25 листопада 2021 року Справа № 160/17034/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Рищенка А.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№94)" про стягнення середнього заробітку, -
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№94)", в якій позивач просить:
- стягнути з Державної установи «Синельниківська виправна колонія (№ 94)», юридична адреса місця знаходження: будинок № 7 «А», вулиця Миру, селище Шахтарське, Синельниківський район, Дніпропетровська область, Україна, 52543, ідентифікаційний код юридичної особи: 08562989, на користь Громадянина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований та фактично проживає за адресом: будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , середній заробіток, за весь час затримки виплати грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, з 30 квітня 2020 року по 27 серпня 2021 року, у розмірі 156 948 (сто п'ятдесят шість тисяч дев'ятсот сорок вісім) гривень 96 (дев'яносто шість) копійок, без урахування податків та інших обов'язкових платежів.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у зв'язку з тим, що Державною установою «Синельниківська виправна колонія (№ 94)» не було проведено повний розрахунок при його звільненні та враховуючи те, що з моменту звільнення до моменту фактичного розрахунку пройшло 16 календарних місяців, з відповідача підлягає стягненню середньомісячне грошове забезпечення за час затримки в розрахунку, яке складає 156 948, 96 грн.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.09.2021 відкрито провадження у справі та призначено розгляд останньої за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами (письмове провадження).
28.10.2021 року представником відповідача надано до суду письмовий відзив на позов, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючись на те, що заявляючи позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільнені (невиплата компенсації за речове майно) за період з 30 квітня 2020 року по день виконання судового рішення (27 серпня 2021 року) в сумі 156 948,96 грн., позивач дійшов висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин статей 116, 117 КЗпП України.
На думку, представника відповідача, позивач обчислив таку суму на підставі пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, виходячи з розміру грошового забезпечення позивача, який становить 14 008,39 грн., але при цьому відповідного розрахунку до позовної заяви не надав.
Як вказує представник відповідача, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
За обставин цієї справи, представник відповідача вважає за можливе застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
А тому, на думку представника відповідача, виходячи з принципу пропорційності, належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 14 009,28 гривень як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (16,55% від 84 648,24).
Згідно положень ст. 262 КАС України, суд розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 проходив службу у Державній установі «Синельниківська виправна колонія (№94)» в період з 30.04.2000 по 30.04.2020.
Наказом ДУ «Синельниківська виправна колонія (№94)» від 30.04.2020 №77/ОС-20 позивача було звільнено із служби в Державній кримінально-виконавчій службі України за власним бажанням.
14.05.2021 рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду по справі №160/3052/21 позовну заяву задоволено повністю.
Визнано протиправною бездіяльність Державної установи «Синельниківська виправна колонія (№94)» щодо не виплати ОСОБА_1 грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у розмірі 14 008, 39 грн.
Зобов'язано Державну установу «Синельниківська виправна колонія (№94)» виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у розмірі 14 008,39 грн.
Судом встановлено, що грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у розмірі 14 008,39 грн. позивач отримав 27.08.2021 року, що підтверджується випискою по картковому рахунку.
Втім, позивач вважаючи, що його право на отримання середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільнені із розрахунку порушено бездіяльністю відповідача, звернувся до суду із цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, суд виходить з наступного.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ).
Статтею 1 Закону №2011-ХІІ встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 12 Закону №2011-ХІІ військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 р. №1153/2008 встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно з п.3 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації.
Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. №260 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі - Порядок №260). Цей Порядок визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам.
Відповідно до п.1 розділу XXXI Порядку №260 грошове забезпечення у разі звільнення з військової служби виплачується військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі грошового забезпечення, передбаченого для займаної посади з дня одержання військовою частиною наказу чи письмового повідомлення про звільнення до дня виключення наказом зі списків особового складу включно, але не більше ніж до дня здавання справ та посади (в межах установлених Міністром оборони України строків) або до дня закінчення щорічної відпустки, яка надається після здавання справ та посади.
Отже, зазначеними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою звільненою з військової служби.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Таким чином, оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу не врегульовані положеннями спеціального законодавства, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Викладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постановах від 10.05.2019 у справі №П/811/276/16, від 31.10.2019 р. у справі №828/598/17.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Враховуючи, що грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна позивачу не виплачено в день його виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, що свідчить, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку, у зв'язку з чим відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України позивач має право на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.
Вказане відповідає правовій позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 400/3151/19 адміністративне провадження № К/9901/12644/20, яку судом враховано на виконання положень ч. 5 ст. 242 КАС України.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Згідно з п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
Крім того, суд зазначає про відсутність спору між сторонами щодо розміру належних позивачеві сум при звільненні з військової служби, оскільки позиція позивача полягає саме у відмові виплати середнього заробітку в порядку статей 116, 117 Кодексу законів про працю України за відсутності відповідного спору про розмір невчасно виплаченої компенсації з вини відповідача.
Таким чином, у даній справі суд, встановивши право позивача на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, вказує на протиправні дії відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні, оскільки такий обов'язок відповідача передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України.
При цьому, суд не уповноважений встановлювати відповідачу механізм нарахування відповідних коштів на користь позивача, оскільки обов'язок виплати такого відшкодування законодавством покладений саме на власника або уповноважений ним орган та належить до їх дискреційних повноважень.
Водночас, після набрання даним рішенням законної сили та його виконання відповідачем, позивач не позбавлений права на звернення до суду у випадку порушення його прав відповідачем, а також на визначення розміру відшкодування за час затримки в порядку частини 2 статті 117 Кодексу законів про працю України при наявності відповідного спору.
Згідно частин 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Доказів, які б спростували доводи позивача, відповідач суду не надав.
За таких обставин суд доходить до висновку, про те, що слід задовольнити позовні вимоги позивача шляхом визнання протиправною бездіяльності Державної установи «Синельниківська виправна колонія (№ 94)» щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 30.04.2020 року по 27.08.2021 року та зобов'язанням Державну установу «Синельниківська виправна колонія (№ 94)» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 30.04.2020 року по 27.08.2021 року.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовної заяви.
Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 139, 243-246, 255, 262 КАС України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№94)" про стягнення середнього заробітку - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Синельниківська виправна колонія (№ 94)» щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 30.04.2020 року по 27.08.2021 року.
Зобов'язати Державну установу «Синельниківська виправна колонія (№ 94)» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 30.04.2020 року по 27.08.2021 року.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№94)" (код ЄДРПОУ 08562989) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) сплачений судовий збір у розмірі 1 569,50 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 255 КАС України та може бути оскаржене в строки, передбачені ст. 295 КАС України.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя А. Ю. Рищенко