79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
08.04.2022 Справа № 914/90/22
Господарський суд Львівської області у складі судді Король М.Р., розглянувши справу
за позовом: Щирецької селищної ради Львівського району Львівської області
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «БЛАГОГАЗ ЗБУТ»
про: стягнення 18 823,20 грн.,
без виклику сторін,
10.01.2022р. на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Щирецької селищної ради Львівського району Львівської області до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «БЛАГОГАЗ ЗБУТ» про стягнення 18 823,20 грн.
17.01.2022р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою, зокрема, ухвалив вищевказану позовну заяву залишити без руху; надати позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви, зазначених у мотивувальній частині цієї ухвали, а саме: 10 днів з дня вручення ухвали про залишення заяви без руху.
02.02.2022р. на адресу суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків, визначених ухвалою суду від 17.01.2022р., яку зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№2831/22.
Ухвалою господарського суду Львівської області від 07.02.2022 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін та встановлено сторонам строки для подання заяв по суті спору.
30.03.2022р. на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, який містить клопотання про поновлення строку на подання такого, вказаний відзив зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№6987/22.
Судом на підставі статті 119 ГПК України задоволено клопотання (вх.№6987 від 30.03.2022р.) відповідача, поновлено строк на подання відзиву та долучено відзив (вх.№6987 від 30.03.2022р.) до матеріалів справи.
Суть спору: Спір виник у зв'язку із тим, що, на думку позивача, відповідач повинен перерахувати на його рахунок кошти в розмірі 18 823, 20 грн., внаслідок безпідставного збільшення ціни на газ за період з 01.12.2020р. по 31.12.2020р.
Виклад позиції позивача.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач вважає безпідставним збільшення додатковою угодою №1 від 24.12.2020р. ціни природного газу з 01.12.2020р. по 31.12.2020р. до 7 620,00 грн., за результатами проведеного моніторингу Західним офісом Держаудитслужби.
Виклад позиції відповідача.
Відповідач зазначає, що твердження позивача не відповідають дійсності, висновок моніторингу не відображає реальних обставин укладення додаткових угод, а збільшення ціни за одиницю товару відбулось пропорційно збільшенню ціни товару на ринку та з дотриманням приписів п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі».
За результатами дослідження наданих сторонами доказів та матеріалів справи, суд встановив наступне:
08.01.2020р. Товариство з обмеженою відповідальністю «Благогаз Збут» (надалі - відповідач) та Щирецька селищна рада (надалі - позивач) підписали договір №08/01 про постачання природного газу, (надалі - договір) за результатами електронного аукціону, який відбувся згідно Закону України «Про публічні закупівлі».
Як вказує відповідач, в процесі виконання договору між сторонами було підписано додаткові угоди № 1 від 24.12.2020р., №2 від 28.12.2020р., №3 від 16.01.2021р. та №4 від 18.01.2021р., №5 від 15.02.2021р. (надалі за текстом - «додаткові угоди»), згідно з якими було підвищено вартість природного газу за 1 тис. м.куб. Додаткові угоди були підписні на основі довідок Харківської торгово-промислової палати, які засвідчили факт коливання ціни товару (природного газу) на ринку в сторону збільшення.
Позивач вважає безпідставним збільшення додатковою угодою №1 від 24.12.2020р. ціни природного газу з 01.12.2020р. по 31.12.2020р. до 7 620,00 грн., за результатами проведеного моніторингу Західним офісом Держаудитслужби, тому, враховуючи висновок моніторингу, на переконання позивача, відповідач повинен перерахувати на його рахунок кошти в розмірі 18823, 20 грн., внаслідок безпідставного збільшення ціни на газ за період з 01.12.2020р. по 31.12.2020р.
Направлені позивачем листи на адресу відповідача з вимогою повернути зайво сплачені кошти в означеній сумі, залишені останнім без відповіді та реагування.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються нормами Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та інших нормативно-правових актів.
Статтею 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ч.1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 174 Господарського кодексу України передбачено, що однією з підстав виникнення господарських зобов'язань є укладення господарського договору та інших угод. Зі змістом зазначеної норми кореспондуються приписи частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, відповідно до яких підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За приписами статей 526 Цивільного кодексу України та 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини 3 статті 12 Закону України «Про ринок природного газу», права та обов'язки постачальників і споживачів визначаються цим Законом, Цивільним і Господарським кодексами України, правилами постачання природного газу, іншими нормативно-правовими актами, а також договором постачання природного газу.
Частиною 1 статті 12 Закону України «Про ринок природного газу» визначено, що постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов'язується поставити споживачеві природний газ належної якості та кількості у порядку, передбаченому договором, а споживач зобов'язується оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором.
Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Як слідує з матеріалів справи, між сторонами існували договірні відносини.
Проте, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач стверджує про зайво перераховані ним кошти відповідачу у розмірі 18 823,20 грн.
У свою чергу, суд зазначає про безпідставність та необґрунтованість доводів позивача в цій частині, оскільки з фактичних обставин справи слідує, що позивач здійснював перерахування зазначених грошових коштів у розмірі 18 823,20 грн. (які вважає надлишково сплаченими), покликаючись на конкретно визначену правову підставу, якою є договір № 08/01 від 08.01.2020р., а також підписану обома сторонами та скріплену печатками підприємств додаткову угоду.
Відтак, договірний характер спірних правовідносин виключає можливість стверджувати, що в даному випадку грошові кошти є надлишково сплаченими.
Матеріали справи не містять доказів визнання договору чи додаткових угод недійсними.
При цьому, платіжних доручень, які стверджують здійснену проплату і на які покликається позивач, до матеріалів справи не долучено.
У зв'язку із чим, покликання позивача на факт набуття спірних коштів відповідачем без достатньої правової підстави є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи та його ж твердженнями.
Суд зазначає, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити, як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоячою інстанцією.
При цьому, суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості, як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Разом з тим, на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст.74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами належними та допустимими доказами, поданими у відповідності до приписів чинного процесуального законодавства.
Суд звертає увагу позивача, що відповідно до положень ч. 4 ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
У відповідності до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України, правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії», Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права
Відтак, Держава Україна несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у п.9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголосив на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
У п. 26 рішення від 15.05.2008 Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України», суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
За приписами ст. ст. 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду спору має бути встановлено не лише наявність підстав на які позивач посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Враховуючи наведене, повно і всебічно з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку, що позов не є достатньо обґрунтованим, оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено правомірності та законності позовних вимог, так само як і фактів порушення власних прав та інтересів відповідачем у справі.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне:
Судові витрати на підставі ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відтак судовий збір залишається за позивачем.
Керуючись ст.ст.13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволенні позову відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Інформацію по справі, яка розглядається можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.
Суддя Король М.Р.