Справа № 753/6033/21 Головуючий у суді І інстанції Шаповалова К.В.
Провадження № 22-ц/824/188/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
18 травня 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 9 липня 2021 року у справі за позовом акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
У березні 2021 року АТ «Універсал Банк»звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
На обґрунтування позову зазначено, що 9 лютого 2018 року відповідач звернувся до банку з метою отримання банківських послуг, у зв'язку з чим підписав анкету-заяву до договору про надання банківських послуг «Monobank». На підставі укладеного договору відповідач отримав кредит в розмірі 2 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на поточний рахунок, спеціальним платіжним засобом якого є платіжна картка. Оскільки позичальник свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував та своєчасно не здійснював щомісячні мінімальні платежі за кредитом, станом на 30 вересня 2020 року за ним рахується заборгованість в загальному розмірі 26 040,17 грн, яка стала простроченою та яку позивач просив стягнути на свою користь разом із витратами по сплаті судового збору в розмірі 2 270,00 грн.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 9 липня 2021 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнутоз ОСОБА_1 на користь АТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором б/н від 9 лютого 2018 року станом на 30 вересня 2020 року в сумі 2 000 грн та витрати зі сплати судового збору у розмірі 174,35 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги банку до позичальника в частині стягнення непогашеної заборгованості за тілом кредиту у розмірі фактично використаного кредитного ліміту, встановленого банком на рівні2 000 грн, є обґрунтованим, оскільки між сторонами існують договірні відносини, відповідач отримував кредитну картку, користувався грошовими коштами у вигляді встановленого кредитного ліміту та частково погашав заборгованість шляхом внесення коштів на картковий рахунок, натомість заявлені вимоги про стягнення загального залишку простроченої заборгованості за наданим кредитом, до якого включено нараховані позивачем проценти, пеня та комісія, не узгоджуються з умовами укладеного між сторонами договору та вимогами закону, тому задоволенню не підлягають.
Не погоджуючись з даним судовим рішенням, позивач через представника за довіреністю - Мєшніка К.І. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального і неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що між сторонами було погоджено у визначеній законом формі істотні умови договору в частині процентної ставки, пені та комісії, адже боржник, підписуючи анкету-заяву до договору надання банківських послуг розумів, погодився й був ознайомлений з Умовами та Тарифами, зокрема з пунктом 8.1. Тарифів. Умови були погоджені і відповідач був ознайомлений з ними ще до активації картки у мобільному додатку. Відповідні докази були додані до письмових пояснень позивача, які не заборонено законодавством подавати до суду, після пред'явлення позову. Укладення між сторонами договору про надання кредиту в електронній формі відповідає положенням Закону України «Про електронну комерцію», а відсутність підпису боржника на паперовому екземплярі Умов обслуговування рахунків фізичної особи в АТ «Універсал Банк», Тарифів за карткою «Моnobank», Таблиці обчислення вартості кредиту та Паспорті споживчого кредиту «Карта моnobank» не свідчить про неукладеність договору про споживчий кредит, оскільки правова природа договору приєднання полягає в тому, що його умови визначаються однією стороною одноособово та викладаються у певних формулярах або інших стандартах, а інша сторона може приєднатися до таких умов, висловивши певним чином згоду на них. Наданий розрахунок заборгованості відображає наявність обґрунтованої заборгованості, адже в ньому зазначена вся необхідна інформація щодо заявленої суми простроченого боргу за кредитом, а саме: детальний розпис нарахованої заборгованості; дати здійснення платежів боржником; кількість днів, за які нарахована заборгованість; залишок заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту); дати нарахування складових загальної заборгованості за кредитом. При цьому відповідачем було оформлено 7 розстрочок та транзакцій в розстрочку на загальну суму 45 737,31 грн, тому заборгованість за тілом кредиту змінювалась. У зв'язку з тим, що кошти на погашення розстрочки відповідач не вносив, заборгованість за тілом кредиту зростала, оскільки сума регулярного платежу по розстрочці відноситься до тіла кредиту, тому що банк надав кошти у користування, а вже клієнт їх виплачує відповідно до договору розстрочки. Всі поповнення до 12 червня 2019 року використовувалися відповідачем на власні потреби і на рахунку не залишалися, саме тому повернутими їх вважати не можна, це відображено у виписці. Також, з 12 червня 2019 року було списання щомісячних платежів на загальну суму 21 091,39 грн, а поповнення в цей період були не регулярними та не в достатньому розмірі, хоча і зменшували заборгованість. У свою чергу поповнення, які проводив відповідач свідчать про те, що він усвідомлював, що винен банку кошти, які використав з кредитного ліміту, ліміту розстрочки та покупки частинами, а отже повною мірою розумів наслідки та був ознайомлений з умовами використання наданих йому коштів.
Відзив відповідача на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов, хоча копію ухвали про відкриття апеляційного провадження разом з апеляційною скаргою та доданими до неї матеріалами він отримав засобами поштового зв'язку 9 жовтня 2021 року, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У зв'язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції установив, що 9 лютого 2018 року між АТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір б/н шляхом підписання анкети-заяви до договору про надання банківських послуг «Monobank», відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 2 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на поточний рахунок № НОМЕР_1 , спеціальним платіжним засобом якого є платіжна картка НОМЕР_2 .
У анкеті-заяві зазначено, що позичальник погодився з тим, що ця заява разом з Умовами і правилами надання банківських послуг, Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту складають договір про надання банківських послуг, укладення якого він підтверджує проставленням власноручного підпису під цією анкетою-заявою і зобов'язується виконувати його умови.
Згідно із пунктом 3 анкети-заяви підписанням цього договору позичальник підтвердив, що ознайомлений з Умовами і правилами надання банківських послуг, Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту (згідно з вимогами діючого законодавства) та отримав їх примірники у мобільному додатку, вони йому зрозумілі та не потребують додаткового тлумачення. Окрім цього, позичальник беззастережно погодився з тим, що банк має право на свій розсуд в односторонньому порядку зменшувати або збільшувати розмір дозволеного кредитного ліміту, а також, що про таку зміну банк повідомляє його шляхом надіслання повідомлень у мобільний додаток.
Встановлено, що у анкеті-заяві містяться персональні дані ОСОБА_1 , адреса проживання, контактна інформація, соціальний статус, трудова зайнятість, середній дохід, дата та його підпис, однак відсутні дані про такі істотні умови кредитування як бажаний розмір кредитного ліміту за платіжною карткою та строк її дії, процентна ставка, розмір штрафних санкцій (пені) та комісійної винагороди за наданим кредитом (а.с. 10).
До кредитного договору банк додав, окрім копії паспорту і РНОКПП відповідача (а.с. 26-28), витяг з Умов обслуговування рахунків фізичної особи (ресурс: Умови обслуговування рахунків фізичної особи в АТ «Універсал Банк», розміщені на офіційному сайті: https://www.monobank.ua/terms) та Тарифи, які є восьмим додатком до Умов (а.с. 11-25), які не підписані відповідачем, в тому числі за допомогою електронного цифрового підпису.
Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості за договором б/н від 9 лютого 2018 року, заборгованість відповідача за вказаним кредитним договором станом на 30 вересня 2020 року становить 26 040,17 грн, до якої банком включені борг за тілом кредиту (поточним і простроченим), нарахованими відсотками, пенею та комісією (а.с. 6-9).
Будь-яких інших доказів на підтвердження того, що при укладенні кредитного договору між сторонами були досягнути такі істотні умови договору як оплата процентів за користування кредитними коштами, а також погоджено розмір процентної ставки, штрафу (пені) у випадку не сплати щомісячних мінімальних платежів за кредитом, а також комісії, позивачем при зверненні до місцевого суду надано не було.
Так, основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (у даному випадку АТ «Універсал Банк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка (штраф) поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
У анкеті-заяві позичальника від 9 лютого 2018 року процентна ставка не зазначена, тобто між сторонами відсутня згода щодо істотних умов договору, зокрема розміру відсотків у якості плати за користування грошовими коштами. Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру, а також комісійної винагороди банку.
Позивач, обґрунтовуючи своє право вимоги, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором станом на 30 вересня 2020 року, посилався на Умови і правила обслуговування фізичних осіб в ПАТ «Універсал Банк» при наданні банківських послуг щодо карткових продуктів, розміщені на сайті: https://www.monobank.ua/terms/, як невід'ємні частини спірного договору.
Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Умови і правила та саме у вказаній редакції розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи анкету-заяву про приєднання до договору банківських послуг «Monobank», а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати відсотків за користування кредитними коштами та щодо сплати пені і комісії у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови і правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.monobank.ua) змінювалися самим АТ «Універсал Банк», тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови і правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату процентів за користування кредитними коштами, а також пені та комісії, надані банком витяг з Умов і Тарифів не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
Колегія суддів вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Надані позивачем Умови і правила обслуговування фізичних осіб в ПАТ «Універсал Банк» при наданні банківських послуг щодо карткових продуктів, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15).
Наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень Умов та правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об'єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих Умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 3 липня 2019 року в справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) вказала, що «витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах справи, не визнаються відповідачкою та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання заяви-анкети. Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань».
Відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
Суд першої інстанції, встановивши вказані вище обставини під час вирішення питання щодо наявності правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Універсал Банк»заборгованості за процентами за користування кредитними коштами, штрафом (пенею) за порушення сплати щомісячних мінімальних платежів за кредитом, а також комісії у заявленому позивачем розмірі, дійшов правильного висновку про безпідставність позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов'язку відповідача по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 9 лютого 2018 року, вказавши, що надані позивачем докази, зокрема витяг з Умов обслуговування рахунків фізичної особи (ресурс: Умови обслуговування рахунків фізичної особи в АТ «Універсал Банк») та Тарифи, які є восьмим додатком до цих Умов, не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору.
У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 9 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно - правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, колегія суддів вважає, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 АТ «Універсал Банк»дотримало вимог, передбачених Законом України «Про захист прав споживачів» про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
Крім того, за правилами частин шостої, сьомої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцю будь-які платежі, не зазначені у договорі про споживчий кредит. Зміна умов договору про споживчий кредит можлива тільки за згодою сторін. Умова договору про споживчий кредит про можливість внесення до договору змін в односторонньому порядку є нікчемною.
Зважаючи на наведене вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено виникнення у відповідача зобов'язань за кредитним договором на умовах, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги, а тому перевірці підлягало належне виконання відповідачем зобов'язань лише в частині повернення заборгованості за тілом кредиту.
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Застосування норм права, оцінка доказів є саме прерогативою суду. У цій категорії справ розмір кредитної заборгованості має визначатись відповідно до наданих доказів, вимог закону та умов договору. При цьому суд не позбавлений права і зобов'язаний при наявності кредитної заборгованості стягнути ту суму, яка є для суду доведеною, а не взагалі відмовляти у позові.
Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 3 липня 2019 року в справі № 204/2217/16-ц (провадження 61-47244св18).
У зв'язку з цим, належним чином дослідити поданий стороною доказ (у даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.
Судом встановлено, що відповідно розрахунку заборгованості станом на 30 вересня 2020 року залишок простроченої заборгованості ОСОБА_1 перед банком за наданим кредитом (тілом кредиту) становить 26 040,17 грн, хоча при укладенні кредитного договору було встановлено кредитний ліміт на картковий рахунок в сумі 2 000 грн.
Відповідач не заперечував у відзиві на позовну заяву, що отримав кредитну карту із встановленим кредитним лімітом у розмірі 2 000 грн (а.с. 43-55).
Як вбачається із наданого позивачем розрахунку, відповідач за весь період користування кредитним лімітом (карткою) з лютого 2018 року по квітень 2020 року включно вносив кошти на погашення отриманого кредиту, що підтверджує факт користування кредитним коштами відповідачем.
При цьому, визначаючи розмір заборгованості за тілом кредиту, АТ «Універсал Банк» діяло на підставі п. 5.23 п. 5 Розділу ІІ Умов та правил, відповідно до якого кредитний ліміт збільшується на суму заборгованості за договором по відсоткам за користування кредитним лімітом та неустойки, якщо на рахунку клієнта не вистачає власних коштів для оплати вказаної заборгованості.
Між тим, ураховуючи, що судом першої інстанції правомірно оцінений як неналежний доказ надані позивачем Умови та правила банківських послуг, то відсутні підстави для задоволення вимог банку щодо збільшення розміру кредиту на підставі вищезазначеного положення Умов.
Крім того, як вбачається з розрахунку заборгованості, позивачем на тіло кредиту нараховувались відсотки за користування (розмір яких сторонами не обумовлювався умовами анкети-заяви та будь-яких доказів на погодження між сторонами розміру відсотків позивачем суду надано не було) і сума, яка визначена як «тіло кредиту» з відсотками на наступний місяць визначалась як заборгованість по тілу кредиту, на яку в наступному місяці знову нараховувались відсотки. У підсумку, 30 серпня 2020 року позивач додав усі складові заборгованості за кредитним договором б/н від 9 лютого 2018 року, в тому числі відсотки, пеню і комісію, та зазначив, що за відповідачем рахується заборгованість в загальному розмірі 26 040,17 грн, яка стала простроченим боргом за тілом кредиту.
Отже, враховуючи встановлені під час розгляду справи обставини, суд першої інстанції дійшов цілком законного і обґрунтованого висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідачазагального залишку простроченої заборгованості за наданим кредитом у розмірі 26 040,17 грн, до якого включено нараховані позивачем проценти, пеня та комісія, не підлягає задоволенню, а позовні вимоги в частині стягнення непогашеної заборгованості за тілом кредиту у розмірі фактично використаного боржником кредитного ліміту у розмірі 2 000 грн підтверджується матеріалами справи та умовами укладеного сторонами договору, тому їх необхідно задовольнити.
При цьому суд першої інстанції зазначив, що не приймає до уваги долучені позивачем докази до письмових пояснень, а саме: довідку про наявність рахунку, довідку про розмір встановленого кредитного ліміту та довідку про рух коштів по картці ОСОБА_1 , оскільки такі не були подані разом з позовною заявою.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтею 129 Конституції України одними з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Отже, ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII).
Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року).
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).
Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, тому при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).
Учасники справи зобов'язані, зокрема, подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (частина друга статі 43 ЦПК України).
За положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно вимог статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
При цьому у відповідності до частин другої, четвертої, п'ятої, восьмої статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах «Осман проти Сполученого королівства» від 28 жовтня 1998 року та «Креуз проти Польщі» від 19 червня 2001 року, в яких зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.
При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Дія 97» проти України від 21 жовтня 2010 року).
З матеріалів справи вбачається, що дана цивільна справа розглядалась судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, а при поданні позовної заяви банком не було зазначено про наявність поважних причин неможливості подання певних доказів разом із позовом та при долучені вказаних доказів до письмових пояснень також не було зазначено про поважність причин (неможливість подання) доказів разом із позовною заявою.
Зважаючи на те, що докази, які долучались позивачем до письмових пояснень були наявні у нього станом на день звернення із позовом до суду, останнімне наведено поважних причин, що об'єктивно перешкоджали йому подати при зверненні до суду та/або у встановлений строк під час розгляду справи всі наявні у нього докази, а суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, то суд першої інстанції з правомірно не прийняв до уваги долучені до письмових пояснень докази та обґрунтовано не поклав їх в основу оскаржуваного судового рішення.
Більше того, самим же позивачем до позовної заяви було додано клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження за відсутності його представника на підставі наявних в матеріалах справи доказів та за відсутності інших клопотань і заяв з боку банку (а.с. 34, 35).
З урахуванням того, що інші доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду першої інстанції є достатньо аргументованими, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи позивача, при цьому враховуючи, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Отже, аргументи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову в оскаржуваній частині, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Згідно із вимогами частини третьої, шостої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу акціонерного товариства «Універсал Банк» залишити без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 9 липня 2021 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Судді: Н.В. Ігнатченко
С.А. Голуб
Д.О. Таргоній