Справа N 2-1316
2010
"24" червня 2010 року Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області у складі:
головуючого - судді Кучеренко Н.В.
при секретарі - Левандовської О.М.
за участю представника позивачів - ОСОБА_1
представника відповідача - Іванісова В.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Мелітополі цивільну справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції«Райффайзен Банк Аваль» про визнання кредитного договору та іпотечного договору недійсними, за участю третьої особи на стороні позивача - ОСОБА_7 та третьої особи на стороні відповідача - приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Бєднової Н.В.,
Позивачі звернулись до суду з позовом, в якому просять визнати недійсним кредитний договір № 014/17-30/1563-85 від 21.07.2006 року, укладений між ОСОБА_7 та відповідачем, визнати недійсним іпотечний договір № 014/17-30/1563-85 від 21.07.2006 року, укладений між ними та відповідачем, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Бєдновою Н.В., зобов'язати приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєдному Н.В. виключити з державного реєстру застав нерухомого майна запис про заставу квартири по АДРЕСА_1, яка була передана у заставу за іпотечним договором, укладеним між ними та відповідачем 21 липня 2006 року.
В позові зазначають, що 21 липня 2006 року між ними в якості «іпотекодавців» та відповідачем був укладений договір іпотеки № 014/17-30/1563-85 до кредитного договору № 014/17-30/1563-85 від 21.07.2006 року. Згідно п.1.1 вказаного договору, цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливає з кредитного договору № 014/17-30/1563-85 від 21.07.2006 року, укладеного між іпотекодержателем та позичальником. Предметом іпотеки стало нерухоме майно - трьохкімнатна квартира за адресою АДРЕСА_1, яка належить їм в долях на праві приватної власності. Підставою для укладання договору іпотеки стало укладення 21.07.2006 року кредитного договору між ОСОБА_7 як позичальником та відповідачем, згідно якого банк зобов'язався надати позичальникові кредит в сумі 15 000 доларів США строком на 84 місяці з кінцевим терміном погашення 20.07.2013 року. Позичальник зобов'язується сплатити проценту ставку за користування кредитом в розмірі 14% річних. Вважає, що оскільки кредитний договір безпосередньо зачіпає їх інтереси, є всі підстави для визнання недійсним кредитного договору і договору іпотеки з тих підстав, що по-перше, відповідно до законодавства України валютні операції банки мають право здійснювати виключно за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу НБУ на право здійснення валютних операцій. Виходячи з наявних у відповідача письмових дозволів на здійснення валютних операцій, здійснювати кредитування в іноземній валюті банк не мав права до 21.09.2009 року - моменту отримання дозволу №148-4. До вказаного моменту банк мав право здійснювати валютні операції на підставі дозволів №148-2 (з 29.04.2002 року до 21.08.2009 року) та № 148-3 (з 21.08.2009 року до 21.09.2009 року). В момент укладення спірного кредитного договору діяв дозвіл № 148-2, додатком до якого не передбачено здійснення валютної операції як кредитування резидентів в іноземній валюті або здійснення інших операцій з валютними цінностями на валютному ринку України, що свідчить про відсутність у відповідача на момент укладення кредитного договору письмового дозволу (ліцензії) на здійснення такого правочину. Разом з тим, згідно з п. «г» ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. Відповідно до ч. 5 статті 5 Декрету, пункту 1.10 Положення «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу» одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції, означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії. По-друге, існує істотна зміна становища щодо виконання боргових зобов'язань за кредитним договором, оскільки на день укладення кредитного договору іноземний курс валюти становив за 1 долар США - 5,05 грн., а на сьогоднішній день становить за 1 долар США - 8,00 грн. Отже, з підвищенням курсу іноземної валюти сума боргу, яку ОСОБА_7 необхідно сплачувати, значно зросла, в зв'язку з чим значно погіршився його фінансовий стан та він не виконує свої зобов'язання по кредитному договору належним чином, що призводить до виникнення у них зобов'язання по сплаті боргу.
В судовому засіданні представник позивачів повністю підтримала позовні вимоги, наполягає на їх задоволенні.
Представник відповідача - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції«Райффайзен Банк Аваль» ОСОБА_2 в судовому засіданні позов не визнав та пояснив, що відповідно до укладеного договору іпотеки, цей договір забезпечує вимогу іпотекодержателя (відповідача), що випливає з кредитного договору, за умовами якого позичальник ОСОБА_7 зобов'язаний по 20.07.2013 року повернути іпотекодержателю кредит у розмірі 15000,00 доларів США, сплатити проценти за користування ним згідно умов кредитного договору, а також можливу неустойку у розмірі і випадках, встановлених кредитним та іпотечним договором. Вважає, що підстави для визнання кредитного договору і іпотечного договору недійними відсутні. По перше, відповідно до чинного законодавства України валютні операції банки мають право здійснювати виключно за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу НБУ на право здійснення валютних операцій. Здійснення валютних операції може мати місце на підставі генеральних чи індивідуальних ліцензій НБУ. На момент укладення кредитного договору банк мав банківську ліцензію №10 від 03.12.2001 року, дозвіл НБУ та додаток до дозволу №10-4 від 30.11.2005 року. Відповідно до статті 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Перелік валютних операцій, для здійснення яких необхідна індивідуальна ліцензія НБУ, наданий у ч.4 цієї статті. Генеральні ліцензії надаються на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Пункт «в» частини 4 статті 5 Декрету передбачає вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Виходячи з наведеного, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна лише у тому випадку, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, на сьогодні законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті, як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина з огляду на відсилочний характер норми Декрету не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензуванні на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам. Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку. На момент видачі кредиту банк мав банківську ліцензію №10 від 03.12.2001 року на право здійснення банківських операцій, визначені ч.1 та п.5-11 ч.2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Відповідно до дозволу № 10-4 відповідач має право здійснювати операції, визначені п.п. 1-4 ч.2 та ч.4 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а саме має право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та власний ризик, тобто здійснювати кредитування в іноземній валюті. По-друге, позивачі не є сторонами кредитного договору, а отже не можуть бути й суб'єктами оскарження кредитного договору. Оскільки позивачі не є суб'єктами, які можуть оскаржувати кредитний договір, то і іпотечний договір не може бути визнаний недійсним, з посиланням лише на ч.2 ст. 548 ЦК України. По-третє, позивачі звернулись до суду з вказаними позовними вимогами з порушенням процесуальних строків позовної давності, оскільки оскаржувані договори були укладені 21.07.2006 року, а позов пред'явлено до суду лише 04.02.2010 року.
Третя особа - ОСОБА_7 в судове засідання на з'явився, не повідомив суд про причини неявки, про час і дату судового засідання був повідомлений належним чином, заяви про відкладення розгляду справи та про розгляд справи за його відсутності від нього не надходило, тому суд визнає його неявку неповажною, та вважає можливим ухвалити рішення за його відсутності на підставі наявних у справі доказів.
Третя особа - приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Бєднова Н.В. в судове засідання не з'явилась, від неї неодноразово надходили заяви з проханням слухати справу за її відсутності, з позовом не згодна, позовні вимоги не визнає.
Вислухавши пояснення представника позивачів, представника відповідача, дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до висновку про неможливість задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
У відповідності до вимог ч.1 ст.57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
Відповідно до ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі і на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і виплати проценти.
Як встановлено в судовому засіданні, 21.07.2006 року між ОСОБА_7 та АППБ «Аваль» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції«Райффайзен Банк Аваль») укладено кредитний договір № 014/17-30/1563-85, згідно якого банк зобов'язався надати позичальникові кредит в сумі 15 000 доларів США строком на 84 місяці з кінцевим терміном погашення 20.07.2013 року та сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 14% річних /а.с. 18-19/.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
21.07.2006 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та АППБ «Аваль» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції«Райффайзен Банк Аваль») укладено договір іпотеки № 014/17-30/1563-85, за яким іпотекодавці в забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору передали в іпотеку нерухоме майно - квартиру трьохкімнатну, упорядковану, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 /а.с.11-17/.
Вказана квартира належить позивачам на праві приватної власності в рівних долях, що підтверджується копією витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно /а.с.20/.
Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зімну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ч.4 ст. 202 ЦК України дво-чи багатостороннім правочином є дія двох або більше сторін.
06.11.2009 року Пленумом Верховного Суду України прийнята Постанова № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Пункт 7 вказаної Постанови, встановлює, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою а шостою статті 203 ЦК України.
Відповідно до ч.1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до п. 26 даної Постанови особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.
З укладених договір вбачається, що сторонами кредитного договору є ОСОБА_7, як позичальник, та АППБ «Аваль» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції«Райффайзен Банк Аваль»), як кредитодавець, а сторонами договору іпотеки є позивачі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та АППБ «Аваль» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції«Райффайзен Банк Аваль»).
Виходячи з вимог п. 26 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» з позовною вимогою про визнання кредитного договору № 014/17-30/1563-85 від 21.07.2006 року недійсним мають право звернутись лише сторони даного договору, тобто або позичальник ОСОБА_7, або кредитодавець ПАТ «Райффайзен Банк Аваль».
З позовної заяви вбачається, що з вимогою про визнання кредитного договору № 014/17-30/1563-85 від 21.07.2006 року недійсним до суду звернулись зовсім інші особи, які не були стороною вказаного правочину.
Таким чином, позовна вимога про визнання кредитного договору № 014/17-30/1563-85 від 21.07.2006 року недійсним пред'явлена до суду неналежними позивачами.
Відповідно до ч.1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (крім осіб, яким законом надано право захищати інших осіб).
Разом з тим, в даному випадку у позивачів відсутня юридична заінтересованість, як суб'єктивна передумова права на пред'явлення позовної вимоги про визнання кредитного договору недійсним.
В зв'язку зі зверненням до суду з вимогою про визнання кредитного договору недійсним неналежного позивача, а отже й відсутністю юридичної заінтересованості позивачів у пред'явленні вказаної позовної вимоги, суд не має право надавати оцінку їхнім доводам з приводу самих підстав для визнання недійсності кредитного договору.
Щодо позовної вимоги заявленої позивачами про визнання недійсним договору іпотеки, то слід зазначити наступне.
Основною підставою для визнання договору іпотеки № 014/17-30/1563-85 від 21.07.2006 року недійсним позивачами вказувався той факт, що недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом (ч. 2 ст. 548 ЦК України).
Разом з тим, оскільки позивачі є неналежною стороною для оскарження основного зобов'язання, то й відсутні підстави для визнання недійсності правочину щодо забезпечення основного зобов'язання, передбачені ч.2 ст. 548 ЦК України.
Інших підстав, окрім зазначених в ч.2 ст. 548 ЦК України, для визнання договору іпотеки недійсним, позивачами заявлено не було.
Крім того, в своїх запереченнях представник відповідача вказує на те, що оскільки датою укладення оскаржуваних договорів є 21.07.2006 року, то строк позовної давності, відповідно до вимог ст. 257 ЦК України, сплинув 21.07.2009 року, а позивачі звернулись до суду лише 04.02.2010 року.
Однак з такими доводами погодитись не можна, оскільки відповідно до ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Крім того, згідно з п. 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України прийнята Постанова № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
З доводів позивачів вбачається, що про порушення своїх прав вони дізнались лише в липні 2009 року, коли позичальник за основним зобов'язанням ОСОБА_7 перестав належним чином виконувати свої обов'язки про кредитному договору і, коли вони отримали письмову вимогу банка про звернення стягнення на майно.
Тому оцінюючи доводи представника відповідача щодо пропуску позивачами строку позовної давності для звернення до суду, суд знаходить їх безпідставними та такими, що не відповідають вимогам закону.
Аналізуючи та оцінюючі зібрані у справі докази, суд дійшов до висновку про неможливість задоволення позовних вимог, з тих підстав що з вимогою про визнання кредитного договору недійсним звернулась неналежна сторона, а оскільки позивачі є неналежною стороною для оскарження основного зобов'язання, то й відсутні підстави для визнання недійсності договору іпотеки, тобто правочину щодо забезпечення основного зобов'язання, передбачені ч.2 ст. 548 ЦК України.
Керуючись ст. ст. 203,215,261,548 ЦК України, Законом України «Про іпотеку», Постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року, ст. ст. 3, 15, 57, 59, 107, 137, 157, 208, 212-215 ЦК України,
У позові ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції«Райффайзен Банк Аваль» про визнання кредитного договору та іпотечного договору недійсними, за участю третьої особи на стороні позивача - ОСОБА_7 та третьої особи на стороні відповідача - приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Бєднової Н.В - відмовити повністю.
На рішення може бути подана апеляційна скарга до апеляційного суду Запорізької області через Мелітопольський міськрайонний суд протягом 20 днів, після подання заяви про апеляційне оскарження протягом 10 днів з дня проголошення рішення.
Суддя: Н.В.Кучеренко