21 червня 2022 року
м. Київ
cправа № 908/1065/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Берднік І. С.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Занкова Валерія Володимировича
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.11.2021 (судді: Кощеєв І.М. - головуючий, Чус О. В., Орєшкіна Е. В.) у справі
за позовом фізичної особи-підприємця Занкова Валерія Володимировича
до Головного управління Держгеокадастру в Запорізькій області,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приморська районна державна адміністрація,
про визнання поновленим (продовженим) договору оренди земельної ділянки,
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У травні 2019 року фізична особа-підприємець Занков Валерій Володимирович (далі - ФОП Занков В. В.) звернувся до Господарського суду Запорізької області із позовом до Головного управління Держгеокадастру в Запорізькій області (далі - ГУ Держгеокадастру) про визнання укладеним на новий строк (поновленим) із дня набрання чинності рішенням суду договору оренди землі від 01.04.2006, укладеного між ФОП Занковим В. В. і Приморською районною державною адміністрацією (далі - Приморська РДА), зареєстрованого у Державному реєстрі земель, про що вчинено запис від 01.12.2006 за № 040627800003 (далі - договір від 01.04.2006), на строк 12 років, на тих самих умовах, в редакції додаткової угоди від 01.01.2019, яку наведено у прохальній частині позовної заяви.
На обґрунтування позову позивач послався на безпідставну відмову відповідача у продовженні строку дії спірного договору оренди землі та наявність підстав для поновлення вказаного договору з огляду на положення частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки орендар продовжує користуватися спірною земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди землі, сплачує орендну плату і протягом місяця після закінчення строку дії договору заперечень з боку орендодавця щодо поновлення договору не надходило.
1.2. У відзиві на позов ГУ Держгеокадастру заперечило проти його задоволення, просило відмовити у позові, наголошуючи, зокрема на тому, що позивач не звертався до відповідача з повідомленням про намір подовжити орендні правовідносини за договором від 01.04.2006 та з проектом додаткової угоди, як то передбачено статтею 33 Закону України "Про оренду землі", натомість відповідач заперечив проти поновлення спірного договору, надіславши орендареві лист-повідомлення про такі заперечення.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 17.07.2019 (суддя Горохов І. С.) позов задоволено.
Місцевий господарський суд виходив із того, що оскільки орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку дії договору, належно виконуючі свої обов'язки за договором при відсутності заперечень відповідача протягом одного місяця після закінчення дії договору згідно з частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", то такий договір є поновленим на той самий строк і на тих самих умовах.
2.2. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 25.11.2021 (судді: Кощеєв І.М. - головуючий, Чус О. В., Орєшкіна Е. В.) рішення Господарського суду Запорізької області від 17.07.2019 скасовано, прийнято нове рішення про відмову у позові.
Суд апеляційної інстанції виходив із того, що для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. Проте у наведеному випадку, як установив апеляційний господарський суд, орендар до закінчення строку дії договору не повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк та, відповідно, не надав орендодавцеві проект додаткової угоди, натомість орендодавець скористався правом, визначеним положеннями наведеної статті, та заперечив стосовно поновлення спірного договору оренди земельної ділянки. При цьому суд апеляційної інстанції врахував правові висновки щодо застосування положень статті 33 Закону України "Про оренду землі", викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц, від 21.11.2018 у справі № 530/212/17, від 22.09.2020 у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
3.1. Не погоджуючись з ухваленою у справі постановою, ФОП Занков В. В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.11.2021, в якій просить її скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скаржник вважає, що постанову у справі ухвалено внаслідок неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права; на обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на положення пунктів 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, по-перше, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах - частин 1, 2 статті 267, частин 1- 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України у співставленні з приписами статті 8 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) з урахуванням того, що на час прийняття судом першої інстанції рішення у цій справі Великою Палатою Верховного Суду ще не були прийняті постанови у справах № 313/350/16-ц, № 159/5756/18, № 378/596/16-ц, відповідні постанови були прийняті Великою Палатою Верховного Суду під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції та зазначені апеляційним судом в оскаржуваному рішенні як підстави для скасування рішення суду першої інстанції; в той же час формулювання правових позицій щодо застосування норм права у вказаних справах Великою Палатою Верховного Суду фактично змінює предмет доказування у справі № 908/1065/19 при цьому вже на етапі апеляційного перегляду справи та вимагає від позивача здійснити уточнення підстав позовних вимог, що не узгоджується з приписами частини 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, якою зокрема передбачено, що у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції, та порушує принцип правової визначеності (розумну передбачуваність судового рішення), який є складовою принципу верховенства права, гарантованого статтею 8 Конституції України, що має наслідком і порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції; по-друге, судове рішення не підписано будь-яким із суддів, справу розглянуто за відсутності учасника справи, належним чином неповідомленого про дату, час і місце судового засідання, оскільки примірники постанови Центрального апеляційного господарського суду від 25.11.2021 та ухвали Центрального апеляційного господарського суду від 26.10.2021, які направлені позивачеві, на думку скаржника, виготовлено з порушенням встановлених законодавством вимог і не підписано жодним із суддів судової колегії, які їх ухвалили; суд не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме апеляційної скарги відповідача; суд необґрунтовано відхилив клопотання позивача про відкладення розгляду справи. Крім того, скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції не враховані висновки щодо застосуванням норм права, які викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.
3.2. У відзиві на касаційну скаргу ГУ Держгеокадастру просило постанову у справі залишити без змін, посилаючись, зокрема на те, що наразі власником спірної земельної ділянки є територіальна громада в особі Приморської міської ради. Водночас управління просило розглянути справу за відсутності його представників.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах заявлених вимог наведені у касаційній скарзі доводи і заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.
4.2. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 01.04.2006 між Приморською РДА (орендодавець) і ФОП Занковим В. В. (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва згідно з планом, що є невід'ємною частиною договору у стані придатному для її цільового призначення, розташовану на території Банівської селищної ради.
У пункті 2 договору від 01.04.2006 визначено, що в оренду передається земельна ділянка загальною площею 12 га, рілля, із земель запасу Банівської сільської ради.
Згідно з пунктом 5 цього договору нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 121 224,00 грн.
Відповідно до пункту 8 договору його укладено на 12 років. Після закінчення строку дії договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше, ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.
Вказаний договір оренди землі зареєстровано у Приморському РВ ЗРФ ДП "Центру державного земельного кадастру" 01.12.2006 за № 040627800003.
Отже, як установили суди, строк дії договору закінчувався 01.12.2018.
Вказана земельна ділянка передана ФОП Занкову В. В. за актом прийому-передачі земельної ділянки від 01.04.2006.
Відповідно до відомостей, що містяться у витягах із Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 05.10.2017 № НВ-2303571342017, № НВ-2303569672017 орендована земельна ділянка складається з двох земельних ділянок площею 5,00 га, кадастровий номер 2324880100:09:020:0001, та площею 6,9999 га, кадастровий номер 2324880100:09:021:0001.
Згідно з актом встановлення (визначення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 01.04.2006 на виконання розпорядження Приморської РДА від 28.01.2015 № 53 проведено встановлення (визначення) та закріплення меж земельних ділянок, переданих в оренду ФОП Занкову В. В. на термін 12 років для ведення товарно сільськогосподарського виробництва загальною площею 12 га, в тому числі, ділянка № 1 - 5, 00 га, ділянка № 2 - 7,00 га.
Суди також зазначили, що з 01.01.2013 і на час виникнення спірних правовідносин розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Запорізької області, у тому числі, спірної земельної ділянки, здійснювало ГУ Держгеокадастру.
У листі від 02.01.2019 № 32-8-0.63-11/2-19 ГУ Держгеокадастру повідомило орендаря про заперечення у поновленні договору оренди землі від 01.04.2006.
ФОП Занков В.В. у листі від 08.01.2019 поінформував відповідача про відсутність поштового відправлення у конверті, додавши до цього листа акт про відсутність вкладень у конверті та пошкодження конверта від 08.01.2019 щодо поштового відправлення № 6909500266007.
Водночас у листі Центру поштового зв'язку № 4 м. Мелітополя від 07.02.2019 № 09/1-01-208 на звернення ГУ Держгеокадастру було повідомлено, що лист на ім'я Занкова В. В. надійшов до відділення 05.01.2019 у неушкодженому виді, з цілою оболонкою і був вручений 10.01.2019 племіннику адресата на підставі пункту 99 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, за змістом якого рекомендовані поштові відправлення під час доставки за зазначеною адресою або під час вручення в об'єкті поштового зв'язку вручається адресату, а у разі його відсутності - повнолітньому члену сім'ї за умови пред'явлення документа, що посвідчує особу, а також документа, що посвідчує родинні зв'язку з адресатом (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо).
ГУ Держгеокадастру 18.02.2019 за результатами розгляду листа ФОП Занкова В. В. від 08.01.2019 повторно направило позивачеві копію листа-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди землі від 02.01.2019 № 32-8-0.63-11/2-19.
ФОП Занков В. В. звернувся до ГУ Держгеокадастру із листом-повідомленням від 26.02.2019 та проектом додаткової угоди, в якому просив укласти договір оренди землі на новий строк (поновити договір оренди земельної ділянки від 01.04.2006); зазначив, що після закінчення строку дії договору оренди продовжував користуватися земельною ділянкою і в передбачений частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренди землі" строк не отримав від ГУ Держгеокадастру листа повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди; поштове відправлення ГУ Держгеокадастру № 6909500266007 було прийняте на поштове відділення 03.01.2019 після спливу встановленого законом строку.
За результатами розгляду листа позивача від 26.02.2019 ГУ Держгеокадастру направило позивачеві лист від 04.04.2019 № 31-8-0.6-1694/2-19, в якому зазначило, що в силу статті 31 Закону України "Про оренду землі", пункту 37 договору від 01.04.2006, цей договір оренди землі припинився 02.12.2018 у зв'язку із закінченням строку, на який його було укладено; ГУ Держгеокадастру скористалося правом, визначеним частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", та заперечило протягом одного місяця проти поновлення договору від 01.12.2006, про що свідчить лист-повідомлення ГУ Держгеокадастру від 02.01.2019 № 32-8-0.63-11/2-19; додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення сторонами у місячний строк укладена не була, як того вимагає частина 8 статті 33 Закону України "Про оренду землі"; орендар у місячний термін до орендодавця з пропозицією укласти додаткову угоду до договору оренди землі не звертався. Водночас відповідно до положень статті 34 Закону України "Про оренду землі" у разі припинення договору оренди землі орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором.
4.3. Предметом позову у цій справі є вимоги про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди на тих самих умовах і на той самий строк на підставі частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі".
4.4. Переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції про задоволення позову у цій справі, та виходив із того, що згідно з частинами 1- 3 статті 33 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній до 15.07.2020 і на час виникнення спірних правовідносин (далі - у відповідній редакції)) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.
Відповідно до частин 4, 5 статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у відповідній редакції) при поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.
Частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у відповідній редакції) передбачено, що у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності).
Статтею 33 Закону України "Про оренду землі" (у відповідній редакції) було визначено алгоритм дій орендаря та орендодавця за наявності наміру поновити договір оренди землі та визначено певні правові запобіжники для захисту орендаря, як більш уразливої сторони в цих правовідносинах, від умисного й безпідставного ухилення орендодавця від продовження орендних правовідносин за відсутності для цього підстав та за наявності добросовісної поведінки орендаря. При цьому законодавець ототожнив поняття "переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк" та "поновлення договору оренди землі", використовуючи конструкцію "поновлення договору оренди землі" як для підстави такого поновлення, передбаченої частинами 1- 5, так і для підстави, передбаченої частиною 6 цієї статті, що свідчить про їх логічну послідовність.
Так, дійсний орендар, який добросовісно виконував свої обов'язки за договором оренди землі, має переважне право перед іншими особами на продовження цих орендних правовідносин. Маючи такий намір, він (орендар) зобов'язаний до закінчення строку оренди землі (у строки, визначені частиною 2 статті 33 вказаного Закону) повідомити про це орендаря та надіслати проект додаткової угоди. Мета такого повідомлення - запобігання укладенню орендодавцем договору оренди з іншою особою у зв'язку з відсутністю в нього інформації про наявність наміру в дійсного орендаря продовжувати орендні правовідносини. При цьому таке завчасне повідомлення з надсиланням проекту додаткової угоди є передумовою для зміни сторонами умов договору оренди під час його поновлення (укладення на новий строк). Орендодавець, розглянувши у місячний термін таке повідомлення і проект додаткової угоди, за необхідності узгодивши з орендарем істотні умови, зобов'язаний або укласти додаткову угоду про поновлення договору оренди землі, або повідомити орендаря про наявність обґрунтованих заперечень щодо поновлення договору оренди землі шляхом надсилання листа-повідомлення про прийняте рішення (частини 1- 5 статті 33 Закону України "Про оренду землі").
У разі якщо орендодавець протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди землі не надіслав орендареві такого листа-повідомлення про наявність заперечень щодо поновлення договору, про яке йшлося вище, а орендар продовжував користуватися земельною ділянкою після його закінчення, то такий договір вважатиметься поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, без можливості внесення змін до умов договору оренди (частина 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі").
Тобто виникненню в орендодавця обов'язку прийняти рішення про поновлення договору оренди землі або про наявність заперечень щодо такого поновлення договору з надсиланням відповідного листа-повідомлення має передувати звернення орендаря з повідомленням про намір продовжити орендні правовідносини, до якого має бути додано проект додаткової угоди. Факт порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про прийняте ним рішення у відповідь на вчасно надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди дає орендареві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі в силу закону, а саме частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі"). І саме у такому випадку відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як "мовчазну згоду" орендодавця на поновлення договору та той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Наведений правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18, про відсутність вагомих підстав для відступу від якого Велика Палата Верховного Суду зазначила у пункті 29 постанови від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.
Відповідно до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як свідчить зміст оскарженої у цій справі постанови суду апеляційної інстанції, правовий висновок щодо застосування положень статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у відповідній редакції), викладений у вказаних постановах Великої Палати Верховного Суду, був врахований апеляційним господарським судом під час розгляду справи в апеляційному порядку.
Як наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 34), стаття 33 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній до 15.07.2020) прямо передбачала подання орендарем у строки, визначені у частині 2 цієї статті, повідомлення саме про поновлення договору оренди землі та проект додаткової угоди про таке поновлення. Шляхом надсилання орендодавцю відповідного письмового повідомлення орендар мав завчасно продемонструвати наявність у нього наміру продовжити користування земельною ділянкою. А орендодавець, будучи обізнаним із таким наміром, отримував можливість спланувати подальші дії у зв'язку зі спливом строку договору оренди землі, зважити доцільність пошуку інших потенційних орендарів, а за їх наявності - зіставити пропоновані ними умови оренди з умовами, викладеними у проекті додаткової угоди, яку надав орендар.
Велика Палата Верховного Суду також зауважила (пункт 35 зазначеної постанови), що незалежно від того, чи бажають сторони змінити умови оренди на майбутнє, покладення на орендаря обов'язку з надсилання листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі з проектом відповідної додаткової угоди до спливу строку цього договору є вигідним для обох сторін і не є надмірно обтяжливим для будь-кого із них. Якщо орендар розраховував на відсутність потенційних орендарів (про яких орендодавець не зобов'язаний повідомляти) та завчасно не надіслав орендодавцеві лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі, а просто продовжив користуватися земельною ділянкою після спливу строку цього договору, він втрачав право оренди та ризикував отримати відмову орендодавця в укладенні нового договору оренди землі.
Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; він повідомив орендодавця в установлені законом строки про намір поновити договірні відносини на новий строк; до листа-повідомлення додав проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець упродовж місяця після закінчення строку договору оренди землі письмово не повідомив орендаря про заперечення у поновленні цього договору.
4.5. Встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи свідчать про те, що позивач не звертався до орендодавця з листом-повідомленням про намір поновити строк дії договору оренди та проектом додаткової угоди, як то передбачено вимогами закону, натомість наявні заперечення орендодавця проти поновлення спірного договору в порядку частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі".
4.6. Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у відповідній редакції), необхідна наявність, зокрема, такого юридичного факту, як повідомлення орендарем орендодавця в установлені законом строки про намір поновити договірні відносини на новий строк та долучення орендарем до листа-повідомлення проекта додаткової угоди про поновлення договору оренди землі (постанови від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц, від 22.09.2020 у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19).
4.7. Згідно із частинами 1- 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За приписами частини 2 статті 80 Господарського процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів) (частина 2 статті 164 Господарського процесуального кодексу України).
Зважаючи на викладене, до предмету доказування у цій справі входить, у тому числі, підтвердження факту звернення орендаря до орендодавця з листом про намір скористатись переважним правом на поновлення договору оренди землі з проектом додаткової угоди у межах встановленого договором і законом строку, при цьому позивач з урахуванням покладених на нього обов'язків щодо підтвердження своїх доводів повинен був надати відповідні докази, чого, беручи до уваги встановлені судом апеляційної інстанції обставини та матеріали справи, ним зроблено не було.
4.8. Оскільки у наведеному випадку, за висновком суду апеляційної інстанції, немає всіх необхідних для поновлення договору оренди землі в порядку положень частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у відповідній редакції) юридичних фактів, то відсутні підстави для задоволення заявленого у цій справі позову.
4.9. Як уже зазначалося, позивач оскаржив постанову суду апеляційної інстанції у цій справі до суду касаційної інстанції, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Так, за змістом наведеної норми підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3), та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу (пункт 4).
Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваного скаржником судового рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
4.10. Верховний Суд, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, дійшов висновку про відсутність правових підстав для її задоволення з огляду на таке.
За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, які пов'язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.
4.11. Колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що зміст пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначений підставою касаційного оскарження) свідчить, що положення зазначеної норми спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування зазначених скаржником у касаційні скарзі положень у подібних правовідносинах (частини 2 статті 267 Господарського процесуального кодексу України, якою унормовано підготовку розгляду справи судом апеляційної інстанції; та частин 1- 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, якою встановлено межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції, зокрема і у співставленні їх з положеннями статті 8 Конституції України, статті 6 Конвенції) у наведеному випадку не є таким, що потребує вирішення в межах спірних правовідносин, що виникли у цій справі, зважаючи на викладене у пунктах 4.7, 4.8 цієї постанови, а також встановлені судом апеляційної інстанції обставини та матеріали справи, тому підстав для формування правового висновку щодо застосування вказаних скаржником норм права немає.
4.12. Як уже зазначалося, як на підставу касаційного оскарження скаржник також послався на порушення судами норм процесуального права (пункт 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України).
Утім такі доводи касаційної скарги також не отримали підтвердження та відхиляються судом касаційної інстанції з огляду на таке.
Щодо посилань скаржника у касаційній скарзі на недослідження судами зібраних у справі доказів, то колегія суддів зазначає, що у розумінні пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження є, зокрема, визначене пунктом 1 частини 3 статті 310 цього Кодексу процесуальне порушення, яке полягає у недослідженні судом зібраних у справі доказів.
Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про недослідження судом зібраних у справі доказів за умови необґрунтованості підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Крім того, саме тільки посилання скаржника на те, що господарський суд не в повному обсязі дослідив докази та не з'ясував дійсні обставини справи, без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судове рішення; доводи касаційної скарги, які стосуються з'ясування обставин, вже встановлених господарськими судами, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, не можуть бути враховані судом касаційної інстанції з огляду на положення частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.
Водночас колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на те, що суд апеляційної інстанції встановив обставини справи на підставі недопустимих доказів, а саме апеляційної скарги відповідача, оскільки, як свідчить зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, апеляційний господарський суд, зважаючи на положення статті 269 Господарського процесуального кодексу України, перевіряючи законність та обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції, з'ясував обставини справи, дослідив наявні у ній справі докази та надав оцінку аргументам учасників справи, застосувавши до спірних правовідносин норми матеріального права, якими вони регулюються, та актуальну судову практику, за результатами чого ухвалив постанову про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у позові. Тобто висновки суду апеляційної інстанції, покладені в основу судового рішення, були зроблені судом за результатами оцінки наявних у справі доказів та встановлених судом фактичних обставин справи.
Твердження скаржника стосовно того, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні заяви відповідача про відкладення розгляду справи, колегія суддів теж відхиляє як необґрунтовані, оскільки зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що суд апеляційної інстанції залишив без розгляду вказану заяву, навівши відповідні мотиви, зважаючи, зокрема, на те, що така заява була подана на електронну адресу суду без визначених Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг" обов'язкових реквізитів, а саме кваліфікованого електронного підпису, а оригіналу заяви в паперовій формі до суду не надходило. При цьому колегія суддів звертає увагу, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника сторони чи іншого учасника справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Крім того, колегія суддів зазначає, що примірники оскаржуваної постанови у справі та ухвали суду апеляційної інстанції про призначення справи до розгляду від 26.10.2021 виготовлено з дотриманням встановлених законодавством вимог, зокрема, положень Інструкції з діловодства в місцевих та апеляційних судах України, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 20.08.2019 № 814, а отже, доводи скаржника про зворотне є непереконливими та підлягають відхиленню.
Таким чином, зважаючи на викладене, інша зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови з такої підстави.
Щодо посилань скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц щодо стандартів доказування, то колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, на підставі встановлених фактичних обставин справи, в межах визначених процесуальним законом повноважень щодо надання оцінки наявним в матеріалах справи доказам, дійшов висновку про відсутність всіх необхідних для поновлення спірного договору оренди землі в порядку положень частини 6 статті 33 Закону "Про оренду землі" (у відповідній редакції) юридичних фактів, та, відповідно, підстав для задоволення заявленого у цій справі позову.
Водночас відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
5. Висновки Верховного Суду
5.1. За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
5.2. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 Господарського процесуального кодексу України).
5.3. Ураховуючи викладене та беручи до уваги наведені положення законодавства і те, що доводи касаційної скарги не отримали підтвердження, оскаржену у справі постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
6. Розподіл судових витрат
6.1. Оскільки підстав для скасування оскаржуваної постанови у справі та задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за її подання слід покласти на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Занкова Валерія Володимировича залишити без задоволення.
Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.11.2021 у справі № 908/1065/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
І. С. Берднік