за вчинення злочину, передбаченою частиною 4 статті 159 Кримінального кодексу Російської Федерації та оголошено в розшук. З 19.03.2018 позивач перебуває у розшуку на території Російської Федерації, у зв'язку з переховуванням від слідства і суду, а з 23.04.2018 позивача оголошено в міжнародний розшук з метою видачі на території Євросоюзу і всіх держав-членів Інтерполу. У зв'язку з перебуванням ОСОБА_1 у розшуку його було затримано при поверненні з Румунії в Україну та поміщено за рішенням суду до Чернівецького СІЗО на 15 діб. Після нього, ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 13.04.2019 у справі №461/2659/19 було частково задоволено клопотання керівника Львівської місцевої прокуратури №1 та застосовано до позивача запобіжний захід у вигляді домашнього арешту до вирішення питання про його екстрадицію. Звернення до територіального органу міграційної служби Львівської області датовано 28.05.2019, тобто після винесення даної ухвали та початку підготовки до екстрадиції.
Відтак, суд вважає, що для позивача Україна є місцем для уникнення можливого притягнення до кримінальної відповідальності за інкримінований злочин.
Згідно з інформацією сектору Міжнародною поліцейського співробітництва ГУНП у Львівській області (лист віл 22.04.2021 №791/33/Y-2021) ОСОБА_1 станом на 22.04.2021 згідно з базою даних Генерального Секретаріату Інтерполу значиться в розшуку з метою арешту за здійснення кримінального правопорушення, пов'язаного з фінансовим шахрайством в особливо великих розмірах, країна-ініціатор розшуку - Російська Федерація, дата скоєння злочину з 2012 по 2016 поки.
Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 3671-УІ не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додатковою захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні (Румунії).
Інкримінований позивачу злочин за законодавством України кваліфікується за частиною 4 статті 190 Кримінального кодексу України, є екстракційним та передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 12 років з конфіскацією майна, тобто належить до особливо тяжких злочинів, строки давності притягнення до відповідальності не закінчились, протиправні діяння, за які розшукується позивач не мають політичного характеру.
Процедура міжнародного захисту є для позивача варіантом уникнення екстрадиції до країни громадянської належності, про що він не заперечував під час співбесід.
Слід зауважити, що позивач не належить до будь-якої політичної партії та не брав участі в жодних політичних зібраннях. До виїзду з країни позивач не зазначав про переслідування з боку державних та недержавних агентів. На допит ні позивача, ні його рідних не викликали, обшуки в помешканнях не проводились. Перебуваючи в країні громадянської належності заявник вільно користувався правами, наданими громадянам Російської Федерації, здобув освіту, працював керівником великих компаній, в подальшому зміг отримати паспорт для виїзду за кордон та безперешкодно покинув країну громадянської належності.
Твердження заявника щодо рейдерського захоплення бізнесу викликають сумніви, виходячи з наступного: відповідно до рішення у справі №А40-83275/15-18-3956 Арбітражного суду м.Москви «ПМ Пакаджинг» підлягає банкрутству, у зв'язку з тим, що у вказаного підприємства відсутнє майно, достатнє для погашення вимог кредиторів та відновлення платоспроможності неможливе.
Матеріали справи не містять, а позивачем не було надано жодних належних та допустимих доказів того, що він підпав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні через свої політичні погляди. Намагання у такий спосіб уникнути кримінальної відповідальності в своїй країні шляхом переховування в іншій країні, не є передбаченою законодавством України підставою для надання такій особі статусу біженця чи особи, що потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 56, 59, 60 Керівництва процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарання за злочин у відповідності із загальним правом. Особи, що рятуються від таких переслідувань чи покарань за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва чи потенційна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя.
Щодо доводів позивача, що він є відомою особистістю, і у зв'язку з цим може зазнати більших переслідувань, ніж пересічний громадянин, варто зазначити, що відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Аналогічні норми містяться в статті 19 Конституції Російської Федерації.
Щодо доводів позивача про відсутність вироку суду в його кримінальній справі, варто зауважити, що розслідування злочинів у фінансовій сфері є тривалими в часі, крім того позивач ухиляється та переховується від слідства на території У країни.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що позивач намагається отримати захист в Україні саме у зв'язку із проведенням в Російській Федерації кримінального провадження та відповідно до статті 6 Закону № 3671-VI він не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом з тим, позивач не довів, що його перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за політичними переконаннями, оскільки позивач не надав відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі № 826/1029/17.
Таким чином, суд висновує, що рішення ДМС України №338-21 від 11.10.2021 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним, а відтак, скасуванню не підлягає.
У задоволенні позовної вимоги про зобов'язання ДМС України прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства необхідно відмовити, оскільки вона є похідною від первісної вимоги.
Щодо позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідачів щодо не зазначення в повідомленні від 30.11.2021 №28 причин відмови громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає таке.
Порядок повідомлення особи про прийняте рішення про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регулюється положеннями Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасовою захисту" та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додатковою захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додатковою захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка погребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 №649 (далі - Правила №649).
Частиною 13 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасовою захисту" визначено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додатковою захисту, уповноважена посадова особа вказаною центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Вказана норма кореспондується із підпунктом "а" пункту 6.9 Правил № 649 відповідно до якого при отриманні рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби протягом семи робочих днів з дня отримання рішення надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додатковою захисту, з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що заносяться відповідні відомості до журналу реєстрації видачі повідомлень.
Так, у повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту віт 30.11.2021 №28 ГУ ДМС України у Львівській області вказало: причини відмови, а саме: відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасовою захисту"; підставу - рішення ДМС України від 11.10.2021 №338-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка погребує додатковою захисту; порядок оскарження.
З наведеною слідує, що ГУ ДМС України у Львівській області виконало всі вимоги Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додатковою або тимчасового захисту" та Правил № 649 щодо повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування письмового висновку ГУ ДМС у Львівській області про встановлення відсутності стосовно заявника громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону, а відтак відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який був підтриманий рішенням ДМС від 11.10.2021 №338-21, суд зазначає таке.
Відповідно до пункту 5.1 Правил №649 висновок складається за результатом оцінки заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додатковою захисту, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
У висновку викладається обґрунтована пропозиція територіального органу ДМС щодо прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Висновок уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС, на яку покладено розгляд справи, погоджується керівником структурного підрозділу територіального органу, до повноважень якого належить реалізація законодавства у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, та затверджується заступником керівника територіального органу ДМС, який відповідно до розподілу обов'язків спрямовує і координує діяльність структурного підрозділу з питань біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Згідно з пунктом 6.1. Правил № 649 у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснює всебічне вивчення та оцінку всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 вказаного розділу Правил №649, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС, який розглядав заяву, ДМС приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (пункт6.5. Правил №649).
Таким чином, висновок слугує підставою для прийняття рішення та немає самостійного значення, і враховуючи те, що оскаржене рішення є правомірним, у задоволенні такої позовної вимоги також необхідно відмовити.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини третьої статті 2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами статті 78 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити повністю.
V. Судові витрати
Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати між сторонами не розподіляються.
Керуючись статтями 6, 9, 73-76, 242, 243, 244, 245 КАС України, суд
у задоволенні позову громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії відмовити повністю.
Судові витрати між сторонами не розподіляються.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.
Повне рішення суду складене 11 липня 2022 року.
Суддя А.Г. Гулик