03 червня 2022 року Справа № 160/3412/22
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Калугіної Н.Є., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Синельниківської районної ради Дніпропетровської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:
-визнати бездіяльність Синельниківської районної ради Дніпропетровської області (код ЄДРПОУ 25525425) щодо невиплати ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) усіх належних їй сум при звільненні протиправною;
-зобов'язати Синельниківську районну раду Дніпропетровської області провести розрахунок з ОСОБА_1 в сумі 42 115 (сорок дві тисячі сто п'ятнадцять) грн 38 коп, з яких: 23 875 грн 78 коп - сума основного боргу, не виплачену звільненій ОСОБА_1 при звільненні за період часу з 30.11.2020 по 31.12.2021; 18 239 грн 60 коп - середню заробітну плату за затримку у виплаті з вини відповідача належних звільненій сум за період з 01 січня 2022 року по 28 лютого 2022 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що протиправна бездіяльність Синельниківської районної ради Дніпропетровської області щодо невиплати ОСОБА_1 усіх належних їй сум при звільненні порушує право позивача на отримання гарантованої Конституцією України, КЗпП України, Законом України «Про оплату праці» суми коштів.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.04.2022 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за правилами ст. 257 КАС України.
Роз'яснено відповідачу про необхідність подати до суду відзив на позов, а також всі письмові та електронні докази - у п'ятнадцятиденний строк з дня отримання зазначеної ухвали, дотримуючись, вимог ст. 162 КАС України.
Роз'яснено третій особі про необхідність подати до суду пояснення до позову або відзиву дотримуючись вимог ст. ст. 162, 165 КАС України - у десятиденний строк з дня отримання позову або відзиву, у разі його подання відповідачем.
Відповідачем надано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що у спірних правовідносинах відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання бездіяльності протиправною з огляду на вчинення відповідачем дій щодо отримання субвенцій до бюджету. Також відповідач вказує, що у частині стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, останній визнає позовні вимоги з урахуванням виплаченої 09.05.2022 ОСОБА_1 суми заробітної плати у розмірі 10 000,00 грн.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 189 КАС України, позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання позову відповідачем повністю або частково суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову повністю або у відповідній частині вимог.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області ухвалу суду отримала 18.04.2022, проте правом надання пояснень не скористалась.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно з ч. 1 ст. 258 КАС України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Суд, з'ясувавши обставини, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
З 30.11.2020 по 31.12.2021 позивач працювала в Синельниківській районній раді Дніпропетровської області на посадах:
діловода відділу правового забезпечення, організаційної роботи та діловодства районної ради - розпорядження від 30 листопада 2020 року №23/0/7-20-к;
начальника загального відділу районної ради, як така, що перемогла у конкурсі на заміщення вакантної посади - розпорядження від 25 січня 2021 року №10/0/7-21-к;
заступника начальника відділу з управління персоналом відділу правового забезпечення діяльності районної ради (враховуючи раніше присвоєний 6 ранг державного службовця) - розпорядження від 01 березня 2021 року №34/0/7-21-к;
заступника начальника відділу правового забезпечення, організаційної роботи та служби персоналу - розпорядження від 07червня 2021 року №62/0/7-21-к.
З 31 грудня 2021 року позивача звільнено з посади заступника начальника відділу правового забезпечення, організаційної роботи та служби персоналу за угодою сторін, п. 1 ст. 36 КЗпП України - розпорядження від 30 грудня 2021 року №78/0/7-21-к.
Проте, як вказує позивач, під час звільнення Синельниківською районною радою Дніпропетровської області останньою не здійснено виплати належних ОСОБА_1 сум.
У зв'язку з чим, ОСОБА_1 звернулась з заявою до голови Синельниківської районної ради Дніпропетровської області про виплату заборгованості.
Листом від 07.02.2022 позивача повідомлено, що на день звернення позивача сума заборгованості складає 23875,78 грн. У зв'язку з проведенням децентралізації та на виконання Постанови Верховної Ради України від 17.07.2020 №807-ІХ «Про утворення та ліквідацію районів» була проведена реорганізація шляхом приєднання працівників та майна ліквідованих Межівської, Васильківської, Петропавлівської та Покровської районних рад до Синельниківської районної ради. Фінансування районної ради здійснювалось за рахунок переданих залишків ліквідованих районних рад та надходжень до районного бюджету. У 2021 році, відповідно до Бюджетного кодексу України, районні ради вилучили з доходної частини районного бюджету, залишивши всю видаткову частину. В результаті такого перерозподілу коштів виникла незабезпеченість по виконанню функцій та діяльності районної ради. Керівництвом районної ради була проведена робота щодо наповнення районного бюджету, шляхом виділення субвенцій районному бюджету з бюджетів сільських, селищних рад на заробітну плату працівникам апарату районної ради.
Вказані обставини слугували для звернення до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склались між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Згідно ст. 48 Конституції України, кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Дане право безпосередньо реалізується шляхом гарантування своєчасної та повної виплати заробітної плати (грошового забезпечення).
Статтею 3 КЗпП України регламентовано, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Отже, право на заробітну плату не обмежується будь-яким строком щодо судового захисту і такий висновок прямо випливає з указаної норми.
Вказана правова позиція суду викладена у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2022 року у справі №460/1249/21.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини першої статті 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Відповідно до ч. 3 ст. 94 КЗпП України, питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Статтею 2 Закону України «Про оплату праці» визначено, що структура заробітної плати складається з основної, додаткової та інших заохочувальних та компенсаційних виплат, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів реалізації трудових правовідносин - відплатність праці, який відображено у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії» від 14 вересня 2006 року №137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечуватиме достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя. Такі зобов'язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону України «Про оплату праці».
Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України" (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
У постанові від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 Верховний Суд зазначив, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Судом встановлено, що у довідці, що видана Синельниківською районною радою Дніпропетровської області 02.02.2022, вбачається наявність заборгованості по заробітній платі на момент видачі довідки, яка складає 23875,78 грн та по єдиному соціальному внеску у розмірі 5252,67 грн.
Згідно змісту відзиву на позовну заяву відповідач вказує, що у частині стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, останній визнає позовні вимоги з урахуванням виплаченої 09.05.2022 ОСОБА_1 суми заробітної плати у розмірі 10 000,00 грн.
Судом досліджені надані представником відповідача платіжні доручення:
№75 від 09.05.2022 на суму 6598,59 грн, призначення платежу «розрахункові у травні 2022 ОСОБА_1 »;
№76 від 09.05.2022 на суму1475,46 грн, призначення платежу «податок на доходи фізичних осіб»;
№77 від 09.05.2022 на суму 122,95 грн, призначення платежу «військовий збір»;
№78 від 09.05.2022 на суму 1803,0 грн, призначення платежу єдиний соціальний внесок». Всього на суму 10000,0 грн.
Згідно з ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (частина 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України).
Суд враховує, що відповідачем не надано доказів на підтвердження факту нарахування та виплати позивачу усієї суми заборгованості з заробітної плати та компенсації за невикористані відпустки за спірний період, так само як і доказів відсутності підстав для такої виплати.
Відтак, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено правомірності бездіяльності, що оскаржується.
Згідно ч. 2 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання бездіяльності Синельниківської районної ради Дніпропетровської області щодо невиплати ОСОБА_1 усіх належних їй сум при звільненні протиправною та зобов'язання Синельниківської районної ради Дніпропетровської області здійснити нарахування та виплату на користь ОСОБА_1 заборгованості з заробітної плати за листопад - грудень 2021 року та компенсації за невикористану відпустку, з урахуванням обов'язкових податків та зборів.
У свою чергу посилання відповідача на те, що ним не допущено протиправної бездіяльності з огляду на активні дії у вигляді звернень щодо отримання бюджетних асигнувань, субвенцій та дотацій, суд вважає необґрунтованими з урахуванням того, що предметом спору є бездіяльність відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 усіх належних їй сум при звільненні.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України" (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Таким чином, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку.
Відносно позовної вимоги щодо виплати середнього розміру заробітної плати за весь час затримки виплати заробітної плати, суд зазначає наступне.
За правилами частини першої, п'ятої статті 122 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
У постанові Верховного Суду від 11 лютого 2021 року ухваленій у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі №240/532/20 викладалися висновки у справі з подібними правовідносинами про те, що строк звернення до адміністративного суду з позовом цієї категорії є спеціальним та відповідно до частини п'ятої статті 122 КАС України становить один місяць.
Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом в ухвалах від 13 липня 2021 року у справі № 440/3376/20, від 19 липня 2021 року у справі № 380/10655/20, від 11 серпня 2021 року у справі № 420/14211/20 та від 11 серпня 2021 року у справі № 620/3828/20.
Відповідно до частини третьої 122 КАС України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Як вже встановлено судом, позивача з 31 грудня 2021 року звільнено з посади. ОСОБА_1 звернулась з заявою до голови Синельниківської районної ради Дніпропетровської області про виплату заборгованості. Листом від 07.02.2022 позивача повідомлено про суму невиплаченої суми заборгованості з заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку.
До суду з даним позовом позивач звернулась 14.02.2022, тобто в межах місячного строку звернення до суду.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану нею суму.
Згідно з ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Зміст цієї норми дає підстави для висновку про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо).
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, суд дійшов висновку, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку.
Водночас, суд зазначає, що з аналізу вищевикладених норм законодавства вбачається, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Вказані правові висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 06.02.2020 у справі №806/305/17.
Згідно висновків викладених в постановах Верховного Суду від 22 липня 2021 року у справі №200/5764/20-а, від 11 серпня 2021 року у справі №640/9375/20, щодо необхідності застосування статті 117 КЗпП України із урахуванням позиції викладеної в постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, а саме слід обраховувати суму стягнення пропорційно розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільнені суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто незалежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Наведений підхід до вирішення питання обрахунку належного до виплати розміру середнього заробітку підтримано Верховним Судом у низці постанов, зокрема, від 30 жовтня 2019 року у справі №806/2473/18, від 23 грудня 2020 року у справі №825/1732/17, від 29 грудня 2020 року у справі № 520/11337/18.
Враховуючи, що остаточний розрахунок відповідачем з ОСОБА_1 у повному обсязі станом на час подання позову та розгляду справи не проведено, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають, оскільки заявлені позивачем передчасно.
Аналогічна правова позиція у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі №807/1525/16.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд вважає, що наявні правові підстави для часткового задоволення позову.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
За змістом ч. 1 ст. 143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Отже, згідно приписів наведеної норми Закону, позивачі звільняються від сплати судового збору лише при заявленні вимоги про стягнення заробітної плати.
Щодо іншої вимоги позивача.
Середній заробіток за час затримки розрахунку є видом виплат, який врегульований Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року, згідно з яким обчислення середньої заробітної плати для оплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні проводиться, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до статті 116 Кодексу Законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 Кодексу Законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Виходячи з викладених норм, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
До того ж, стягнення з роботодавця середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні не є заробітною платою, оскільки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є спеціальним видом відповідальності роботодавця, відповідно на вказані вимоги позивача не поширюються положення статті 5 частини 1 пункту 1 Закону України "Про судовий збір".
Аналогічна правова позиція також висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, висновки якого, в силу вимог статті 242 частини 5 КАС України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Отже, виходячи із приписів ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", за подання до адміністративного суду позову майнового характеру, який подано фізичною особою або фізичною особою - підприємцем, сплачується судовий збір за ставкою у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Таким чином, з урахуванням заявлених позовних вимог про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити суму середнього заробітку та прийнятого судом рішення позивачу слід сплатити 992,40 грн на користь Державного бюджету України.
Керуючись ст. 2, 5, 14, 241-246, 255, 263, 295 КАС України суд, -
Адміністративний позов - задовольнити частково.
Визнати бездіяльність Синельниківської районної ради Дніпропетровської області щодо невиплати ОСОБА_1 усіх належних їй сум при звільненні протиправною.
Зобов'язати Синельниківську районну раду Дніпропетровської області (вул. Богми, 3, м. Синельникове, Дніпропетровська область, 52500, код ЄДРПОУ 25525425) здійснити нарахування та виплату на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) заборгованості з заробітної плати за листопад, грудень 2021 року та компенсації за невикористану відпустку, з урахуванням обов'язкових податків та зборів.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) на користь Державного бюджету України (реквізити: отримувач коштів: ГУК у м. Києві/м. Київ/ 22030106, код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача: UA908999980313111256000026001, код класифікації доходів бюджету: 22030106), судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 992,40 грн (дев'ятсот дев'яносто дві гривні 40 копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складено 03 червня 2022 року.
Суддя Н.Є. Калугіна