Справа № 640/4296/19 Суддя першої інстанції: Клименчук Н.М.
30 червня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача - Горяйнова А.М.,
суддів - Файдюка В.В. та Черпіцької Л.Т.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 листопада 2021 року, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Ради національної безпеки і оборони України про стягнення заборгованості з компенсації за невикористану відпустку та стягнення середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку,
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:
- стягнути з Апарату Ради національної безпеки і оборони України (далі - Апарат РНБО України) заборгованість з компенсації за невикористану відпустку в сумі 421229 грн 12 коп;
- стягнути з Апарату РНБО України середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку за період з 28 грудня 2018 року по 06 вересня 2021 року у розмірі 1223923 грн 80 коп в порядку ст. 117 Кодексу законів про працю України.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 листопада 2021 року у задоволенні вказаного адміністративного позову було відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову про задоволення позову. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції неправильно встановив фактичні обставини справи та неправильно застосував норми матеріального і процесуального права. Скаржник вказує на те, що висновки, викладені у рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 серпня 2021 року у справі № 640/17955/18, не мають преюдиційного значення для вирішення цього спору. Позивач наголошує на тому, що судом першої інстанції фактично не були розглянуті його позовні вимоги і доводи, на яких вони ґрунтувалися.
Ухвалою суду від 01 червня 2022 року в Апарату РНБО України було витребувано довідку щодо проходження служби ОСОБА_1 із зазначенням таких відомостей: дата прийняття на роботу в Апарат РНБО України; стаж державної служби на час прийняття розпорядження Секретаря РНБО України від 09 червня 2011 року № 389/2011-к; кількість днів відпустки, використаних у 2011 року та у 2018 році; загальна сума коштів, виплачених або які підлягали виплаті при звільненні з державної служби згідно з наказом керівника Апарату РНБО України від 18 грудня 2018 року № 654-к (заробітна плата, грошова компенсація за 15 календарних днів невикористаної додаткової оплачуваної відпустки тощо), а також належним чином завірену копію особової справи ОСОБА_1 .
Листом від 09 червня 2022 року № 1353/23-01/2-22 Апарат РНБО України надав додаткові докази на виконання ухвали суду від 01 червня 2022 року.
Також відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що суд першої інстанції ухвалив справедливе, законне і обґрунтоване рішення. Апарат РНБО України наголошує на тому, що аналогічні вимоги ОСОБА_1 вже були розглянуті та вирішені в межах справи № 640/4296/19. На думку відповідача, вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні заявлена з пропуском строку, тому не може бути задоволена судом.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 листопада 2021 року - скасувати та прийняти нову постанову про часткове задоволення позову, виходячи з такого.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Судом апеляційної інстанції встановлено та сторонами справи не заперечується, що ОСОБА_1 працював у Апараті РНБО України на посаді державного експерта.
Розпорядженням Секретаря РНБО України від 09 червня 2011 року № 389/2011-к позивача було звільнено з роботи в Апараті РНБО України з 26 червня 2011 року на підставі п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України у зв'язку із скороченням чисельності та штату працівників.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 липня 2018 року у справі № 2а-9821/11/2670 було, зокрема, визнано протиправним та скасовано розпорядження Секретаря РНБО України від 09 червня 2011 року № 389/2011-к у частині звільнення ОСОБА_1 та поновлено на рівнозначній посаді, з якої його звільнено - державного експерта у відділі проблем національної безпеки у соціальній та гуманітарній сферах Управління соціальної безпеки Департаменту з питань економічної, соціальної та екологічної безпеки.
Зазначене рішення суду в частині визнання протиправним та скасування розпорядження та поновлення на роботі було залишене без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2019 року та постановою Верховного Суду від 12 січня 2021 року.
На виконання вказаного судового рішення керівником Апарату РНБО України видано наказ від 16 серпня 2018 року № 475-к про поновлення ОСОБА_1 на роботі в Апараті РНБО України та призначено на посаду державного експерта служби з питань безпеки у воєнній сфері.
Наказом керівника Апарату РНБО України від 18 грудня 2018 року № 654-к позивача звільнено з державної служби з 27 грудня 2018 року. Вказаним наказом також передбачено виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за 15 календарних днів невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби - 18 років.
ОСОБА_1 звертався до відповідача із заявами від 24 січня 2019 року та 27 лютого 2019 року щодо виплати компенсації за невикористані в період вимушеного прогулу відпустки в розмірі 626797 грн 34 коп, які були залишені без задоволення.
Не погоджуючись з діями Апарату РНБО України щодо відмови у виплаті компенсації за невикористані дні відпустки, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що у рамках адміністративної справи № 640/17955/18 вже розглядався спір між тими ж сторонами про надання щорічної основної оплачуваної відпустки за 2012-2018 роки з виплатою грошової допомоги за ці роки. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 серпня 2021 року у справі № 640/17955/18, яке набрало законної сили, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено.
Оскільки у справі № 640/17955/18 позивачу відмовлено у задоволенні позову до Апарату РНБО України про надання щорічної основної оплачуваної відпустки за 2012-2018 роки, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відсутні підстави і для задоволення позову про стягнення заборгованості з компенсації за невикористану відпустку за 2012-2018 роки.
Колегія суддів не погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, оскільки він не знайшов свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні адміністративного позову в цій справі ґрунтується виключно на тому, що в іншій справі ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні позовних вимог щодо надання відпустки за 2012-2018 роки.
Виникнення права на отримання компенсації за невикористані дні відпустки дійсно прямо пов'язане із наявністю в особи права на саму відпуску. Разом з тим, для правильного врахування правових наслідків відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про надання відпуски за 2012-2018 роки необхідно перевірити мотиви, якими керувався суд при прийнятті такого рішення.
Згідно з мотивувальною частиною рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 серпня 2021 року у справі № 640/17955/18, основною підставою для відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про зобов'язання Апарату РНБО України надати йому щорічну оплачувану відпустку за 2012-2018 роки з наступним звільненням на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України за власним бажанням стало те, що позивача вже звільнено з державної служби наказом Апарату РНБО України від 18 грудня 2018 року № 654-к.
Таким чином суд першої інстанції під час розгляду справи № 640/17955/18 фактично виходив з того, що питання про надання відпустки може бути вирішене виключно в період проходження служби, а звільнення ОСОБА_1 з роботи та припинення відносин публічної служби з відповідачем виключає можливість надання йому відпустки.
Враховуючи підстави, з яких було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 , колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 серпня 2021 року у справі № 640/17955/18 встановлено обставини, які мають преюдиційне значення для вирішення цього спору.
Вказане рішення не містить висновків про те, чи набув ОСОБА_1 право на відпустку за період вимушеного прогулу, який мав місце протягом 2012-2018 років, у зв'язку з поновленням на службі в судовому порядку.
В той час як для правильного вирішення цього спору належить перевірити чи мав позивач право на відпуску за вказаний період саме на час перебування у відносинах публічної служби із Апаратом РНБО України та, відповідно, чи набув право на отримання компенсації за невикористані дні такої відпустки в момент звільнення зі служби.
Також колегія суддів вважає необґрунтованими доводи відповідача про те, що позовні вимоги, які є предметом розгляду в цій справі, є аналогічними до вимог, що розглядалися у межах справи № 640/17955/18.
Колегія суддів наголошує на тому, що позовні вимоги про надання щорічної оплачуваної відпустки дійсно безпосередньо пов'язані з позовними вимогами про виплату компенсації за невикористану відпуску, адже фактичне надання позивачу відпустки певної тривалості призводить до зменшення кількості днів невикористаної відпуски, за які може бути виплачено відповідну компенсацію. Водночас позовні вимоги про надання відпустки та про виплату компенсації за невикористану відпустку не є аналогічними за своїм змістом, правовими підставами для їх задоволення і способом захисту прав, які позивач вважає порушеними.
Під час розгляду і вирішення адміністративного позову колегія суддів враховує, що ОСОБА_1 просить виплатити йому компенсацію за відпустку, що не була використана впродовж 2011-2018 років, тобто в період вимушеного прогулу.
Вирішуючи питання про те, чи зберігається за позивачем право на відпуску за проміжок часу з дня звільнення з державної служби згідно з розпорядженням Секретаря РНБО України від 09 червня 2011 року № 389/2011-к до дня поновлення на роботі в Апараті РНБО України згідно з рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 липня 2018 року у справі № 2а-9821/11/2670 та рішенням керівника Апарату РНБО України видано наказ від 16 серпня 2018 року № 475-к, колегія суддів приходить до таких висновків.
На час прийняття розпорядження Секретаря РНБО України від 09 червня 2011 року № 389/2011-к статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті, визначався Законом України «Про державну службу» № 3723-XII.
Відповідно до ст. 35 Закону України «Про державну службу» № 3723-XII державним службовцям надається щорічна відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу. Державним службовцям, які мають стаж роботи в державних органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 календарних днів. Порядок і умови надання додаткових оплачуваних відпусток встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Положеннями п. 1 постанови від 27 квітня 1994 року № 250 «Про порядок і умови надання державним службовцям, посадовим особам місцевого самоврядування додаткових оплачуваних відпусток» було установлено, що державним службовцям, які мають стаж державної служби понад 10 років, посадовим особам місцевого самоврядування, які мають стаж служби в цих органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів, а починаючи з 11-го року ця відпустка збільшується на 2 календарних дні за кожний наступний рік. Тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15 календарних днів.
З 01 травня 2016 року набув чинності Закон України «Про державну службу» № 889-VIII.
Згідно зі ст. 57, ч. 1 ст. 58 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати. За кожний рік державної служби після досягнення п'ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів. Порядок надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток визначається Кабінетом Міністрів України.
Особливості обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, законами України «Про державну службу» № 3723-XII та «Про державну службу» № 889-VIII визначені не були.
Водночас згідно зі ст. 59 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю.
Загальні умови і порядок надання відпусток визначені в Законі України «Про відпустки».
Положеннями п. 2 ч. 1 ст. 9 вказаного Закону передбачено, що до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 6 цього Закону), зараховуються, зокрема, час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).
Аналогічні положення щодо зарахування періоду оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням, до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, містяться також у п. 2 ч. 1 ст. 82 КЗпП України.
Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» та ч. 1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Особливості застосування зазначених норм права були предметом дослідження Верховним Судом, зокрема у справах № 805/3641/17-а, № 818/1551/17.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 805/3641/17-а, у разі поновлення працівника судом на роботі він має право використати відпустку за весь час вимушеного прогулу або при звільненні отримати компенсацію за всі невикористані ним дні відпустки. При цьому виплата працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу не впливає на право отримати компенсацію за невикористану відпустку.
У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 818/1551/17 зроблено висновок про те, що тривалість щорічної відпустки (у тому числі для цілей її грошової компенсації під час звільнення) визначається виходячи з фактично відпрацьованого протягом робочого року часу. До стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, зараховується також час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково, зокрема час вимушеного прогулу у випадку незаконного звільнення чи період затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи положення п. 2 ч. 1 ст. 9, ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» та п. 2 ч. 1 ст. 82, ч. 1 ст. 83 КЗпП України, а також правову позицію Верховного Суду, викладену в постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 805/3641/17-а та від 24 лютого 2021 року у справі № 818/1551/17, колегія суддів приходить до висновку про те, що за ОСОБА_1 зберігається право на оплачувану відпустку за період вимушеного прогулу, який тривав з 27 червня 2011 року (наступний день після дати звільнення, визначеної розпорядженням Секретаря РНБО України від 09 червня 2011 року № 389/2011-к) до 15 серпня 2018 року (дати, що передує видачі наказу про поновлення на службі згідно з рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 липня 2018 року у справі № 2а-9821/11/2670).
У випадку, якщо таке право не було реалізоване на момент видачі наказу керівника Апарату РНБО України від 18 грудня 2018 року № 654-к, ОСОБА_1 набуває також право на отримання компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки у зв'язку зі звільненням з державної служби.
Визначаючи кількість невикористаних позивачем днів щорічної оплачуваної відпустки, за які належить виплатити грошову компенсацію, колегія суддів приходить до таких висновків.
Згідно з довідкою Апарату РНБО України від 07 червня 2022 року № 12/25-к ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до Апарату РНБО України 07 вересня 2005 року. Стаж державної служби на дату звільнення згідно з розпорядженням Секретаря РНБО України від 09 червня 2011 року № 389/2011-к складав 15 років 07 місяців 06 днів.
Зазначений обсяг стажу державної служби згідно зі ст. 35 Закону України «Про державну службу» № 3723-XII, п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 року № 250 та ст. 57, ч. 1 ст. 58 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII надавав позивачу право на отримання оплачуваної відпустки загальною тривалістю 45 календарних днів щорічно за кожен рік вимушеного прогулу, а саме - по 30 календарних днів щорічної відпустки та по 15 календарних днів додаткової відпустки.
У довідці Апарату РНБО України від 07 червня 2022 року № 12/25-к зазначено, що в 2011 році ОСОБА_1 використав 23 дні основної щорічної відпустки (за період роботи з 15 вересня 2010 року до 26 червня 2011 року) та 15 днів додаткової відпустки, а у 2018 році відпустку не використовував, однак отримав грошову компенсацію за 15 календарних днів невикористаної додаткової відпустки за стаж державної служби понад 18 років.
Відтак, кількість невикористаних днів оплачуваної відпустки ОСОБА_1 на час звільнення з роботи - 27 грудня 2018 року становить:
- за період з 27 червня 2011 року до 26 червня 2012 року - 45 днів (30 календарних днів щорічної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки);
- за період з 27 червня 2012 року до 26 червня 2013 року - 45 днів (30 календарних днів щорічної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки);
- за період з 27 червня 2013 року до 26 червня 2014 року - 45 днів (30 календарних днів щорічної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки);
- за період з 27 червня 2014 року до 26 червня 2015 року - 45 днів (30 календарних днів щорічної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки);
- за період з 27 червня 2015 року до 26 червня 2016 року - 45 днів (30 календарних днів щорічної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки);
- за період з 27 червня 2016 року до 26 червня 2017 року - 45 днів (30 календарних днів щорічної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки);
- за період з 27 червня 2017 року до 26 червня 2018 року - 45 днів (30 календарних днів щорічної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки);
- за період з 27 червня 2018 року до 27 грудня 2018 року - 23 днів (15 календарних днів щорічної відпустки та 8 календарних днів додаткової відпустки).
Загальна кількість днів невикористаної за період з 27 червня 2011 року до 27 грудня 2018 року основної щорічної відпустки становить 225 календарних днів та додаткової відпустки - 113 календарних днів.
Із загальної кількості невикористаних днів додаткової відпустки за вказаний період відповідач при звільненні ОСОБА_1 з роботи виплатив грошову компенсацію лише за 15 календарних днів додаткової відпустки. Відповідно, залишок невикористаних та неоплачених днів додаткової відпустки становить 98 днів (113 днів - 8 днів).
Таким чином позивачу належить виплатити компенсацію за 323 невикористані дні оплачуваної відпустки (225 днів + 93 дні).
Визначаючи суму компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки, колегія суддів враховує, що постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 було затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок).
Відповідно до пп.пп. «а», «л» п. 1 вказаного Порядку цей нормативно-правовий акт застосовується у випадку надання працівникам усіх видів відпусток, передбачених законодавством (крім відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами) або виплати їм компенсації за невикористані відпустки, інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Згідно з п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Час, протягом якого працівник згідно із законодавством не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду. З розрахункового періоду також виключається час, за який відсутні дані про нараховану заробітну плату працівника внаслідок проведення бойових дій під час дії воєнного стану.
Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього - п'ятого пункту 4 цього Порядку.
У свою чергу згідно з абз.абз. 3 - 5 Порядку якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.
Якщо розмір посадового окладу є меншим від передбаченого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, середня заробітна плата розраховується з установленого розміру мінімальної заробітної плати на час розрахунку. У разі укладення трудового договору на умовах неповного робочого часу, розрахунок проводиться з розміру мінімальної заробітної плати, обчисленого пропорційно до
умов укладеного трудового договору.
Якщо розрахунок середньої заробітної плати обчислюється виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, то її нарахування здійснюється шляхом множення посадового окладу чи мінімальної заробітної плати на кількість місяців розрахункового періоду.
Враховуючи, що ОСОБА_1 не отримував заробітної плати за 12 місяців, що передували місяцю його звільнення, колегія суддів приходить до висновку про те, що обчислення компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за період з 27 червня 2011 року до 27 грудня 2018 року має відбуватися виходячи з установленого йому посадового окладу.
Обов'язок виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні оплачуваної відпустки в Апарату РНБО України виник у день його звільнення з роботи - 27 грудня 2018 року.
Станом на 27 грудня 2018 року розмір посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів у 2018 році був визначений Схемою, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року № 15 (далі - Схема).
Як раніше зазначалося, наказом від 16 серпня 2018 року № 475-к ОСОБА_1 було поновлено на роботі в Апараті РНБО України та призначено на посаду державного експерта служби з питань безпеки у воєнній сфері.
Згідно зі Схемою посадовий оклад державного експерта становить 7700 грн 00 коп. Водночас приміткою 2 до Схеми передбачено, що посадові оклади, зокрема, державних експертів, передбачені цією схемою, підвищуються на 45 відсотків.
Таким чином посадовий оклад державного експерта Апарату РНБО України станом на 27 грудня 2018 року становив 11165 грн 00 коп (145 відсотків від 7700 грн 00 коп) і виходячи саме з цієї суми належить обчислювати розмір компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки.
Для обчислення середньоденної заробітної плати позивача для цілей розрахунку компенсації за невикористані дні щорічної відпустки необхідно розмір посадового окладу позивача (11165 грн 00 коп) помножити на 12 місяців та розділити на кількість календарних днів за 12 місяців (365), що передують виплаті компенсації, за виключенням святкових і неробочих днів (11).
Отже, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 для цілей розрахунку компенсації за невикористані дні щорічної відпустки становить 378 грн 47 коп (11165 грн 00 коп х 12 місяців / 354 дні).
Відповідно, компенсація за невикористані 323 календарних дні оплачуваної відпустки становить 122245 грн 81 коп (378 грн 47 коп х 323 дні).
Подібний підхід до обчислення суми компенсації за невикористані дні відпустки був застосований Верховним Судом у постанові від 24 лютого 2021 року під час розгляду справи № 818/1551/17.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку про те, що позовна вимога ОСОБА_1 про стягнення з Апарату РНБО України заборгованості з компенсації за невикористану відпустку підлягає частковому задоволенню, а саме - на користь позивача слід стягнути кошти в сумі 122245 грн 81 коп.
Перевіряючи обґрунтованість вимог позивача про стягнення з Апарату РНБО України середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку за період з 28 грудня 2018 року до 06 вересня 2021 року у розмірі 1223923 грн 80 коп в порядку ст. 117 КЗпП України, колегія суддів приходить до таких висновків.
Звертаючись до суду з такою вимогою, ОСОБА_1 посилався на те, що право на виплату таких коштів йому надане ст.ст. 116, 117 КЗпП України.
Відповідач не заперечує проти того, що загальні норми трудового законодавства можуть бути застосовані до спірних правовідносин, однак просить врахувати, що на момент звільнення ОСОБА_1 з роботи між сторонами справи не існувало спору про розмір належних до виплати коштів, що впливає можливість застосування заходів відповідальності роботодавця, визначених ст.ст. 116, 117 КЗпП України.
Так, Апарат РНБО України наголошує, що позивач погодився з тим, що має право на виплату компенсації лише за 15 невикористаних днів додаткової відпустки, адже не оскаржував наказ керівника Апарату РНБО України від 18 грудня 2018 року № 654-к у відповідній частині (цим наказом передбачено виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за 15 календарних днів невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за стаж державної служби - 18 років).
За правилами ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
У свою чергу ст. 117 КЗпП України передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Між ОСОБА_1 та Апаратом РНБО України існував спір щодо виплати компенсації за невикористану відпустку, який був вирішений у межах цієї справи. Згідно з судовим рішенням у цій справі на користь позивача підлягає стягненню сума в розмірі 122245 грн 81 коп.
Разом з тим стягнення компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки саме на підставі судового рішення не змінює правової природи такої виплати як коштів, що належали ОСОБА_1 на день його звільнення з роботи.
Колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно з якою якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити відшкодування, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України. Відтак, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює настання відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
У вказаному судовому рішенні також викладено правовий висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку про те, що ОСОБА_1 має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з державної служби, яка полягає у невиплаті компенсації за невикористані дні відпустки за 2011-2018 роки, в порядку, визначеному ст. 117 КЗпП України.
Період затримки розрахунку при звільненні зі служби визначається як проміжок часу між днем звільнення ОСОБА_1 (27 грудня 2018 року) та днем ухвалення рішення в цій справі (30 червня 2022 року).
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, що викладена в постанові від 12 серпня 2020 року у справі № 821/255/17, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.
Визначаючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на отримання якого має позивач, колегія суддів враховує, що згідно з п.п. 2, 8 Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п'ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.
Як раніше зазначалося, у випадку ОСОБА_1 відповідні розрахунки проводяться виходячи з посадового окладу, який станом на 27 грудня 2018 року становив 11165 грн 00 коп.
Число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю звільнення (жовтень та листопад 2018 року) становить 44.
Відповідно, середня заробітна плата, виходячи з якої належить обчислювати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, становить 507 грн 50 коп (22330 грн 00 коп (11165 грн 00 коп х 2) / 44 дні).
За період з дня звільнення ОСОБА_1 з державної служби - 27 грудня 2018 року по день ухвалення рішення в цій справі - 30 червня 2022 року минуло 882 робочих дні.
Розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з державної служби, обчислений за правилами ст. 117 КЗпП України, дорівнює 447615 грн 00 коп (507 грн 50 коп х 882 дні).
Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц було додатково наголошено на тому, що не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають меті запровадження відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах;
- співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Згідно з довідкою Апарату РНБО України від 08 червня 2022 року № 23 при звільненні з державної служби позивачу було виплачено 3939 грн 71 коп.
Відтак, у разі відсутності спору щодо права на отримання компенсації за невикористану відпустку в період вимушеного прогулу, при звільненні ОСОБА_1 належала б до виплати сума коштів у розмірі 126185 грн 52 коп (3939 грн 71 коп + 122245 грн 81 коп).
Із загальної суми коштів, які могли б належати до виплати позивачу при звільненні, сума присудженої виплати за цим рішенням становить 97% (122245 грн 81 коп х 100 / 126185 грн 52 коп).
У разі обчислення суми зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з державної служби лише з урахуванням розміру недоплаченої суми, до виплати ОСОБА_1 належало б 434186 грн 55 коп (97% від 447615 грн 00 коп).
Водночас, як раніше зазначалося, за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц, врахуванню підлягають також інші чинники.
Колегія суддів враховує, що затримка у здійсненні виплати всіх належних ОСОБА_1 сум зумовлена наявністю спору між сторонами цієї справи щодо наявності правових підстав для виплати компенсації за невикористані дні відпустки за період вимушеного прогулу. Право позивача на отримання такої компенсації було підтверджене рішенням суду в цій справі.
Адміністративний позов був поданий ОСОБА_1 у березні 2019 року. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 травня 2020 року провадження у справі було зупинено до набрання законної сили рішенням у справі № 640/17955/18, а ухвалою суду від 03 листопада 2021 року - поновлено провадження. У межах справи № 640/17955/18 розглядалися позовні вимоги ОСОБА_1 , зокрема, про надання щорічної основної оплачуваної відпустки за 2012-2018 роки.
Відтак період затримки (з 27 грудня 2018 року до 30 червня 2022 року) виплати компенсації за невикористану відпустку за 2011-2018 роки значною мірою співпадає з періодом, протягом якого позивач не вживав заходів для захисту свого права на отримання такої компенсації (з грудня 2018 року до березня 2019 року), а також з періодом, протягом якого провадження у цій справі було зупинено з підстав наявності іншого адміністративного позову ОСОБА_1 , результати вирішення якого мають істотне значення для вирішення цього спору (з травня 2020 року до листопада 2021 року).
За таких обставин з метою дотримання справедливого балансу між правами та інтересами сторін цієї справи колегія суддів вважає необхідним додатково зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з державної служби у двічі та присудити до стягнення на користь позивача кошти в сумі 217093 грн 28 коп (434186 грн 55 коп / 2).
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку про те, що позовну вимогу ОСОБА_1 про стягнення з Апарату РНБО України середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в порядку ст. 117 КЗпП України слід задовольнити частково та стягнути на користь позивача кошти в розмірі 217093 грн 28 коп.
Колегія суддів враховує, що у відзиві на апеляційну скаргу відповідач наполягав на залишенні без розгляду позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, адже вони заявлені з пропуском місячного строку, обчисленого з дня звільнення з державної служби.
Вирішуючи питання про визначення строку звернення до суду з вимогою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та про визначення дати початку його перебігу, колегія суддів враховує, що відповідно до ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Положеннями ч. 1 ст. 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Враховуючи, що ОСОБА_1 звернувся з позовом про захист трудових прав, пов'язаних зі звільненням з публічної служби, колегія суддів вважає, що строк звернення до суду з цим позовом становить саме один місяць.
При вирішенні питання про визначення дати початку перебігу зазначеного строку колегія суддів вважає можливим врахувати висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012, яку стосувалися застосування ч. 1 ст. 233 КЗпП України.
Конституційний Суд України у зазначеному рішенні роз'яснив, що в аспекті конституційного звернення положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 2371 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Отже, датою, з якої розпочнеться перебіг строку звернення до суду з вимогою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, є дата фактичної виплати ОСОБА_1 компенсації за невикористані дні відпустки за 2011-2018 роки.
Виплату таких коштів ще не проведено, у зв'язку з чим доводи відповідача щодо пропуску строку звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є необґрунтованими.
Таким чином доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 спростовують висновки суду першої інстанції, викладені в оскаржуваному рішенні та є підставою для його скасування і прийняття нової постанови про часткове задоволення адміністративного позову.
У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 листопада 2021 року - скасувати та прийняти нову постанову про часткове задоволення позову.
Керуючись ст.ст. 242, 238, 308, 311, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 листопада 2021 року - скасувати.
Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Стягнути з Апарату Ради національної безпеки і оборони України на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпуску в розмірі 122245 грн 81 коп.
Стягнути з Апарату Ради національної безпеки і оборони України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 217093 грн 28 коп.
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач А.М. Горяйнов
Судді В.В. Файдюк
Л.Т. Черпіцька