Номер провадження: 11-кп/813/920/21
Номер справи місцевого суду: 522/475/18
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
24.11.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі:
головуючого судді: ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,
за участю:
секретарки судового засідання ОСОБА_5 ,
прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_8 , .,
представника цивільного відповідача ПАТ «Північтранс» - ОСОБА_9 ,
цивільного позивача ОСОБА_10 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в залі суду апеляційніскарги цивільного позивача - ОСОБА_10 , цивільного відповідача - ПАТ «Північтранс», правонаступником якого є ТОВ «Північтранс», та прокурора відділу Одеської обласної прокуратури ОСОБА_6 на вирок Приморського районного суду м. Одеси від 08.12.2020 року відносно
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Гандрабури Ананьївського району Одеської області, громадянина України, українця, освіта середня, працюючого водієм автотранспортних засобів ПАТ «Північтранс», розлученого, маючого двох неповнолітніх дітей ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого,
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК Україниу кримінальному провадженні №12017160000000844 від 18.10.2017 року
установив
Зміст оскарженого судового рішення та обставини, встановлені судом першої інстанції.
Вироком Приморського районного суду м. Одеси від 08.12.2020 року ОСОБА_7 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК Українита йому призначено покарання у вигляді 4 років позбавлення волі без позбавлення права керувати транспортними засобами. У відповідності до ст.75 КК України, ОСОБА_7 звільнений від відбування покарання з іспитовим строком один рік з покладанням обов'язків, передбачених ст.76 КК України: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації. Стягнуто з ПАТ «Північтранс» на користь ОСОБА_10 в рахунок відшкодування моральної шкоди грошові кошти в сумі 50 000 гривень. Вирішено питання речових доказів, судових витрат та вжитих заходів забезпечення.
Відповідно до вироку суду першої інстанції, 17.10.2017 року ОСОБА_7 , перебуваючи на посаді водія маршрутного автобусу ПАТ «Північтранс», приступив до керування технічно не справного автобусу «Богдан А-09201» р/н НОМЕР_1 з несправною гальмівною системою у вигляді неналежного регулювання лівого переднього колісного гальмівного механізму, яке обумовлювало незначне зниження ефективності гальмування й відведення від прямолінійного руху автобуса при гальмуванні (відповідно висновку № 17-5043 судової автотехнічної експертизи технічного стану систем керування, ходової частини головного світла автобуса «Богдан А-09201» р/н НОМЕР_1 від 27.10.2017 року), що не відповідало вимогам ПДР п.п. 31.1., 31.4., п/п «б» п. 31.4.1 «Правил дорожнього руху» та експлуатація транспортного засобу при таких несправностях заборонена, та о 06.58 год., виїхав із гаража по 190 міському маршруту «вул. Паустовського - ж/д вокзал», для здійснення перевезення пасажирів.
В той же день, продовжую працювати по маршруту, приблизно о 19.15 год. ОСОБА_7 , у темну пору доби, при достатній видимості, здійснював рух по освітленій вуличними ліхтарями ділянці, по асфальтному сухому дорожньому покриттю вул. Польська в Приморському районі м. Одеси, на якій організовано двосторонній однорядний рух у кожному напрямку, напрямки якого розділені суцільною лінією дорожньої розмітки 1.1 з боку вул. Єврейська в напрямку вул. Буніна, зі швидкістю 30 км/год.
Діючи з необережності, проявляючи злочинну самовпевненість, наближаючись до регульованого перехрестя вул. Польська - Жуковського, будучи неуважним, за дорожньою обстановкою постійно не слідкував та своєчасно не відреагував на зміну дорожньої обстановки у вигляді зміни сигналів світлофору, маючи об'єктивну можливість вчасно помітити зелений миготливий сигнал світлофора, який інформує про те, що незабаром буде включений сигнал, що забороняє рух, подальшому увімкнений «жовтий» сигнал світлофору, який забороняє йому рух через зазначене перехрестя, ОСОБА_7 проігнорував вимоги п/п «б» п. 2.3., пп «ґ)» п. 8.7.3. п. 8.10. «Правил дорожнього руху» України, не прийняв вчасно заходів до зупинки керованого ним транспортного засобу не зупинився перед стоп-лінією, а у подальшому перед світлофором та перед перехрещуваною проїзною частиною, заходів, що виключають виникнення та розвиток аварійної ситуації не вжив, не переконався що своїми діями може створити небезпеку іншим учасникам руху, та на заборонений сигнал світлофора виїхав на зазначене перехрестя,
Продовжуючи рух та пересікаючи перехрестя з вул. Жуковського, у порушення вимог п.п. 1.5., 12.1., 12.3. вказаних Правил, не вжив заходів, що виключають подальший розвиток аварійної ситуації, нехтуючи особистою безпекою та безпекою інших учасників руху, на «червоний» сигнал світлофору, який забороняє йому рух виїхав керованим автобусом на регульований світлофором пішохідний перехід, де передньою правою частиною свого автобусу допустив наїзд на пішохода ОСОБА_10 , який перетинав проїзну частину вул. Польська по вказаному переходу, з права на ліво за ходом руху автобусу «Богдан А-09201» на зелений сигнал світлофору, що дозволяє рух.
В результаті наїзду пішохід ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 отримав тілесні ушкодження, згідно висновку № 3031 судово-медичної експертизи від 01.12.2017 у вигляді закритої травми грудної клітки та живота, до складу якої входять - травматичний розрив лівої нирки, перелом 12-го ребра зліва, перелом кісток тазу, садна тулуба. Травматичний розрив лівої нирки супроводжувався масивною кровотечею в заочеревинний простір і був небезпечним для життя. Крім того, дане ушкодження викликало необхідність видалення лівої нирки, що згідно з п. б) ст. 70 «Інструкції про порядок організації та проведення лікарсько-страхової експертизи» спричинило постійну втрату загальної працездатності в розмірі 60% (шістдесят відсотків).
Тому спричинена ОСОБА_10 травма грудної клітки та живота згідно з п. 2.1.3 «о» та п. 2.1.6 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених Наказом № 6 МОЗ України від 17.01.1995 року, відноситься до категорії тяжких тілесних ушкоджень за критеріями небезпеки для життя та розладу здоров'я, поєднаного зі стійкою втратою загальної працездатності не менш ніж на одну третину (не менш 33%).
Такі дії ОСОБА_7 кваліфіковані судом за ч.2 ст.286 КК України як порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що заподіяло потерплому тяжкі тілесні ушкодження.
Вимоги апеляційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали.
В апеляційній скарзі прокурор відділу прокуратури Одеської області ОСОБА_6 , не оспорюючи вирок суду в частині доведеності вини ОСОБА_7 в скоєнні кримінального правопорушення та кваліфікацію дій обвинуваченого, вважає, що призначене покарання не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, оскільки судом не надано належної правової оцінки наслідкам дорожньо-транспортної пригоди та безпідставно не було застосовано до обвинуваченого додаткового покарання у вигляді позбавлення права керування транспортним засобом.
Враховуючи наведене, прокурор просить вирок в частині призначеного покарання скасувати частково, ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 призначити покарання у вигляді 4 років позбавлення волі з позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 2 роки. У відповідності до ст.75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування основного покарання з іспитовим строком 2 роки з покладанням обов'язків, передбачених п.п.1, 2 ч.1 ст.76 КК України. В іншій частині вирок залишити без змін.
Цивільний позивач ОСОБА_10 подав апеляційну скаргу, в якій вважає зазначений вирок таким, що підлягає скасуванню у частині, що стосується вирішення цивільного позову, з огляду на те, що суд безпідставно обґрунтував залишення без розгляду його цивільного позову в частині відшкодування матеріальної шкоди тим, що цивільно-правова відповідальність водія на момент ДТП була забезпечена полісом обов'язкового страхування, чим звільнив ПАТ «Північтранс» від відповідальності за шкоду, завдану його працівником. Крім того, суд не зазначив у резолютивній частині вироку висновків щодо залишення без розгляду цивільного позову в частині відшкодування матеріальної шкоди.
Також ОСОБА_10 не погоджується з висновками суду щодо достатнього і необхідного розміру заподіяної йому моральної шкоди у розмірі 50 000 грн., оскільки судом не враховано завдані потерпілому внаслідок ДТП моральні страждання.
На підставі вищевикладеного ОСОБА_10 простить вирок Приморського районного суду м. Одеси від 08.12.2020 року скасувати в частині вирішення цивільного позову та ухвалити новий вирок, яким задовольнити цивільний позов ОСОБА_10 до ПАТ «Північтранс» у повному обсязі.
Представник ПАТ «Північтранс», правонаступником якого є ТОВ «Північтранс», подав апеляційну скаргу, в якій вказує що не згоден з судовим рішенням в частині задоволення позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди в сумі 50 000 грн., оскільки на час скоєння ДТП у водія ОСОБА_7 був діючий страховий поліс, страхувальником за яким виступав ПАТ «Північтранс», а страховиком ПрАТ «ПЗУ Україна», при цьому потерпілий не звертався до страхової компанії з вимогою про виплату йому страхового відшкодування. Також представник ПАТ «Північтранс» вважає, що судом невірно визначено особу з якої повинна бути стягнена сума моральної шкоди.
Зважаючи на вищевикладене, представник ПАТ «Північтранс», правонаступником якого є ТОВ «Північтранс», вважає, що для повного та всебічного розгляду цивільного позову необхідно залучити ПАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна» в якості третьої особи та просить змінити вирок суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог потерпілого про стягнення з ПАТ «Північтранс» моральної шкоди в розмірі 50000 та відмовити в задоволенні позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди в повному обсязі. В іншій частині вирок залишити без змін.
Позиції учасників судового розгляду.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, який підтримав подану ним апеляційну скаргу та не заперечував проти задоволення апеляційних скарг потерпілого та представника цивільного відповідача; потерпілого, який підтримав подану ним апеляційну скаргу, не заперечував проти задоволення апеляційної скарги прокурора та заперечував проти задоволення апеляційної скарги представника цивільного відповідача; представника цивільного відповідача, який підтримав подану ним апеляційну скаргу, не заперечував проти задоволення апеляційної скарги прокурора та заперечував проти задоволення апеляційної скарги потерпілого, думку обвинуваченого та його захисника, які заперечували проти задоволення апеляційної скарги прокурора та не заперечував проти задоволення апеляційних скарг потерпілого та цивільного відповідача; дослідивши матеріали судового провадження та перевіривши доводи апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Мотиви суду апеляційної інстанції
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, вирок суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом в межах апеляційних скарг.
Оскільки вирок суду в частині доведеності вини обвинуваченого, кваліфікації його дій, виду та розміру призначеного основного покарання та стягнення судових витрат ніким не оскаржено, апеляційний суд не перевіряє вирок суду у цій частині.
Що стосується доводів апеляційної скарги прокурора щодо невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Призначаючи покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , суд першої інстанції зазначив, що враховує характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, який характеризується позитивно, має на утриманні двох неповнолітніх дітей, раніше не притягувався до кримінальної відповідальності, врахував визнання вини обвинуваченим, щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину.
Враховуючи зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що виправлення та перевиховання обвинуваченого ОСОБА_7 та попередження вчинення ним нових злочинів, можливе без ізоляції від суспільства, а тому призначаючи покарання у виді позбавлення волі в межах санкції статті передбаченої ч.2 ст.286 КК України, суд вважав можливим застосувати ст.75 КК України, тобто звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного судом покарання із випробуванням з покладанням на обвинуваченого обов'язків, передбачених п.п.1, 2 ч.1, п.2 ч.2 ст.76 КК України.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо можливості застосування до обвинуваченого при призначенні покарання положень ст.75 і 76 КК України та звільнення його від відбування покарання з випробуванням.
Разом з тим, апеляційний суд не може погодитись з висновками суду першої інстанції щодо можливості не застосування до обвинуваченого додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами з огляду на таке.
Статтею 50 КК України встановлено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст.65 КК України, суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів.
Визначені у ст.65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Згідно зі ст.414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
На думку суду апеляційної інстанції, покарання обвинуваченому за ч.2 ст.286 КК України призначено без урахування усіх обставин справи та його особи, отже вирок суду першої інстанції, в частині призначеного покарання, є незаконним, а тому, у цій частині підлягає скасуванню з таких підстав.
Відповідно до роз'яснень, що містяться у п.п.1-4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», судам при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, необхідно суворо дотримуватись вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.
Справедливість покарання повинна визначатися з точки зору врахування інтересів усіх суб'єктів кримінально-правових відносин, у тому числі й потерпілого, що в даному випадку також судом не дотримано, адже судове рішення не містить оцінки думки потерпілих щодо міри призначеного обвинуваченому покарання.
Суд залишив поза увагою та не проаналізував характеру й обсягу допущених обвинуваченим грубих порушень ПДР, що спричинило тяжкі наслідки у виді тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя та посягнуло на найвищу соціальну цінність в державі - здоров'я людини. Безвідповідальні дії обвинуваченого, які виразилися у експлуатації ним автобусу з несправною гальмівною системою, створили небезпеку як пасажирів цього автобусу, так і для інших учасників дорожнього руху. Крім того, водій ОСОБА_7 на несправному транспортному засобі ще й рухався на заборонений сигнал світлофору.
Між тим, указані обставини мають значення при виборі заходу примусу та для забезпечення його мети. А сукупність цих обставин свідчить про те, що обране ОСОБА_7 покарання без позбавлення права керувати транспортними засобами очевидно не сприятиме запобіганню вчиненню нових правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху як обвинуваченим, так й іншими особами.
Набуття особою права керування транспортними засобами унормовано Положенням про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2009 року № 511). Держава, надаючи це право особі, яка бажає його набути, встановлює перед нею певні умови та зобов'язує їх виконати. Однією з таких умов є обов'язок особи підтвердити свої знання встановлених правил та дотримуватися їх. Виходячи з того, що у національному законодавстві транспортний засіб визнається джерелом підвищеної небезпеки, на водія як особу, яка набула право керування ним, покладається особливий тягар дотримання цих правил.
Повертаючись до обставин цього кримінального провадження, апеляційний суд констатує, що сторона захисту не заперечує, що ОСОБА_7 за вищевказаних обставин був учасником дорожнього руху. Статтею 14 Закону України «Про дорожній рух» чітко передбачені обов'язки учасника дорожнього руху, серед яких є також і обов'язок знати і неухильно дотримувати вимог Закону України «Про дорожній рух», Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху. Отже обов'язок учасника дорожнього руху, яким на момент дорожньо-транспортної пригоди був ОСОБА_7 , знати і неухильно виконувати вимоги ПДР чітко визначений у національному законодавстві.
Апеляційний суд вважає, що порушення ОСОБА_7 пов'язані з очевидним для винного нехтуванням елементарних правил безпеки, що створило реальну загрозу для життя та здоров'я учасників дорожнього руху. У результаті злочинної недбалості ОСОБА_7 , який є професійним водієм та перевозить пасажирів, потерпілий отримав тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили постійну втрату загальної працездатності в розмірі 60%.
Також апеляційний суд вважає, що тривалість іспитового строку у один рік, встановлений судом першої інстанції, не буде в повній мірі відповідати меті його застосування враховуючи обставини кримінального провадження в їх сукупності та особу обвинуваченого, який займаючись професійними перевезеннями пасажирів допустив грубі порушення правил дорожнього руху, внаслідок чого людина отримала тяжкі тілесні ушкодження.
Враховуючи наведене, апеляційний суд погоджується з вимогами апеляційної скарги прокурора щодо необхідності встановлення обвинуваченому іспитового строку тривалістю у два роки.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок.
Згідно з приписами ч.2 ст.409 КПК України, підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції може невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.
Статтею 414 КПК України визначено, що невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Відповідно до п. 2, 4 ч.1 ст.420 КПК України суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду 1-ої інстанції і ухвалює свій вирок у разі необхідності застосування більш суворого покарання та неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.
Отже, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а вирок суду першої інстанції скасуванню в частині призначення покарання, у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, з ухваленням нового вироку у цій частині з призначенням обвинуваченому покарання з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
Що стосується апеляційних скарг потерпілого ОСОБА_10 та представника цивільного відповідача ПАТ «Північтранс», правонаступником якого є ТОВ «Північтранс», в частині вирішення цивільного позову потерпілого апеляційний суд дійшов таких висновків.
Відповідно до ч.1 ст.129 КПК України, ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.
Апеляційним судом встановлено, що потерпілий ОСОБА_10 у даному кримінальному провадженні звернувся з цивільним позовом до ПАТ «Північтранс» про відшкодування завданої внаслідок ДТП працівником підприємства ОСОБА_7 майнової шкоди у розмірі 75196,77 грн. та моральної шкоди у розмірі 2000000 грн.
Суд першої інстанції цивільний позов ОСОБА_10 до ПАТ «Північтранс» про відшкодування матеріальної шкоди на суму 75196,77 грн. залишити без розгляду з огляду на те, що ПАТ «Північтранс» не є належним відповідачем, оскільки цивільно-правова відповідальність водія «Богдан А-09201», на момент ДТП була забезпечена полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності виданого ПрАТ СК «ПЗУ Україна».
Апеляційний суд вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим з огляду на таке.
Відповідно до ч.2 ст.1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Тобто нормами ч.2 ст.1187 ЦК України визначено особливого суб'єкта, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, це є його законний володілець.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанції та не заперечувалось сторонами, що на час ДТП законним володільцем автобуса «Богдан А-09201» р/н НОМЕР_1 було ПАТ «Північтранс», що підтверджується тимчасовим реєстраційним талоном НОМЕР_2 (т.1, а.п. 212), на виконання договірних зобов'язань з яким і діяв обвинувачений ОСОБА_7 , який працював на посаді водія зазначеного автобуса, що підтверджується відповідною довідкою ПАТ «Північтранс» (т.1, а.п.217).
Згідно із ч.1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
Аналіз норм статей 1187 та 1172 ЦК України дає підстави стверджувати, що особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, не є суб'єктом, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. У цьому випадку таким суб'єктом є законний володілець джерела підвищеної небезпеки - роботодавець.
Отже, шкода, завдана внаслідок ДТП з вини водія, що на відповідній правовій підставі керував автомобілем, який перебуває у володінні роботодавця, відшкодовується саме володільцем цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.
Зі свого боку, фізична чи юридична особа, яка відшкодувала шкоду, завдану її працівником при виконанні трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) чи цивільно-правового договору, має право зворотної вимоги (регресу) до такого працівника - фактичного завдавача шкоди у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (частина перша статті 1191 ЦК України)
Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, який викладений у постанові від 05.12.2018 року (справа № 426/16825/16-ц).
Апеляційний суд звертає увагу на таке.
Особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд (ч.1 ст.12 ЦК України). Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї (ч.2 ст.14 ЦК України).
Відповідно до ст.511 ЦК України зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, установлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.
Згідно із ч.1 та 4 ст.636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.
З огляду на вищенаведене право потерпілого на відшкодування за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов'язує одержувати його. При цьому відмова потерпілого від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування в деліктному зобов'язанні.
Таким чином, потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов'язань - деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування, або шляхом звернення до страховика, в якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільну відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених ст.1194 ЦК України підстав.
Потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, в рамках деліктного зобов'язання, незалежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди. У такому випадку особа, яка завдала шкоди й цивільно-правова відповідальність якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого страховика за договором із відповідною вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, у розмірах та обсязі згідно з обов'язками страховика як сторони договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, який викладений у постанові від 14.02.2018 року (справа №754/1114/15-ц).
Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що ПАТ «Північтранс», правонаступником якого є ТОВ «Північтранс», як власник транспортного засобу, на виконання договірних зобов'язань з яким діяв обвинувачений ОСОБА_7 , є належним відповідачем за позовом потерпілого, що спростовує також доводи апеляційної скарги представника ПАТ «Північтранс», правонаступником якого є ТОВ «Північтранс».
Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції залишив без розгляду позов потерпілого в частині відшкодування матеріальної шкоди з підстав, які не передбачені ст.257 ЦПК України, яка встановлює виключний перелік підстав для залишення позову без розгляду.
Зазначене суд першої інстанції не врахував та дійшов невірного висновку про те, що цивільний позов потерпілого підлягає залишенню без розгляду з огляду на те, що ПАТ «Північтранс» не є належним відповідачем.
Відповідно до п.6 ч.1 ст.407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати вирок або ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Згідно з приписами п.1 ч.1 ст.409 КПК України, підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є неповнота судового розгляду.
Відповідно до ч.1 ст. 410 КПК України неповним визнається судовий розгляд, під час якого залишилися недослідженими обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення.
Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги представника цивільного відповідача - ПАТ «Північтранс», правонаступником якого є ТОВ «Північтранс» та цивільного позивача ОСОБА_10 в частині вирішення цивільного позову потерпілого про відшкодування матеріальної шкоди підлягають частковому задоволенню, вирок суду першої інстанції в частині вирішення цивільного позову про відшкодування матеріальної шкоди підлягає скасуванню у зв'язку з грубим порушенням норм процесуального права при його розгляді з призначенням нового судового розгляду цивільного позову в цій частині у тому ж суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
Що стосується вирішення цивільного позову потерпілого в частині відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Згідно із ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Пункт 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України встановлює, що моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди» (далі - Постанова ПВСУ) під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Пункт 9 зазначеної Пленуму Верховного Суду України передбачає, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Апеляційний суд погоджується із доводами апеляційної скарги потерпілого про те, що враховуючи обставини вчинення злочину; наслідки для потерпілого ОСОБА_10 - отримання тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили втрату загальної працездатності у розмірі 60%, що призвело до суттєвих змін в способі життя потерпілого, який переніс довготривале лікування та потребує постійної сторонньої допомоги а також те, що обвинувачений та цивільний відповідач не здійснили на протязі всього досудового розслідування та судового розгляду спроб відшкодувати моральну шкоду потерпілому добровільно, на переконання апеляційного суду, визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди у розмірі 50 000 грн. не відповідає вимогам розумності та справедливості та є занадто малим, а тому вирок суду в цій частині підлягає зміні.
Вирішуючи позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди, апеляційний суд дійшов висновку, що з урахуванням характеру та глибини душевних страждань ОСОБА_10 , пов'язаних з противоправними діями обвинуваченого, а також засад розумності, виваженості та справедливості, заявлений потерпілим розмір шкоди відшкодування завданої йому моральної шкоди у розмірі 2 000 000 грн. є занадто великим, а тому суму відшкодування моральної шкоди слід стягнути у розмірі 200 000 грн.
Керуючись ст. ст. 405, 407, 409, 419, 420, 422, 424 КПК України, апеляційний суд
ухвалив
Апеляційну скаргу прокурора відділу прокуратури Одеської області ОСОБА_6 -задовольнити.
Апеляційні скарги представника цивільного відповідача - ПАТ «Північтранс», правонаступником якого є ТОВ «Північтранс» та цивільного позивача - ОСОБА_10 - задовольнити частково.
Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 08.12.2020 року відносно ОСОБА_7 - скасувати в частині призначення покарання та ухвалити новий вирок у цій частині.
Призначити ОСОБА_7 покарання за ч.2 ст.286 КК України у виді позбавлення волі строком на чотири роки з позбавленням права керування транспортними засобами строком на два роки. На підставі ст.75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного судом основного покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. Відповідно до ст.76 КК України зобов'язати ОСОБА_7 періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 08.12.2020 року відносно ОСОБА_7 - в частині вирішення цивільного позову ОСОБА_10 про стягнення з ПАТ «Північтранс» матеріальної шкоди - скасувати та призначити новий судовий розгляд цивільного позову в цій частині у тому ж суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 08.12.2020 року відносно ОСОБА_7 змінити в частині вирішення цивільного позову ОСОБА_10 про стягнення з ПАТ «Північтранс» моральної шкоди.
Стягнути з ПАТ «Північтранс», правонаступником якого є ТОВ «Північтранс» на користь ОСОБА_10 в рахунок відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 200 000 (двісті тисяч) гривень.
В іншій частині вирок суду першої інстанції залишити без змін.
Вирок набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення. Судді Одеського апеляційного суду
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4