21 червня 2022 року
м. Київ
cправа № 918/567/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Берднік І. С.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників:
відповідача - Беркута Є. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Рівненській області
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.01.2022 (судді: Тимошенко О. М. - головуючий, Крейбух О. Г., Юрчук М. І.) у справі
за позовом фізичної особи-підприємця Хомуйло Павліни Семенівни
до Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Рівненській та Житомирській областях,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Головне управління Національної поліції в Рівненській області,
про внесення змін до договору оренди державного майна,
Фізична особа-підприємець Хомуйло Павліна Семенівна (далі - ФОП Хомуйло П. С.) звернулася до Господарського суду Рівненської області з позовом до Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Рівненській та Житомирській областях (далі - РВ ФДМУ) про внесення змін до договору оренди державного майна від 16.07.2018 № 1619-2018 (далі - договір від 16.07.2018), укладеного між ФОП Хомуйло П. С. та РВ ФДМУ, в частині строку його дії, з підстав необхідності приведення умов договору у відповідність до вимог частини 3 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 07.09.2021 (суддя Торчинюк В. Г.) у задоволенні позову відмовлено.
Місцевий господарський суд виходив із того, що, зважаючи на порушення умов спірного договору орендарем, а також те, що майно необхідне балансоутримувачу для власних потреб, РВ ФДМУ відмовило в продовженні спірного договору, а орендар не скористався правом на продовження договору оренди на такий же строк; спірний договір припинив свою дію за спливом строку, на який його було укладено; у наведеному випадку не дотримано процедури щодо внесення змін до договору оренди, тому позовні вимоги є необґрунтованими і недоведеними.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.01.2022 (судді: Тимошенко О. М. - головуючий, Крейбух О. Г., Юрчук М. І.) рішення Господарського суду Рівненської області від 07.09.2021 скасоване. Прийнято нове рішення про задоволення позову. Внесено зміни до договору від 16.07.2018, а саме викладено його пункт 10.1 в редакції: "Цей договір укладено строком на 5 років, що діє з 16 липня 2018 року до 15 липня 2023 року включно"; договір вважати зміненим із 16.06.2021. Здійснено розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, виходив із того, що Законом України "Про оренду державного та комунального майна" та Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 (далі - Порядок передачі майна в оренду), встановлено спрощену процедуру внесення змін до договору оренди в частині приведення його строку дії до мінімально визначеного; матеріали справи свідчать про те, що спірний договір оренди державного майна укладено на строк менший, ніж мінімально встановлений законом, а саме на 2 роки 11 місяців; зміни до договору в частині строку його дії або пролонгації на новий строк не вносилися; подана орендарем заява в частині внесення змін стосувалася виключно приведення його строку дії до мінімально встановленого законом строку; згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 11.04.2019 об'єкт оренди був зареєстрований за державою Україна в особі Національної поліції України. Отже, за висновком суду апеляційної інстанції, позивачкою дотримано встановлену законодавством процедуру внесення змін до спірного договору з метою приведення його у відповідність до вимог закону. Водночас апеляційний господарський суд установив, що у наведеному випадку мало місце порушення орендодавцем положень законодавства в частині належного повідомлення орендаря щодо припинення договору оренди.
Головне управління Національної поліції в Рівненській області (далі - ГУ Національної поліції в Рівненській області) звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.01.2022 у цій справі скасувати, а рішення Господарського суду Рівненської області від 07.09.2021 залишити без змін.
Як свідчить зміст касаційної скарги, підставою касаційного оскарження є положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме ухвалення судом апеляційної інстанції постанови у справі без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, а саме у постанові Верховного Суду України від 26.04.2017 у справі № 905/542/15, у постановах Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, від 24.09.2019 у справі № 922/3129/18. Скаржник також посилається на постанови Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 905/803/18, від 07.02.2018 у справі № 914/433/16, від 09.04.2019 у справі № 904/3415/18, від 28.01.2021 у справі № 908/833/19, від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 11.08.2018 у справі № 905/1926/16, постанову Верховного Суду України від 04.10.2017 у справі № 914/1128/16, постанову Вищого господарського суду України від 30.11.2010 у справі № 23/6.
Зокрема, скаржник наголошує на відсутності правових підстав для внесення змін до спірного договору, неефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права; стверджує про правомірну відмову відповідача в продовженні спірного договору оренди. Скаржник також посилається на те, що ФОП Хомуйло П. С. неналежно виконувала умови спірного договору, не зверталася до орендодавця у встановлені строки (не пізніше, ніж за три місяці до закінчення строку дії договору) із заявою щодо застосування процедури продовження договору оренди, а також не подала звіт про оцінку майна та рецензію на цей звіт, тому внесення змін в договір оренди без аукціону є неможливим.
Від РВ ФДМУ надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач підтримав доводи касаційної скарги та просив її задовольнити.
Від ГУ Національної поліції в Рівненській області надійшло клопотання про розгляд касаційної скарги за відсутності представників управління.
Від ФОП Хомуйло П. С. надійшло клопотання про розгляд касаційної скарги за її відсутності.
Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, між ФОП Хомуйло П. С. і РВ ФДМУ укладено договір оренди державного майна від 16.07.2018 щодо об'єкта права державної власності - будівлі ІДН, площею 86,3 м2, розташованої за адресою: Рівненська обл., смт Володимирець, вул. Грушевського, 65, яка перебуває на балансі Кузнецовського МВ (з обслуговування м. Кузнецовська та Володимирецького району) УМВС України в Рівненській області. Вартість визначена згідно з висновком про вартість майна на 30.04.2018 і становить за незалежною оцінкою 233 700,00 грн без урахування ПДВ.
Згідно з пунктом 1.2 договору майно передається в оренду з метою розміщення торговельного об'єкта з продажу непродовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.
Відповідно до пункту 3.1 договору від 16.07.2018 орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (зі змінами та доповненнями) і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку червень 2018 року - 3505,50 грн.
У пункті 10.1 зазначеного договору передбачено, що цей договір укладено строком на 2 роки 11 місяців і діє з 16.07.2018 до 16.06.2021 включно.
16.07.2018 між сторонами підписано акт прийому-передачі нерухомого майна, за яким РВ ФДМУ передало, а ФОП Хомуйло П. С. прийняла об'єкт оренди. Зазначений акт підписаний сторонами без заперечень та зауважень.
14.09.2018 до договору від 16.07.2018 було внесено зміни щодо розміру орендної плати за базовий місяць, а 28.08.2019 - до пункту 1.1 договору стосовно балансоутримувача майна.
23.02.2021 ФОП Хомуйло П. С. надіслала РВ ФДМ України заяву від 17.02.2021, в якій просила внести зміни до спірного договору оренди в частині строку його дії (строк дії договору 5 років - із 16.07.2018 по 15.07.2023 включно), що обумовлено необхідністю приведення відповідних положень договору до вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а саме частини 3 статті 9, частини 4 статті 16 цього Закону.
Згідно з наказом Національної поліції України від 06.11.2018 № 1016 "Про організацію виконання наказу Міністерства внутрішніх справ України від 11.06.2018 № 359" було прийнято зі сфери управління МВС України з балансу територіальних органів та підрозділів МВС у Рівненській області до сфери управління Національної поліції України в оперативне управління (на баланс) ГУ Національної поліції в Рівненській області об'єкти нерухомості відповідно до додатку 1 до цього наказу, зокрема, будівлю інспекції у справах неповнолітніх за адресою: Рівненська обл., Володимирецький р-н, смт Володимирець, вул. Грушевського, 65.
У листах від 09.10.2021 № 5309/116/05/37-2020, від 16.03.2021 № 1992/116/05/31-2021 ГУ Національної поліції в Рівненській області повідомляло РВ ФДМУ про те, що орендарем здійснено невід'ємні поліпшення орендованого майна без погодження з балансоутримувачем та орендодавцем; під час перевірки використання орендованого майна встановлено, що орендар порушує умови договору, а саме орендоване майно використовується не за цільовим призначенням, передано частину майна в суборенду, без погодження з балансоутримувачем здійснено ремонтні роботи, якими порушено конструкцію несучої стіни. Також було зазначено, що балансоутримувач не надає згоду на продовження та внесення змін до спірного договору оренди; після припинення договору оренди приміщення буде використовуватись балансоутримувачем для потреб відділення поліції № 1 Вараського районного відділу поліції ГУ Національної поліції в Рівненській області.
РВ ФДМУ у листі від 23.03.2021 № 18-02-0898, адресованому Хомуйло П. С., відмовило у внесенні змін до договору від 16.07.2018 з огляду на отримані заперечення балансоутримувача.
За змістом наказу РВ ФДМУ від 07.05.2021 № 296 було прийнято рішення про відмову у продовженні спірного договору оренди.
У листі від 07.05.2021 № 18-02-1469 РВ ФДМУ повідомило ФОП Хомуйло П. С. та балансоутримувача про припинення договору оренди та про необхідність повернення майна з оренди за актом приймання-передачі.
Попередні судові інстанції установили та про це свідчать матеріали справи, що предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога про внесення змін до договору від 16.07.2018 в частині строку його дії у зв'язку із необхідністю приведення умов такого договору у відповідність до вимог чинного законодавства.
Місцевий господарський суд визнав позовні вимоги необґрунтованими та відмовив у його задоволенні. Натомість суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, дійшов протилежного висновку про наявність правових підстав для задоволення заявленого позову.
Скасовуючи судове рішення та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції, керувався, зокрема, положеннями Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Порядку передачі майна в оренду, який визначає механізм передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду відповідно до положень вказаного Закону.
Так, зокрема, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до частини 3 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" строк договору оренди не може становити менше п'яти років, крім випадків, визначених Порядком передачі майна в оренду.
Водночас у статті 16 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", якою унормовано, зокрема, внесення змін до договору оренди, передбачено, що Порядком передачі майна в оренду встановлюються особливості внесення змін до умов договору щодо зміни строку оренди у разі, якщо договір був укладений на строк, менший ніж мінімальний строк оренди, передбачений частиною 3 статті 9 цього Закону.
При цьому порядок та умови зміни строку оренди у разі, якщо договір був укладений на строк, менший ніж мінімальний строк оренди, передбачений частиною 3 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", визначені у пункті 125 Порядку передачі майна в оренду.
Згідно з положеннями пункту 125 вказаного Порядку, зокрема, не допускається внесення змін до договору оренди з метою збільшення строку його дії, крім випадків, коли договір був укладений на строк, що становить менш як п'ять років, та з моменту укладення не продовжувався, і заява орендаря стосується збільшення строку оренди з метою приведення його у відповідність із визначеним Законом мінімальним строком. Заява орендаря підлягає задоволенню, якщо право власності на об'єкт оренди зареєстровано за державою (відповідною територіальною громадою) у державному реєстрі речових прав станом на дату заяви орендаря або станом на дату закінчення строку, на який був укладений договір. У разі прийняття рішення про внесення змін до договору з метою приведення його строку у відповідність із мінімальним строком оренди, передбаченим Законом, договір оренди викладається в новій редакції згідно з примірним договором оренди, затвердженим відповідно до частини 1 статті 16 Закону, але перебіг строку оренди визначається ретроактивно з дати підписання акта приймання-передачі майна за договором, до якого вносяться зміни шляхом викладення його у новій редакції. Якщо це вимагається законом, договір оренди, викладений у новій редакції, підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.
У пункті 129 Порядку передачі майна в оренду передбачено, що для внесення змін до договору оренди орендар звертається до орендодавця із заявою, де зазначаються положення договору, які він пропонує змінити, та пояснення щодо необхідності внесення таких змін.
Зважаючи на наведені положення законодавства, суд апеляційної інстанції зазначив, що законом та вказаним Порядком встановлено спрощену процедуру внесення змін до договору оренди в частині приведення його строку дії до мінімально визначеного. При цьому заява орендаря підлягає задоволенню, якщо право власності на об'єкт оренди зареєстровано за державою (відповідною територіальною громадою) у державному реєстрі речових прав станом на дату заяви орендаря або станом на дату закінчення строку, на який був укладений договір. Водночас суд звернув увагу на те, що визначені Порядком передачі майна в оренду процедури внесення змін до договору та продовження його дії на новий строк відокремлені та не кореспондуються між собою.
За обставинами цієї справи, як зазначив суд апеляційної інстанції, договір від 16.07.2018 було укладено на строк менший, ніж мінімально встановлений Законом України "Про оренду державного та комунального майна", а саме на 2 (два) роки 11 місяців; зміни до договору в частині строку його дії або пролонгації на новий строк сторонами не вносилися; подана орендарем заява про внесення змін до спірного договору стосувалася виключно приведення строку його дії до мінімально встановленого законом строку; згідно з інформацією із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно орендоване майно зареєстроване за державою Україна в особі Національної поліції України 11.04.2019.
За висновком суду апеляційної інстанції орендар дотримався визначеної Порядком передачі майна в оренду процедури внесення змін до спірного договору оренди з метою приведення його у відповідність із законом та зауважив на тому, що відповідно до пункту 130 цього Порядку саме на орендодавця покладено обов'язок із підготовки додаткової угоди у випадку задоволення заяви орендаря, визнавши безпідставним твердження суду першої інстанції про те, що орендар на порушення зазначеного Порядку не подав підготовленого примірника відповідних змін.
Разом із тим, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції надав оцінку відмові у внесенні змін до спірного договору оренди, викладеній у листі РВ ФДМУ від 23.03.2022 № 18-02-0898, та установив, що наведені РВ ФДМУ підстави для відмови у внесенні змін до договору не відповідають встановленому порядку, а тому помилково розцінені судом першої інстанції як правомірні. При цьому апеляційний господарський суд зазначив, що така відмова обґрунтована запереченнями балансоутримувача на внесення змін до договору з посиланням на порушення орендарем його умов у та необхідність використання орендованого майна для власних потреб балансоутримувача, проте наведені порушення можуть бути підставою для відмови в продовженні договору оренди або його розірванні за ініціативою орендодавця, а не внесення до договору спірних змін (в частині строку його дії з метою приведення договору у відповідність із визначеним законом мінімальним строком); у пункті 130 Порядку передачі майна в оренду передбачено можливість прийняття рішення орендодавцем про відмову в задоволенні заяви орендаря у випадку прийняття рішення про відмову у внесенні змін до договору оренди уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, у наведеному випадку - Національною поліцією України, а не балансоутримувачем. Водночас суд зазначив, що відповідач належними доказами не спростував факт неотримання позивачем листа-відмови у внесенні змін до договору, як і не довів його направлення саме на адресу позивача, натомість орендар упродовж усього розгляду спору заперечував факт отримання від відповідача будь-якої відповіді на його заяву про внесення спірних змін до договору.
Крім того, суд визнав доведеними матеріалами справи обставини щодо порушення орендодавцем вимог закону стосовно своєчасного та належного повідомлення орендаря щодо припинення договору оренди, зазначивши, що за змістом пункту 135 Порядку передачі майна в оренду орендодавець не пізніше ніж за один місяць до закінчення дії договору оренди повідомляє орендаря про те, що договір оренди підлягає припиненню на підставі закінчення строку, на який його було укладено, натомість лист від 07.05.2021 № 18-02-1469 стосовно припинення договору оренди орендодавець надіслав з порушенням вказаного строку.
Як уже зазначалося, ГУ Національної поліції в Рівненській області звернулося до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на постанову апеляційного господарського суду у справі, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою третьої особи, яке було відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на таке.
За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, які пов'язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.
У касаційній скарзі скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, що полягає у неврахуванні судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної постанови висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Разом із тим зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеного у постановах Верховного Суду, а саме постановах Верховного Суду України від 26.04.2017 у справі № 905/542/15 (у спорі про стягнення заборгованості з внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами), від 04.10.2017 у справі № 914/1128/16 (за позовом про зобов'язання прийняти вугілля кам'яне шляхом підписання актів приймання поставленого вугілля), у постановах Верховного Суду від 11.08.2018 у справі № 905/1926/16 (у спорі, пов'язаному із виконанням умов договору, а саме прийняття виконання зобов'язань шляхом надання актів приймання-передачі електроенергії за наступні періоди, на таку кількість і вартість електроенергії), від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16 (у спорі щодо поновлення договору оренди земельної ділянки), від 24.09.2019 у справі № 922/3129/18 (у спорі, пов'язаному із укладенням договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю та стягнення фактично понесених витрат з утримання орендованого майна), оскільки за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями правовідносини в справі, що розглядається, та зазначених справах не є подібними з огляду на істотні відмінності у фактичних обставинах таких спорів, неоднакове матеріально-правове регулювання правовідносин у всіх цих справах, що виключає застосування вказаних правових позицій під час вирішення цього спору.
Водночас колегія суддів через неподібність правовідносин не бере до уваги посилання на постанову Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 905/803/18 про визнання недійсним договору на виконання платних робіт (послуг), оскільки предметом касаційного перегляду у справі № 905/803/18 була постанова суду апеляційної інстанції, якою залишено без змін ухвалу суду першої інстанції про залишення позову прокурора без розгляду на підставі пункту 1 частини 2 статті 185 та пунктів 1, 2 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України. При цьому предметом дослідження судів була, зокрема, наявність/відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області з огляду на незаконне використання державного нерухомого майна шляхом вчинення оспорюваного удаваного правочину. Правовідносини у зазначеній справі та справі, в якій подано касаційну скаргу, за змістовим, суб'єктним і об'єктним критеріями не є подібними, різним є і нормативно-правове регулювання, тому підстав для врахування висновків, викладених у цій постанові, у наведеному випадку немає.
Твердження скаржника про те, що суди не звернули уваги на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, а також його посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 914/433/16, від 09.04.2019 у справі № 904/3415/18 (у спорах, що виникли у зв'язку з орендою державного/комунального майна), теж відхиляються колегією суддів через неподібність правовідносин у вказаних справах та у справі, в якій подано касаційну скаргу, оскільки, по-перше, спір у справі, що розглядається, стосується приведення строку дії спірного договору оренди до мінімально встановленого законом строку, у зв'язку з чим судами під час вирішення цього спору були застосовані приписи Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) та положення Порядку передачі майна в оренду, натомість у справах № 910/719/19, № 914/433/16, № 904/3415/18 спори стосувалися вирішення питання щодо пролонгації або припинення договорів оренди державного/комунального майна та суди, розглядаючи їх, керувалися положеннями Закону України від 10.04.1992 № 2269-ХІІ "Про оренду державного та комунального майна", що свідчить про різність здійсненого судами правозастосування; а по-друге, такі постанови були прийняті за іншої, ніж у цій справі (№ 918/567/21) фактично-доказової бази, тобто хоча й у спорах, пов'язаних з орендою державного/комунального майна, але за інших обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями, і за іншими поданими сторонами та оцінених судами доказами, залежно від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення, тобто зазначені справи і ця справа, в якій подано касаційну скаргу, є відмінними за істотними правовими ознаками; аналіз висновків, зроблених судом апеляційної інстанції у постанові в справі, в якій подано касаційну скаргу, виходячи із встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи та підстав для задоволення позову, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду.
Крім того, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного суду у постанові від 15.05.2020 у справі № 910/5410/19 відступила від висновків, викладених у тому числі і в постановах Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 914/433/16, від 09.04.2019 у справі № 904/3415/18 щодо застосування норм статті 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
Водночас посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Поза тим, колегія суддів не може взяти до уваги посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 28.01.2021 у справі № 908/833/19, оскільки такої постанови у Єдиному державному реєстрі судових рішень немає.
Стосовно посилань скаржника на постанову Вищого господарського суду України, то колегія суддів зазначає, що постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, що викладені саме у постановах Верховного Суду.
Колегія суддів звертає увагу на те, що правильність оформлення касаційної скарги, зокрема, її вимоги, зміст та підстави касаційного оскарження, покладається саме на заявника касаційної скарги, що має наслідком відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України розгляд касаційної скарги в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких не виклав сам скаржник. В іншому випадку вказане би призводило до порушення таких принципів господарського процесу, як змагальності та диспозитивності.
З огляду на зазначене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Водночас колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника у касаційній скарзі на положення пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах), оскільки скаржник не зазначає конкретних норм права, щодо застосування яких відсутній висновок Верховного Суду із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та не обґрунтовує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування відповідної норми для правильного вирішення спору.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ГУ Національної поліції в Рівненській області на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.01.2022 у справі № 918/567/21.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Головного управління Національної поліції в Рівненській області на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.01.2022 у справі № 918/567/21 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
І. С. Берднік