Єдиний унікальний номер 235/1131/21
Номер провадження 22-ц/804/2547/21
21 грудня 2021 року м. Бахмут
Донецький апеляційний суд у складі:
головуючого судді Космачевської Т.В.,
суддів: Канурної О.Д., Мальованого Ю.М.,
за участю секретаря судового засідання Гуляєва М.В.,
позивачки ОСОБА_1 ,
представника позивачки адвоката Очеретька Є.О.,
представника відповідача адвоката Ільющенка Ю.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бахмуті Донецької області апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 серпня 2021 року, ухваленого судом у складі головуючого судді Бородавки К.П. в місті Покровську Донецької області, повне судове рішення складено 06 серпня 2021 року, у справі номер 235/1131/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,
В лютому 2021 року до Красноармійського міськрайонного суду Донецької області звернулась ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 05 вересня 2014 року вона уклала шлюб з відповідачем. Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 30 жовтня 2021 року шлюб між ними розірваний.
Під час перебування у шлюбі, 21.12.2018 року, за спільні кошти сторони придбали за 169320,00 грн автомобіль Mercedes-Benz моделі ML230, 1999 року випуску.
Після розірвання шлюбу позивачкою та відповідачем не досягнуто згоди у здійсненні поділу спірного майна, яке є спільною власністю подружжя.
Тому ОСОБА_1 просила суд визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 автомобіль Mercedes-Benz моделі ML230, рік випуску - 1999; визнати за позивачкою право власності на майно, яке є спільною власністю подружжя, а саме, на ? частину вказаного автомобіля; визнати за відповідачем право власності у спільному майні подружжя на майно, яке є спільною власністю подружжя, а саме, на ? частину вказаного автомобіля.
Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 серпня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя - задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 79915,00 грн.
В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.
Із вказаним рішенням не погодився відповідач ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 серпня 2021 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Доводами апеляційної скарги наведено, що суд першої інстанції при розгляді справи допустив неповноту слідства, невірно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального законодавства, вийшов за межі позовних вимог, застосувавши спосіб захисту, який не було заявлено позивачем, чим допустив обмеження прав відповідача.
Вважає помилковим висновок суду першої інстанції про визнання спірного транспортного засобу сумісним майном сторін, оскільки вимоги позивачки ОСОБА_1 в частині визнання автомобіля Mercedes-Benz моделі ML230, 1999 року випуску, є недоведеними.
Ухвалюючи рішення, суд фактично змінив предмет позовної заяви позивачки та на власний розсуд застосував інший спосіб захисту, стягнувши з відповідача на користь позивачки ? частину вартості автомобіля.
Позивачка не скористалась своїм правом на звернення до суду із заявою про збільшення позовних вимог про визнання правочину (куплі-продажу) недійсним, або правом на зміну предмету позову та присудження їй компенсації.
Інформаційна довідка експерта щодо оцінки вартості спірного майна не може мати доказове значення, оскільки не відповідає Методиці товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів.
Відзив в письмовій формі на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надійшов.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Ільющенко Ю.А. в судовому засіданні апеляційного суду доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.
Позивачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Очеретько Є.О. в судовому засіданні апеляційного суду апеляційну скаргу не визнали, просили відмовити в її задоволенні, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання апеляційного суду не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, відповідно до статей 128, 130 ЦПК України, про що свідчить отримання ним 10 грудня 2021 року рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 167).
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Тому апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю нез?явившегося відповідача.
Заслухавши суддю - доповідача, позивачку та її представника, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статей 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до вимог частини 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що відповідно до свідоцтва про шлюб 05 вересня 2014 року сторони уклали шлюб, який розірваний згідно з рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 30.10.2020 року. Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 12, 13, 14-15).
З інформації Головного сервісного центру МВС Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Донецькій області від 06.04.2021 року та від 18.05.2021 року вбачається, що в період з 01.01.2008 року ОСОБА_2 придбано та реалізовано наступне майно:
- 18.04.2015 року Mercedes-Benz Vіто 110 CDI, державний номер НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , 1997 року випуску, білого кольору (дата реалізації транспортного засобу - 06.02.2016 року), інформація стосовно придбання відсутня, стосовно продажу складає 1000,00 грн;
- 26.05.2016 року Mercedes-Benz Vіто 112 CDI, державний номер НОМЕР_3 , номер кузова НОМЕР_4 , 1999 року випуску, чорного кольору (дата реалізації транспортного засобу - 18.10.2019 року), інформація стосовно придбання - 30000,00 грн, стосовно продажу вартість зазначена в договорі купівлі-продажу - 112275,00 грн;
- 08.09.2016 року АГ АГ-G 330202-ПБ, державний номер НОМЕР_5 , номер кузова НОМЕР_6 , VIN НОМЕР_7 , 2007 року випуску, синього кольору (дата реалізації транспортного засобу - 13.03.2019 року), вартість придбання зазначена в договорі купівлі-продажу - 10000 грн, вартість реалізації - 44615,61 грн;
- 21.12.2018 року Mercedes-Benz ML 230, державний номер НОМЕР_8 , номер шасі НОМЕР_9 , 1999 року випуску, чорного кольору (дата реалізації транспортного засобу - 18.05.2021 року), вартість придбання зазначена в договорі купівлі-продажу - 169320,00 грн, вартість реалізації - 15475,00 грн (а.с. 61, 68-69).
З договору купівлі-продажу транспортного засобу від 18.05.2021 року №8131/21/000065 видно, що спірний транспортний засіб - Mercedes-Benz ML 230, державний номер НОМЕР_8 , номер шасі НОМЕР_9 , 1999 року випуску, проданий ОСОБА_2 фізичній особі - ОСОБА_5 за 15475,00 грн (а.с. 70).
Відповідно до інформаційної довідки суб'єкта оціночної діяльності ФОП « ОСОБА_6 » (сертифікат №552/18, виданий ФДМУ 09.07.2018 року) щодо середньої ринкової вартості КТЗ та розрахунку вартості КТЗ порівняльним способом ринкова вартість подібного спірному транспортного засобу Mercedes-Benz ML 230, 1999 року випуску, на поточну дату - 10 червня 2021 року, становить 159830,00 грн (а.с. 89-92).
З письмових пояснень позивачки ОСОБА_1 вбачається, що їй стало відомо про продаж спірного транспортного засобу під час розгляду справи в судовому засіданні 19 травня 2021 року. Відповідач діяв недобросовісно в своїх інтересах, не узгоджував ціну продажу автомобіля. Тому вона просила суд стягнути на її користь грошову компенсацію вартості ? частини спірного майна, виходячи з ринкової вартості аналогічного транспортного засобу (а.с. 95).
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки відповідач здійснив продаж спірного автомобіля під час розгляду справи в суді без повідомлення про це позивача та без отримання його згоди, тому він має відшкодувати останній ? частину ринкової вартості спірного транспортного засобу Mercedes-Benz ML 230, 1999 року випуску, визначеної виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи, а саме - в розмірі 79915,00 грн..
Такий висновок суду першої інстанції є правильним, відповідає фактичним обставинам справи та нормам закону.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Правила статті 60 СК України свідчать про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18). Підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.
Відповідач, оспорюючи поширення правового режиму спільного сумісного майна на спірний автомобіль, не навів будь-яких доказів відповідно до ст. 81 ЦПК України щодо цієї обставини. Тому такий довід апеляційної скарги є безпідставним.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
За змістом статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
Згідно з частиною 3 статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною 4 статті 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Відповідно до частини 1 статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною 1 статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У разі, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
Тобто, за обставин відчуження відповідачем спірного автомобіля на користь третьої особи, позивачка вправі вимагати стягнення з відповідача ? частини його вартості визначеної на час розгляду справи, а не визнання права власності на ? його частини, оскільки поділу підлягає майно, яке набуте подружжям за час шлюбу, або ж кошти, які були отримані в результаті відчуження майна без згоди іншого співвласника.
З огляду на наведене, встановивши, що сторонами не досягнуто згоди щодо добровільного поділу спільного майна, а частки майна дружини та чоловіка є рівними, суд першої інстанції правильно вважав за необхідне в порядку поділу майна подружжя, що є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , стягнути з відповідача на користь позивачки грошову компенсацію вартості ? частини спірного майна, виходячи з ринкової вартості аналогічного транспортного засобу - Mercedes-Benz ML 230, 1999 року випуску.
Доводи апеляційної скарги щодо збільшення позивачкою позовних вимог, зокрема, визнання правочину (куплі-продажу) недійсним, або правом на зміну предмету позову та присудження їй компенсації, є неспроможними, оскільки це право сторони, а не обов'язок.
Крім того, відповідно ч. 3 ст. 264 ЦПК України позивачка не мала можливості включити таку вимогу до позовної заяви із незалежних від неї причин (продаж спірного автомобіля проведений відповідачем після закриття підготовчого провадження, та ОСОБА_1 стало про це відомо під час розгляду справи).
Тому суд першої інстанції, застосовуючи положення ст. 5 ЦПК України, мав право на ефективний спосіб захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду - ОСОБА_1 , визначивши у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Інші, наведені в апеляційній скарзі доводи, зводяться до незгоди з судовим рішеннями у справі, переоцінки доказів у справі та були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994 року, пункт 29).
За таких обставин, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення.
Апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.
Підстав для скасування судового рішення не вбачається.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати відповідача ОСОБА_2 по сплаті судового збору, пов'язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , залишити без задоволення, рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 серпня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повне судове рішення складено 23 грудня 2021 року.
Суддя: