Постанова
Іменем України
21 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 461/1617/15-ц
провадження № 61-19201св20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
заявник - заступник начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Львів) Онишкевич Роман Іванович
заінтересовані особи: акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Крайник Н. П.,
Описова частина
Короткий зміст вимог
У березні 2020 року заступник начальника відділу відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Львів) Онишкевич Р. І. звернувся до суду з поданням про визначення 1/2 частки майна боржника, а саме: квартири за адресою: АДРЕСА_1 , з метою виконання виконавчого листа № 461/1617/15-ц.
Подання мотивоване тим, що на примусовому виконанні перебуває виконавчий лист № 461/1617/15-ц, виданий Галицьким районним судом м.Львова 02 червня 2015 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства комерційного банку (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») заборгованості у сумі 8 329 468,86 грн і судових витрат - 3 654,00 грн. У боржника відсутні кошти та майно, на які можна звернути стягнення, а єдиним майном боржника є належна йому 1/2 частка у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_2 . Дана квартира набута у власність дружиною боржника ОСОБА_2 за час перебування у шлюбі, а тому 1/2 частка даного майна належить іншому з подружжя, тобто ОСОБА_1 . Однак звернення стягнення на його частку можливе тільки у випадку визначення належної боржнику частки у праві власності на це майно.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2020 року у задоволенні подання заступника начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Львів) Онишкевича Р. І. про визначення частки майна боржника відмовлено.
Постановляючи ухвалу про відмову у задоволенні подання, суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира є особистою власністю ОСОБА_2 , оскільки придбана нею за власні кошти. Частки у праві власност на це майна у боржинка немає, а тому відстутні підстави для її виділення.
Постановою Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено.
Ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 22 червня 2020 року скасовано.
Подання заступника начальника відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Львів) Онишкевича Р. І. про визначення частки майна боржника - задоволено. Визначено частку майна ОСОБА_1 , яка належить йому на праві спільної сумісної власності, у розмірі 1/2 ідеальної частки квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 36,6 кв. м; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірна квартира є особистою власністю ОСОБА_2 , оскільки нею не доведено купівлю квартири за особисті кошти. Оскільки не спростовано презумпцію, що дана квартира не є спільною сумісною власністю як така, що придбана під час перебування у шлюбі ОСОБА_2 та боржника ОСОБА_1 тому останньому належить 1/2 частка у праві власності на квартиру, яка підлягає виділу з метою забезпечення виконання рішення суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить суд касаційної інстанції скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 25 січня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно визнав спірну квартиру спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та боржника ОСОБА_1 . Апеляційний суд помилково вважав, що якщо квартира придбана ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з боржником, то вона належить обом з подружжя в рівних частках. Факт придбання спірної квартири у період шлюбу не є безумовною підставою для визнання її спільною сумісною власністю подружжя. Квартира придбана ОСОБА_2 за особисті кошти, а тому є її особистою власністю. При ухваленні оскаржуваної постанови суд не врахував висновків щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України: від 07 грудня 2016 року в справі № 6-1568цс16, від 05 квітня 2017 року в справі № 367/3590/14-ц.
Позиції інших учасників
У лютому 2021 року Наконечна А. В. як представник АТ КБ «ПриватБанк» надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу. Однакдо відзиву не було додано жодних доказів на підтвердження її повноважень як представника сторони у цій справі, а тому згідно із статтею 183 ЦПК України суд повертає відзив особі, яка його подала без розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
Відповідно до постанови про відкриття виконавчого провадження від 13 жовтня 2016 року у відділі примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Львів) перебуває на розгляді виконавче провадження ВП № 52657710 із примусового виконання виконавчого листа № 461/1617/15-ц, виданого Галицьким районним судом м. Львова 02 червня 2015 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості у сумі 8 329 468,86 грн та судових витрат - 3 654,00 грн.
02 листопада 2016 року державним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження.
У рамках виконавчого провадження ВП № 52657710 державним виконавцем з арештованих рахунків та пенсії боржника стягнено 19 501,67 грн. Іншого майна на яке можна звернути стягнення не виявлено.
Державним виконавцем встановлено, що боржник перебуває в шлюбі з ОСОБА_2 , який зареєстрований Лівобережним відділом реєстрації шлюбів міста Києва 08 жовтня 1983 року (актовий запис № 2521).
З даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що ОСОБА_2 , перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_1 14 листопада 2019 року набула у власність квартиру за адресою АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 14 листопада 2019 року, посвідченого державним нотаріусом П'ятої Львівської державної нотаріальної контори Кіріловою Т. М., зареєстрованого в реєстрі за № 3-2208.
Згідно із договором купівлі-продажу квартири, ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_2 за ціною 256 200,00 грн.
Згідно вищевказаного договору купівлі-продажу, чоловік ОСОБА_2 - ОСОБА_1 надав свою згоду на купівлю дружиною цієї квартири.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У частині другій статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
ЄСПЛ вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (HORNSBY v. GREECE, № 18357/91, § 40, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року).
Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід'ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.
ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов'язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун'єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).
Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов'язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.
Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
У частині першій статті 18 ЦПК України зазначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами.
Порядок примусового звернення стягнення на майно особи при виконанні судових рішень встановлено Законом України «Про виконавче провадження» (далі - Закон).
Стаття 18 цього Закону встановлює, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Згідно із частиною другою статті 48 Закону стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.
Звернення стягнення на об'єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна (частина перша статті 50 Закону).
Зв статтею 443 ЦПК України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця.
Судами встановлено, що у відділі примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Львівській області Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Львів) перебуває на розгляді виконавче провадження ВП № 52657710 із примусового виконання виконавчого листа № 461/1617/15-ц, виданого Галицьким районним судом м. Львова 02 червня 2015 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості у сумі 8 329 468,86 грн та судових витрат - 3 654,00 грн.
У рамках даного виконавчого провадження з арештованих рахунків та пенсії боржника стягнено 19 501,67 грн. Іншого майна на яке можна звернути стягнення, у боржника не виявлено.
Відповідно до частини першої статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Конструкція статті 60 СК України передбачає застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладений: у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 22 лютого 2021 року в справі № 264/2232/19.
Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим з подружжя, який її спростовує.
Судами установлено, що перебуваючи у шлюбі із боржником ОСОБА_1 , ОСОБА_2 14 листопада 2019 року набула у власність квартиру за адресою АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 14 листопада 2019 року, посвідченого державним нотаріусом П'ятої Львівської державної нотаріальної контори Кіріловою Т. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 3-2208; ціна купівлі квартири - 256 200,00 грн.
Відмовляючи у задоволенні подання, суд першої інстанції вважав, спірна квартира є особистою власністю ОСОБА_2 , оскільки придбана за її особисті грошові кошти. Зазначені кошти вона отримала від продажу 12 листопада 2019 року належної їй на праві особистої власності квартири АДРЕСА_3 , відповідно до договору купівлі-продажу від 12 листопада 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Магировською О. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 2452; ціна продажу квартири - 688 000,00 грн (ця квартира була набута у власність ОСОБА_2 у порядку спадкування, що підтверджено свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 17 січня 2019 року).
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, виходив із недоведеності права особистої власності ОСОБА_2 на спірну квартиру та не спростування нею презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що в даному випадку суд першої інстанції не врахував вимоги підпункту 2 пункту 7 Розділу ІІ Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні (затвердженого постановою правління Національного банку України від 29 грудня 2017 року № 148), яким передбачено, що фізичні особи мають право здійснювати розрахунки готівкою між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі до 50 000,00 грн включно. Платежі на суму, яка перевищує 50 000,00 грн здійснюється шляхом переказу коштів з поточного рахунку на поточний рахунок або внесення коштів на поточні рахунки (у тому числі на депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті).
Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ОСОБА_2 не було доведено належними та допустимим доказами, що купівля спірної квартири була вчинена нею саме за особисті кошти, тобто кошти, отримані нею у встановленому законодавством порядку від продажу іншої, належної їй квартири. Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Таким чином, висновок апеляційного суду про наявність підстав для задоволення подання щодо виділу частки майна боржника ОСОБА_1 відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які апеляційний суд застосував правильно.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що спірне нерухоме майно придбано за її особисті кошти, Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки вона не спростувала презумпцію спільності майна подружжя.
Оскаржувана постанова апеляційного суду не суперечать правовим висновкам, наведеним у постановах Верховного Суду: від 07 грудня 2016 року в справі № 6-1568цс16, від 05 квітня 2017 року в справі № 367/3590/14-ц, де зазначено, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя, оскільки на відміну від наведених справ про поділ майна подружжя, у справі, що переглядається, апеляційним судом установлено, що заінтеретована особа не спростувала презумпцію спільності майна подружжя.
Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах суду касаційної інстанції, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.
Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердились.
Проаналізувавши постанову суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для пред'явлення подання по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом ухвалено рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам вмотивованості.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Львівським апеляційним судом повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук