П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
23 лютого 2022 р.м.ОдесаСправа № 420/17734/21
Головуючий в 1 інстанції: Білостоцький О.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді -Кравченка К.В.,
судді -Джабурії О.В.,
судді -Вербицької Н.В.,
при секретарі -Яценюк О.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-
В вересні 2021 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі - відповідач, ГУ ДМС), в якому просила:
- рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №1777 від 16.09.2021 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати неправомірним та скасувати;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Нігерії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що відповідач безпідставно відмовив їй в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не взявши до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Нігерії, у зв'язку із діяльністю терористичної мусульманської групи «Боко Харам», викрадення людей, жорстокістю правоохоронних органів по відношенню до громадян та нестабільної соціально-політичної та економічної ситуація в Нігерії.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач є громадянкою Нігерії, уродженцем м. Калтунго (штат Гомбо). За національністю жителька Нігерії, за етнічною належністю - тангале, за віросповіданням п'ятидесятниця. Рідна мова англійська, володіє вільно діалектом хауса. За сімейним станом неодружена, дітей не має.
Повну середню освіту позивач здобула на батьківщині. Невійськовозобов'язана, не проходила військову службу в жодних угрупованнях.
Позивач ніколи не була членом жодних політичних, громадських, молодіжних, релігійних чи інших організацій.
Протягом 2012-2015 років позивач навчалась на території Румунії, навчання не закінчила, через відсутність мотивації.
Вперше позивач прибула на територію України легально, на підставі паспортного документу серії № НОМЕР_1 та одноразової візи типу D серії НОМЕР_2 . При цьому позивач була документованою посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 28.09.2016 року, виданої Управлінням Державної міграційної служби України у Кіровоградській області, терміном дії до 01.09.2017 року.
12.06.2017 року рішенням Управлінням Державної міграційної служби України у Кіровоградській області вищезазначену довідку на тимчасове проживання в Україні було скасовано.
14.03.2019 року позивач на підставі паспортного документу НОМЕР_4 з міжнародного аеропорту «Харків» (м. Харків) легально здійснила виїзд за межі України.
08.10.2019 року позивач повторно прибула на територію України легально, авіарейсом Абуджа (Нігерія) - Бориспіль (Україна), на підставі паспортного документу А05674523 та довгострокової візи типу D серії Y051574810.
В Україні позивач протягом 2019-2020 років проходила підготовчі курси в Маріупольському державному університеті. Навчання не продовжила у зв'язку із смертю брата.
25.10.2019 року позивача було документовано посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_5 від 25.10.2019 року строком дії до 01.05.2020 року у зв'язку із навчанням у Маріупольському державному університеті.
13.09.2021 року позивач звернулась до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, я в обґрунтування якої зазначила, що не може повернутися на Батьківщину у зв'язку із діяльністю на території Нігерії терористичної мусульманської групи «Боко Харам», викрадення людей, жорстокістю правоохоронних органів по відношенню до громадян та нестабільної соціально-політичної та економічної ситуація в Нігерії.
16.09.2021 року відповідачем було складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту.
Зазначено, що за результатом розгляду заяви позивача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшло висновку, що заява є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, визначених п.п.1, 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
При цьому, міграційним органом зазначено, що твердження шукача захисту носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, заявник не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості її повернення до країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково особа не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для її життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. Крім того, у висновку зазначено, що звернення позивача із заявою про звернення за захистом в Україні має на меті лише легалізацію на території України.
На підставі вищезазначеного висновку, наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №177 від 16.09.2021 року позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач ні в адміністративному позові, ні під час співбесід в міграційному органі не зазначила, що саме загрожує її життю з боку угруповання «Боко Харам» у випадку повернення її до Нігерії, при тому, що у протоколах співбесіди позивач неодноразово вказувала, що ані вона, ані її найближчі родичі не зазнавали фізичного насилля, переслідувань, погроз, утисків, смертної кари, систематичного порушення прав людини, пограбування або пригнічень з боку «Боко Харам», а аналіз матеріалів особової справи не підтверджує обґрунтованість причин звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в Нігерії та перебуваючи поза її межами позивач та її родичі не зазнавали і не зазнають жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Колегія суддів погоджується з цими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України від 08 липня 2011 року №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI).
За наведеними у пунктах 1, 4 та 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI визначеннями:
біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Порядок попереднього розгляду заяв визначений у статті 8 Закону №3671-VI та, серед іншого, передбачає, що протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
З аналізу наведених законодавчих норм слідує, що на стадії попереднього розгляду за поданою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту можливе прийняття двох видів рішень - рішення про оформлення або рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Ці рішення приймаються на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
З наданих відповідачем копій матеріалів особової справи позивача слідує, що вперше позивач прибула на територію України легально, на підставі паспортного документу серії №А04133673 та одноразової візи типу D серії Y03169239, та була документованою посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 28.09.2016 року, виданої Управлінням Державної міграційної служби України у Кіровоградській області, терміном дії до 01.09.2017 року. В подальшому, 14.03.2019 року позивач легально здійснила виїзд за межі України.
Разом з тим, в заяві-анкеті позивача від 13.09.2021 року, зазначено, що протягом 2015 - 2019 років позивач проживала на території Нігерії (м. Калтунго) та вперше прибула до України у жовтні 2019 року.
Це вказує на надання позивачем суперечливих пояснень щодо себе.
Суд першої інстанції вірно звернув увагу на той факт, що позивач мала безперешкодний доступ до будь-яких адміністративних послуг, що надаються державою, а за матеріалами особової справи відсутні дані про те, що позивачу було б необґрунтовано відмовлено у наданні передбачених державних послуг у зв'язку з її національністю, на що, зокрема, вказує і та обставина, що в квітні 2020 року позивач здійснила оформлення нового паспортного документу у відповідному дипломатичному представництві країни громадянської належності.
Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що не вбачається переслідувань позивача в країні громадянської належності, і позивач продовжує користуватися захистом країни походження, що несумісно з конвенційними ознаками визначення статусу біженця.
Позивач не притягалась до кримінальної відповідальності на території країни громадянської належності, а також відсутня інформація щодо застосовування до неї адміністративних заходів. Позивач не була членом жодної політичної, релігійної партії, військових, громадських організацій, в інцидентах із застосуванням насильства, що пов'язано з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, участь не брала.
При звернення до органів Державної міграційної служби України позивачем не було надано інформації, яка могла би бути підставою для висновку про обґрунтованість побоювань заявника стати жертвою переслідувань, а також щодо загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо себе смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Посилання позивача на жорстокість з боку правоохоронних органів по відношенню до громадян, є безпідставними, оскільки з матеріалів особової справи позивача вбачається, що ані вона, ані її найближчі родичі, не зазнавали жодних особистих погроз з боку правоохоронних органів. Позивач пояснювала, що проживаючи на території Нігерії, вона не зазнавала жодних насильницьких викрадень. На сьогоднішній день на території Нігерії залишились проживати близькі родичі позивача - матір та сестра, і фактів переслідування близьких родичів позивача на території країни громадянської належності, не встановлено і позивач на це не посилається, що вказує на відсутність загроз для їх життя та здоров'я, обмежень або дискримінації у реалізації загальних прав, погроз, переслідувань, тощо.
Також суд першої інстанції цілком обґрунтовано звергнув увагу на те, що 25.10.2019 року позивача було документовано посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_5 від 25.10.2019 року строком дії до 01.05.2020 року, але звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до територіального підрозділу ДМС відбулось тільки 13.09.2021 року. При цьому позивач безперешкодно вибула з країни громадянської належності до України у 2019 році з підстав отримання освіти, а не через політичні утиски.
Така значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадської належності, прибуття в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та незацікавленість позивача у питанні найшвидшого отримання будь-якого захисту, що дає підстави для висновку про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні громадянської належності.
У контексті встановлених обставин вірогідним є те, що звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов'язано із ситуацією громадянської належності позивача, причини неможливості повернення на Батьківщину складаються лише з припущень позивача та мають загальний характер.
Заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.315, ст.316, ст.321, ст.322, ст.325, ст.328 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2021 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, передбачених ст.328 КАС України.
Повне судове рішення складено та підписано 24 лютого 2022 року
Головуючий суддя Кравченко К.В.
Судді Джабурія О.В. Вербицька Н. В.